Прага, 12 серпня 2003 – Історія витворення відомих світові народів і націй складна і багато в чому неповторна. Наприклад, євреїв, окрім Господа Бога, активно творив Мойсей, але вже на основі існуючого народу і чи став би він нацією без Теодора Герцля?. Не можна уявити собі німців без пруського народу і їхнього канцлера Бісмарка, з його методами «заліза і крові», італійців без П’ємонту і графа Кавура. А як же ж українці? Чи є вони вже народом , нацією? Якщо так, тоді хто ж їх створював? А якщо ні – то хто ж їх створить і довкола якого П’ємонту, Прусланду чи Пустелі?
Одним із головних аспектів, точніше , завдань своєї нової книги під назвою «Україна – не Росія» український президент Леонід Кучма назвав прямо: «створити українця». Що відразу викликало досить скептичні відгуки багатьох політологів, науковців.
Політолог Михайло Погребинський: “...завдання дуже складне, і я не знаю навіть, чи можливо його розв’язати ».
Доктор філософії Юрій Павленко: «…є досить наївним сподіватися, що однією книжкою можна створити націю чи визначити ідентичність України». І додає: «Росія ніколи себе не самоусвідомлювала як національна держава. Вона, власне кажучи, створилася, як імперія, де національне було другорядним. Тоді, як Україна, не маючи власної держави, усвідомлювала себе, як етнічно - національна субстанція».
Тобто, йдеться про те, що українці здавна вважали себе народом, нацією. Але Росія, Москва, як пише у своїй новій книзі Леонід Кучма /перша його праця називалася «Про найголовніше»/, своєю політикою русифікації загрожувала самому українському національному буттю. Тобто, українська нація, як така, існувала. Бо хтось може подумати, що український президент відкидає взагалі існування її. Але чому ж тоді він висунув у книзі «Україна - не Росія» чітке гасло: «створити українця»?
Наступна цитата дещо прояснює суть попереднього: «Ми не можемо і не збираємося вимагати від громадян України, котрі належать до російської культури, щоб вони не співпереживали Росії, не гордилися нею, не вболівали за неї.Разом з тим давайте чесно скажемо собі: ідея самоототожнення виключає роздвоєння етнічної свідомості. Роздвоєння свідомості – взагалі паскудна річ. Важкі випадки цього роздвоєння називають шизофренією. І якщо моя книжка допоможе хоча б одній людині уникнути цього роздвоєння, я буду вважати, що не дарма трудився», - пише Леонід Кучма. Так що завдання «створити українця» тут відразу стає набагато вужчим, воно не стосується прямо вже існуючих українців, але тих громадян України, яким загрожує шизофренія національної двоїстості. Але й це завдання, мабуть, не з простих...Бо, як зауважив доктор філософії Юрій Павленко, «Україна і Росія в свідомості українців і самосвідомості росіян – це дещо різні площини, так би мовити, саморефлексії “.
Важливим все ж у процесі консолідації і боротьбі з роздвоєнням державної нації є опиратися на європейський досвід, коли вже згадувані національні політики опиралися в Італії, наприклад, на П’ємонт, в Німеччині – на Прусію , бо тут уже сам народ творив поняття народної демократії. Тоді є логіка. Але коли хтось називає Україну демократичною державою, а сам намагається лише творити демократичних українців, невідомо довкола чого і засобом чого, то це приречено на результат, описаний у відомому романі Сервантеса, пам’ятаєте боротьбу Санчо Пансо з будяками? Відомий ліванський письменник Джабраїл Джебран з цього приводу написав: «Горе нації, що розірвана на частини, кожна з яких вважає себе нацією»... Чого ж більше в українській демократичній нації – горя чи шизофренії? А може хвороби ці виліковуються свободою?
Одним із головних аспектів, точніше , завдань своєї нової книги під назвою «Україна – не Росія» український президент Леонід Кучма назвав прямо: «створити українця». Що відразу викликало досить скептичні відгуки багатьох політологів, науковців.
Політолог Михайло Погребинський: “...завдання дуже складне, і я не знаю навіть, чи можливо його розв’язати ».
Доктор філософії Юрій Павленко: «…є досить наївним сподіватися, що однією книжкою можна створити націю чи визначити ідентичність України». І додає: «Росія ніколи себе не самоусвідомлювала як національна держава. Вона, власне кажучи, створилася, як імперія, де національне було другорядним. Тоді, як Україна, не маючи власної держави, усвідомлювала себе, як етнічно - національна субстанція».
Тобто, йдеться про те, що українці здавна вважали себе народом, нацією. Але Росія, Москва, як пише у своїй новій книзі Леонід Кучма /перша його праця називалася «Про найголовніше»/, своєю політикою русифікації загрожувала самому українському національному буттю. Тобто, українська нація, як така, існувала. Бо хтось може подумати, що український президент відкидає взагалі існування її. Але чому ж тоді він висунув у книзі «Україна - не Росія» чітке гасло: «створити українця»?
Наступна цитата дещо прояснює суть попереднього: «Ми не можемо і не збираємося вимагати від громадян України, котрі належать до російської культури, щоб вони не співпереживали Росії, не гордилися нею, не вболівали за неї.Разом з тим давайте чесно скажемо собі: ідея самоототожнення виключає роздвоєння етнічної свідомості. Роздвоєння свідомості – взагалі паскудна річ. Важкі випадки цього роздвоєння називають шизофренією. І якщо моя книжка допоможе хоча б одній людині уникнути цього роздвоєння, я буду вважати, що не дарма трудився», - пише Леонід Кучма. Так що завдання «створити українця» тут відразу стає набагато вужчим, воно не стосується прямо вже існуючих українців, але тих громадян України, яким загрожує шизофренія національної двоїстості. Але й це завдання, мабуть, не з простих...Бо, як зауважив доктор філософії Юрій Павленко, «Україна і Росія в свідомості українців і самосвідомості росіян – це дещо різні площини, так би мовити, саморефлексії “.
Важливим все ж у процесі консолідації і боротьбі з роздвоєнням державної нації є опиратися на європейський досвід, коли вже згадувані національні політики опиралися в Італії, наприклад, на П’ємонт, в Німеччині – на Прусію , бо тут уже сам народ творив поняття народної демократії. Тоді є логіка. Але коли хтось називає Україну демократичною державою, а сам намагається лише творити демократичних українців, невідомо довкола чого і засобом чого, то це приречено на результат, описаний у відомому романі Сервантеса, пам’ятаєте боротьбу Санчо Пансо з будяками? Відомий ліванський письменник Джабраїл Джебран з цього приводу написав: «Горе нації, що розірвана на частини, кожна з яких вважає себе нацією»... Чого ж більше в українській демократичній нації – горя чи шизофренії? А може хвороби ці виліковуються свободою?
