Прага, 11 жовтня 2003 року.
Ірина Перешило
Сім днів демократії – це спеціальна програма на хвилях “Радіо Свобода”. Перед мікрофоном у Празі ведуча – Ірина Перешило. Протягом наступних 25 хвилин до вашої уваги буде низка матеріалів, котрі вже звучали цього тижня у передачі “Демократія і держава”.
Серед іншого Ви почуєте: зростає напруження між Україною і Росією зростає напруження з приводу будівництва російською стороною дамби до острова коса Тузла, що належить Україні. Присвоєння Нобелівської премії миру іранській правозахисниці Шеріни Бадіс спричинила велике розчарування поляків, які сподівалися, що ця нагорода дістанеться їхньому земляку Папі Римському Іоанну Павлові ІІ. Україна посідає одне з перших місць серед європейських держав з темпів захворюваності на СНІД. Це лише частина тем, що прозвучать сьогодні у програмі.
Триває зростання напруженості у стосунках між Україною і Росією з приводу будівництва останньою дамби до острова Коса Тузла, який є складовою частиною України. Тільки за сьогоднішній день надійшли кілька повідомлень, що стосуються ситуації навколо цього острова. У відповідь на ноту міністерства закордонних справ України з приводу зазначеного будівництва російська сторона заявила, що спорудження дамби в Керченській протоці між косою Тузла (Україна) і берегом Таманського півострова (Росія) екологічними проблемами – мовляв, руйнування коси призвело до розмивання російського берега, а також зміни території, у якій нереститься риба. У відповідь на російські дії Державна прикордонна служба України посилила охорону кордону в Керченській протоці, а прем‘єр Автономної Республіки Крим Сергій Куницин підписав наказ про інженерний захист коси Тузла і заявив, що розробляються заходи для збереження сформованої на сьогодні відстані між українським островом і штучним насипом з боку Росії, а також для захисту української акваторії Керченської протоки. З різким засудженням дій російської сторони сьогодні виступили Українська народна партія та Народний рух України. Їхні лідери вважають, що українська влада має негайно звернутися до Ради Безпеки ООН зі скаргою на дії Росії. Тим часом ситуація, крім зовнішньополітичного, має ще і внутрішньополітичний вимір. Його досліджував Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Спершу нагадаю слухачам, що являє собою острів Коса Тузла. Довжина його становить 6,5 км, ширина – близько 500 м. На ньому розташовані господарські будівлі, кілька пансіонатів, а також інфраструктура прикордонного підрозділу. Острів утворився у середині 20-х років і до січня 1941 року перебував у складі Краснодарського краю Росії. 7 січня 1941 року він був переданий Кримській автономній республіці і разом зі всім Кримом 1954 року увійшов до складу України. На всіх офіційних картах часів Совєтського Союзу коса Тузла позначена у складі України. Проте, як віднедавна наголошує російська сторона, йдеться про суто адміністративний, а не державний кордон, отож його слід уточнити. А російська преса відверто пише, що метою спорудження дамби є так зване “повернення Тузли до складу Краснодарського краю”, отже, перехід цього острова під російську юрисдикцію. Як аргумент, російські політики посилаються на те, що прибережні води перебували у віданні союзного центру, і тому, мовляв, острів є не українською, а щонайменше спірною територію.
Московська газета “Комерсант” відверто зазначає: нововиникла “проблема Тузли” має не локальний чи теоретичний, а стратегічний економічний та політичний характер. Справа в тому, що досі Росія не погоджується на проведення демаркації кордону в Азовському морі, на чому наполягає Україна. Якщо ж така демаркація таки буде проведена, то, згідно з нормами міжнародного права, дуже багато залежатиме саме від того, кому належатиме Тузла. Адже в акваторії Азовського моря відкрито понад 120 перспективних родовищ нафти і газу, сумарні запаси яких становлять, за деякими оцінками, до 100 млн. тонн нафти і близько 300-350 млрд. кубометрів газу. Якщо Тузла залишиться територією України, то Київ контролюватиме 70% відсотків акваторії Азовського моря й одержить переважне право на розробку ресурсів підводного шельфу і лов риби. Крім того, Україна залишиться монопольним господарем глибоководного шляху з Чорного до Азовського морів, що дає державі тільки від проходу російських кораблів близько $200 млн. щорічно. Є ще й суто політичний чинник: якщо Росія змушена буде погодитися на те, що Тузла – це українська територія, тоді Київ контролюватиме заходи військових кораблів третіх країн в Азовське море. Якщо ж острів Коса Тузла, пише газета “Комерсант” буде поєднаний з російською територією не тільки дамбою, але й юридично, ситуація буде іншою. Отож зрозуміло, чого саме, крім державної честі та гідності, може позбутися Україна із втратою острова Тузла. Тому національно-демократичні партії в один голос наголошують, що українська влада мусить діяти активно і рішуче, в тому числі і через ООН. Партія “Собор” навіть готова спрямувати добровольців для захисту острова – адже, згідно із Конституцією України, захист територіальної цілісності Вітчизни є обов‘язком кожного громадянина. Проте досі всі дії з боку офіційної України обмежуються кількома речами, як-от: проханнями до російських органів влади роз‘яснити чинну ситуацію, посиленням спостереження на кордоні (при цьому прикордонники спеціально проінструктовані, що Росія є дружньою державою) і розробкою за вказівкою кримського прем‘єра Куницина “інженерного захисту” загадкового острова. Експерт Інституту відкритої політики Євген Петренко вважає, що така пасивність української влади не є випадковою.
Євген Петренко
Нинішнє керівництво України є надзвичайно в полоні міфологічних уявлень про те, що тільки з Росією, тільки в слов’янському чи православному братстві Україна може розвиватися. Звідси і випливають його абсолютно невпевнені дії, суперечливі і навіть страх, взагалі, сказати народу правду про те, що відбувається. В цій ситуації, як поступило би керівництво будь-якої іншої держави шукало опори власне серед населення. Власне такий випадок, як навколо острова Тузла мав би використати для виховання національних почуттів. Це не використовується і будь-які спроби говорити про національні інтереси України вони, очевидно, розцінюються як спроби такого, знаєте русофобського характеру. Бо русофільство нинішнього керівництва України повністю без критичне, не має меж.
Сергій Грабовський
А політолог Віктор Каспрук пов‘язує початок спорудження дамби з новою військово-політичною доктриною Росії і ставить гострі запитання до офіційного Києва.
Віктор Каспрук
Впадає в око, що дії російської сторони у Керченській протоці розпочалися одразу після презентації нової військової доктрини Росії, яка передбачає превентивне застосування сили для захисту економічних інтересів Російської Федерації у нею ж установленій так званій “зоні регіональній відповідальності” цієї країни. Цілком очевидно, що Україну Москва записала до цієї зони. У зв‘язку із цим у мене, як у громадянина, виникає кілька запитань. Чи українське керівництво вже погодилося на перебування України у російській зоні впливу, якщо так – то чому воно про це не поінформувало громадян? Чи, можливо, воно хоче мовчки здати острів Тузла росіянам так само, як недавно здало територію Придністровської електростанції молдованам, порушивши цим мої громадянські права – адже зміни території України вирішуються виключно референдумом? З іншого боку, я плачу гроші на утримання збройних сил і прикордонних військ – і мені хотілося б почути від верховного головнокомандувача України Леоніда Кучми пояснення, чи збираються вони захищати українську територію і чи взагалі здатні на активні дії? І нарешті – чи не час українським громадянам, зважаючи на пасивність влади, самим взяти на себе виконання конституційного обов‘язку із захисту України?
Сергій Грабовський
Тим часом роботи на дамбі тривають. Її довжина вже перевищила 2 кілометри; до української території залишилися ледь 1,5 кілометри. Протоку патрулюють українські прикордонні катери, але, за словами Кримського прем‘єра Сергія Куницина, за той час, що він був на острові, росіяни двічі порушували державний кордон України. Який, за інформацією російської преси, у Москві не вважають кордоном. Сергій Грабовський, “Радіо Свобода”, Київ.
Ірина Перешило
Присвоєння Нобелівської премії миру іранській правозахисниці Шеріни Бадії, а точніше, те, що ця нагорода не дісталася Папі Римському Іоанну Павлу ІІ викликала у Польщі значне розчарування. Задовго до присвоєння цієї нагороди польська преса писала про те, що Папа Римський має значні шанси її отримати і, що безсумнівно він її заслужив найбільше. У результаті цієї кампанії в польських ЗМІ у багатьох громадян і представників еліт склалося враження, що їхній великий земляк майже стовідсотково отримає цю нагороду. Тому недивно, що рішення Нобелівського комітету викликало таку реакцію багатьох поляків. Повідомляє Володимир Павлів.
Володимир Павлів
Якщо говорити про реакцію на рішення Нобелівського комітету у різних прошарках польського суспільства, то можна виділити три різні реакції. Найспокійніше до цього поставилися ієрархи католицької церкви, котрі заявили, що Папа і так є відомим речником миру в сучасному світі і без нагород. А опитані пресою та інтернетпорталами громадяни поділилися майже порівну: половина була розчарована, а половині було байдуже. Найбільш невтішними виглядали польські політики і інтелектуали і це зрозуміло. Адже кожне міжнародне відзначення особи польського походження працює на престиж самої Польщі. Польський лауреат Нобелівської премії миру колишній президент Польщі Лех Валенса не приховував свого розчарування, повторивши кілька разів “не має справедливості” у цьому світі: “Це не справедливо, Святійший отець насправді заслужив цю нагороду. Якщо хтось і заслужив її, то напевно він. Подивися на нього, кожен його рух – це біль. Він виходить і дивись, чим можу тобі служити. І ще хочу тобі сказати, я промовляю до тебе біллю. І цього не можна не зауважити, якщо б мені хтось сказав про це раніше, я б не повірив”. Лех Валенса зізнався, що в перший момент після оголошення рішення Нобелівського комітету, навіть хотів відмовитися в знак протесту від своєї Нобелівської нагороди, але потім передумав. Натомість президент Польщі Александр Кваснєвський вважає, що немає підстав аж так драматично приймати рішення Нобелівського комітету: “Не має підстав, щоб ми переживали надзвичайне розчарування, втішмося з того, що Святіший отець так багато зробив для миру у світі, що так багато робить надалі і побажаймо йому разом з цього президентського палацу, щоб він ще багато років служив мирові на світі нам усім, для того, щоб цей світ був кращим і більш справедливим”. На завершення своєї промови на зустрічі з польськими науковцями президент Польщі сказав, що із врученням Папі Римському будь-якої нагороди є проблема, оскільки він заслуговує на всі нагороди, натомість жодна нагорода не є гідною його. Володимир Павлів для “Радіо Свобода”, Варшава.
Ірина Перешило
10 років тому в Росії вийшов в ефір перший незалежний телевізійний канал НТВ. 10 років його роботи продемонстрували, що набагато легше проголосити існування приватного незалежного телебачення, аніж дійсно його побудувати. Розповідає наш московський кореспондент Віталій Портников.
Віталій Портников
Сьогодні в ефірі телевізійного каналу НТВ виходять телепрограми присвячені десятирічному ювілею цієї компанії. Однак від того НТВ, яке було творене 10 років потому небагато що залишилося в ефірі. І найголовніше змінився власник цієї телевізійної компанії. Як відомо засновником телекомпанії НТВ був опальний тепер олігарх Володимир Гусинський. Саме він, один з перших російських бізнесменів перетворив інформаційний бізнес, саме у бізнес, і головний в своїй діяльності. Однак спостерігачі досі не можуть усвідомити чи було це дійсно зароблення грошей, чи Володимир Гусинський використовував телевізійну кампанію НТВ, часопис “Ітогі”, газету “Сьогодні” та інші ЗМІ скоріш, як важель у своєму діалозі з адміністрацією тодішнього президента РФ Бориса Єльцина. Так чи інакше, однак коли стало очевидним, що власник телекомпанії НТВ не підтримує проекту “Спадкоємець” і не є на боці нового президента РФ Володимира Путіна, йому пригадали всі недоліки економічної моделі існування першого незалежного телебачення, а саме того, що на думку влади телекомпанія НТВ скоріш позичала гроші у напівдержавних структур, таких, як Газпром і все це з ласки держави. Коли цієї ласки не вистачило виявилося, що Газпром має юридичні засади, щоб перебрати телевізійну власність. Ми добре пам’ятаємо, як відбувалося це перебрання. Як в кабінетах керівників телекомпанії НТВ, в її коридорах з’явилися нові власники на чолі із генеральним директором Борисом Йорданом. Однак тепер і Бориса Йордана і Альфреда Коха, які керували цим перехопленням власності від імені Газпрому в кабінетах керівників телевізійної компанії НТВ зустріти не можна. Альфред Кох каже, так, коли я брав участь у цих заходів, я вважав, що країна знаходиться на порозі нових реформ і не можна дозволити таким людям, як Гусинський шантажувати і баламутити народ. Однак тепер я можу констатувати що реформи не відбуваються, виявилося, що створити умови для влади недостатньо. Потрібні сильні мотиви для проведення реформ в самій владі, а цього не виявилось. Що ж, така точка зору також не є популярною в коридорах російської влади. Сьогодні в кабінетах телевізійних компаній НТВ нові люди пов’язані з новим керівництвом Газпрому. Нагадаю, що керівником цієї компанії є близький соратник Володимира Путіна Олексій Міллер. Однак разом із цим можна констатувати і той факт, що і досі приватна телевізійна компанія НТВ хай і з напівдержавою формою власності виглядає більш привабливим каналом, ніж державні телевізійні канали, зокрема, у подачі новин. Вони й досі вважаються новинами з людським обличчям. Модель заснована 10 років тому виявилася набагато більш ефективною, ніж тяжкі пропагандистські засиллям випуски новин Першого каналу і Державного російського телебачення. І тепер вже майже ніхто не пам’ятає, що і новини НТВ і російського телебачення створювала одна і та ж людина – нинішній керівник Російської державної телерадіокомпанії, а тоді керівник інформаційного мовлення НТВ Олег Добродєєв. Так що справа дійсно не тільки в особистостях, а й формах власності і мотивації. У людей, які створювали телевізійну модель НТВ була одна мотивація – створити таку компанію, яка була б приватною і обслуговувала б інтереси певного олігарха і з цього був шлях до реальної свободи мовлення. У людей, які працюють на державних телеканалах Росії зовсім інша мотивація – створити таке телебачення, яке буде обслуговувати державу, обслуговувати владу і з цього дорога тільки у глухий кут. Віталій Портников, “Радіо Свобода”, Москва.
Ірина Перешило
Україна вже кілька років продовжує бути одним з лідерів серед європейських держав з темпів захворюваності на СНІД. Нині кількість офіційно зареєстрованих ВІЛ-інфікованих в Україні складає близько сімдесяти тисяч осіб. Серед них – майже 5 тисяч хворих на СНІД. Однак, керуючись експертними оцінками вітчизняних і зарубіжних фахівців, можна стверджувати, що реально ВІЛ-інфікованих в 10 разів більше. Тобто серед всіх українців майже 1,5% дорослого населення є люди, котрі є носіями ВІЛ інфекції. Це найбільший показник серед країн Центральної і Східної Європи. А якщо помножити страждання цих людей на кількість страждань їхніх рідних та близьких, можна стверджувати, що ВІЛ-СНІД є нині надзвичайно болючою проблемою для України. Про те, як почуваються люди, котрі є ВІЛ-інфікованими, в рубриці “Соціум” розповідає Ірина Біла.
Ірина Біла
Злий фатум в кут глухий загнав мене, Життя мені спотворила мана ця. Як страшно жити із тавром вигнанця І знати, що життя, як мить, мине.
Цього вірша написала людина, котра є ВІЛ-інфікованою. Його ім’я – Сергій. Але подібні думки виникають у багатьох, хто безпосередньо зустрівся зі страшними словами ВІЛ-СНІД. І які далеко не завжди є наркомани, як це вважається. Анна Вікторова почувалася напрочуд щасливою, адже позаду навчання в інституті, весілля, а попереду престижна робота, родинне тепло і очікуваний первісток. Коли здала аналізи в жіночу консультацію, як грім серед ясного неба – позитивний аналіз на ВІЛ. Світ навколо раптово потьмянів, з’явилося відчуття безвиході і приреченості. Нікому не хотілося говорити про свій біль. Адже його зрозуміє лише той, хто через це пройшов. Всеукраїнська мережа людей, що живуть зі ВІЛ-СНІДом є тією організацією, де про подібні проблеми знають не з чужих слів. Її створили ті, хто пройшов цей тернистий шлях – від людської байдужості до відвертої агресії. І хто зумів знайти в собі сили продовжувати життя вже з позначкою ВІЛ.
Говорить Голова Координаційної Ради Мережі Володимир Жовтяк: “Людина, коли тільки взнає про діагноз ВІЛ – це є шок. По нинішньому законодавству для того, щоб взяти у нашого громадянина аналіз на ВІЛ, йому треба провести первинне консультування. Як правило це консультування не проводиться, або проводиться неналежно. По-друге, після того, як у людини взяли аналіз, результат аналізу буде позитивний, то людині повинні пояснити, що таке ВІЛ, розповісти про цикл про віруса в організмі, як з ним жити. Що робити, до кого звертатись, у кого можна отримати допомогу. А в першу чергу це повинна бути соціальна допомога, психологічна допомога”.
Натомість, довідавшись про ВІЛ-позитивний результат лікарі приділяють увагу не стільки консультуванню, скільки епідеміологічному розслідуванню з традиційними питаннями: де, коли, з ким? В результаті, психологічний стрес поглиблюється і людина виходить від лікаря з іще більшим страхом та відчаєм. Здається, що життя закінчилося. Хоче це далеко не так. Продовжує Володимир Жовтяк, про те, що люди з діагнозом ВІЛ можуть жити довгі роки, не потребуючи при цьому лікування. Розповідає про те, що члени його організації вперше не побоялися публічно визнати, що вони є ВІЛ-позитивними.
До таких рішучих кроків здатні далеко не всі. І цьому, на думку Володимира Жовтяка, є об’єктивні причини. Передусім, це ставлення суспільства до ВІЛ-інфікованих, дискримінація, стигматизація, з якою на сьогодні зіштовхуються ВІЛ-позивні люди. Скажімо, не рідкими є випадки, коли їм відмовляють у наданні медичної допомоги в разі, коли людина відверто попереджає, що у неї СНІД. Хоча, згідно законодавства – лікар повинен вживати запобіжних заходів, вважаючи кожного пацієнта потенційним носієм ВІЛ-СНІДУ. Всеукраїнська мережа людей, що живуть з ВІЛ-СНІДом створена нами для того, наголошує Володимир Жовтяк, аби підтримувати один одного, захищати свої законні інтереси, відстоювати людські права, сприяти доступності антивірусної терапії і діагностики, формувати толерантне ставлення суспільства до ВІЛ-позитивних людей. Нині Всеукраїнська мережа має своїх представників у 14 регіонах України і кількісно є найбільшою серед кран Східної Європи. Члени організації увійшли до всіх державних комітетів та груп, що займаються плануванням національної програми протидії ВІЛ-СНІДУ в Україні. Головне для них – допомогти, підтримати ВІЛ-позитивну людину в чи не найскладніший етап її життя. Говорить Володимир Жовтяк, про те, що життя з ВІЛ – це також життя.
Кохання мого життя – подивись навкруги, Посміхнись навколишньому життю , Поверни радість у моє серце, не зникай, Пам’ятай скільки гарного є у житті...
Про це співає Ф.Меркьюрі, життя якого також забрав СНІД. Ірина Біла, Український освітній цент реформ, для “Радіо Свобода”.
Ірина Перешило
Шановні слухачі, на цьому ми завершуємо передачу “7 днів демократії”. З вами була Ірина Перешило. Я дякую вам за увагу, і до наступних зустрічей на хвилях “Радіо Свобода”.
Ірина Перешило
Сім днів демократії – це спеціальна програма на хвилях “Радіо Свобода”. Перед мікрофоном у Празі ведуча – Ірина Перешило. Протягом наступних 25 хвилин до вашої уваги буде низка матеріалів, котрі вже звучали цього тижня у передачі “Демократія і держава”.
Серед іншого Ви почуєте: зростає напруження між Україною і Росією зростає напруження з приводу будівництва російською стороною дамби до острова коса Тузла, що належить Україні. Присвоєння Нобелівської премії миру іранській правозахисниці Шеріни Бадіс спричинила велике розчарування поляків, які сподівалися, що ця нагорода дістанеться їхньому земляку Папі Римському Іоанну Павлові ІІ. Україна посідає одне з перших місць серед європейських держав з темпів захворюваності на СНІД. Це лише частина тем, що прозвучать сьогодні у програмі.
Триває зростання напруженості у стосунках між Україною і Росією з приводу будівництва останньою дамби до острова Коса Тузла, який є складовою частиною України. Тільки за сьогоднішній день надійшли кілька повідомлень, що стосуються ситуації навколо цього острова. У відповідь на ноту міністерства закордонних справ України з приводу зазначеного будівництва російська сторона заявила, що спорудження дамби в Керченській протоці між косою Тузла (Україна) і берегом Таманського півострова (Росія) екологічними проблемами – мовляв, руйнування коси призвело до розмивання російського берега, а також зміни території, у якій нереститься риба. У відповідь на російські дії Державна прикордонна служба України посилила охорону кордону в Керченській протоці, а прем‘єр Автономної Республіки Крим Сергій Куницин підписав наказ про інженерний захист коси Тузла і заявив, що розробляються заходи для збереження сформованої на сьогодні відстані між українським островом і штучним насипом з боку Росії, а також для захисту української акваторії Керченської протоки. З різким засудженням дій російської сторони сьогодні виступили Українська народна партія та Народний рух України. Їхні лідери вважають, що українська влада має негайно звернутися до Ради Безпеки ООН зі скаргою на дії Росії. Тим часом ситуація, крім зовнішньополітичного, має ще і внутрішньополітичний вимір. Його досліджував Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Спершу нагадаю слухачам, що являє собою острів Коса Тузла. Довжина його становить 6,5 км, ширина – близько 500 м. На ньому розташовані господарські будівлі, кілька пансіонатів, а також інфраструктура прикордонного підрозділу. Острів утворився у середині 20-х років і до січня 1941 року перебував у складі Краснодарського краю Росії. 7 січня 1941 року він був переданий Кримській автономній республіці і разом зі всім Кримом 1954 року увійшов до складу України. На всіх офіційних картах часів Совєтського Союзу коса Тузла позначена у складі України. Проте, як віднедавна наголошує російська сторона, йдеться про суто адміністративний, а не державний кордон, отож його слід уточнити. А російська преса відверто пише, що метою спорудження дамби є так зване “повернення Тузли до складу Краснодарського краю”, отже, перехід цього острова під російську юрисдикцію. Як аргумент, російські політики посилаються на те, що прибережні води перебували у віданні союзного центру, і тому, мовляв, острів є не українською, а щонайменше спірною територію.
Московська газета “Комерсант” відверто зазначає: нововиникла “проблема Тузли” має не локальний чи теоретичний, а стратегічний економічний та політичний характер. Справа в тому, що досі Росія не погоджується на проведення демаркації кордону в Азовському морі, на чому наполягає Україна. Якщо ж така демаркація таки буде проведена, то, згідно з нормами міжнародного права, дуже багато залежатиме саме від того, кому належатиме Тузла. Адже в акваторії Азовського моря відкрито понад 120 перспективних родовищ нафти і газу, сумарні запаси яких становлять, за деякими оцінками, до 100 млн. тонн нафти і близько 300-350 млрд. кубометрів газу. Якщо Тузла залишиться територією України, то Київ контролюватиме 70% відсотків акваторії Азовського моря й одержить переважне право на розробку ресурсів підводного шельфу і лов риби. Крім того, Україна залишиться монопольним господарем глибоководного шляху з Чорного до Азовського морів, що дає державі тільки від проходу російських кораблів близько $200 млн. щорічно. Є ще й суто політичний чинник: якщо Росія змушена буде погодитися на те, що Тузла – це українська територія, тоді Київ контролюватиме заходи військових кораблів третіх країн в Азовське море. Якщо ж острів Коса Тузла, пише газета “Комерсант” буде поєднаний з російською територією не тільки дамбою, але й юридично, ситуація буде іншою. Отож зрозуміло, чого саме, крім державної честі та гідності, може позбутися Україна із втратою острова Тузла. Тому національно-демократичні партії в один голос наголошують, що українська влада мусить діяти активно і рішуче, в тому числі і через ООН. Партія “Собор” навіть готова спрямувати добровольців для захисту острова – адже, згідно із Конституцією України, захист територіальної цілісності Вітчизни є обов‘язком кожного громадянина. Проте досі всі дії з боку офіційної України обмежуються кількома речами, як-от: проханнями до російських органів влади роз‘яснити чинну ситуацію, посиленням спостереження на кордоні (при цьому прикордонники спеціально проінструктовані, що Росія є дружньою державою) і розробкою за вказівкою кримського прем‘єра Куницина “інженерного захисту” загадкового острова. Експерт Інституту відкритої політики Євген Петренко вважає, що така пасивність української влади не є випадковою.
Євген Петренко
Нинішнє керівництво України є надзвичайно в полоні міфологічних уявлень про те, що тільки з Росією, тільки в слов’янському чи православному братстві Україна може розвиватися. Звідси і випливають його абсолютно невпевнені дії, суперечливі і навіть страх, взагалі, сказати народу правду про те, що відбувається. В цій ситуації, як поступило би керівництво будь-якої іншої держави шукало опори власне серед населення. Власне такий випадок, як навколо острова Тузла мав би використати для виховання національних почуттів. Це не використовується і будь-які спроби говорити про національні інтереси України вони, очевидно, розцінюються як спроби такого, знаєте русофобського характеру. Бо русофільство нинішнього керівництва України повністю без критичне, не має меж.
Сергій Грабовський
А політолог Віктор Каспрук пов‘язує початок спорудження дамби з новою військово-політичною доктриною Росії і ставить гострі запитання до офіційного Києва.
Віктор Каспрук
Впадає в око, що дії російської сторони у Керченській протоці розпочалися одразу після презентації нової військової доктрини Росії, яка передбачає превентивне застосування сили для захисту економічних інтересів Російської Федерації у нею ж установленій так званій “зоні регіональній відповідальності” цієї країни. Цілком очевидно, що Україну Москва записала до цієї зони. У зв‘язку із цим у мене, як у громадянина, виникає кілька запитань. Чи українське керівництво вже погодилося на перебування України у російській зоні впливу, якщо так – то чому воно про це не поінформувало громадян? Чи, можливо, воно хоче мовчки здати острів Тузла росіянам так само, як недавно здало територію Придністровської електростанції молдованам, порушивши цим мої громадянські права – адже зміни території України вирішуються виключно референдумом? З іншого боку, я плачу гроші на утримання збройних сил і прикордонних військ – і мені хотілося б почути від верховного головнокомандувача України Леоніда Кучми пояснення, чи збираються вони захищати українську територію і чи взагалі здатні на активні дії? І нарешті – чи не час українським громадянам, зважаючи на пасивність влади, самим взяти на себе виконання конституційного обов‘язку із захисту України?
Сергій Грабовський
Тим часом роботи на дамбі тривають. Її довжина вже перевищила 2 кілометри; до української території залишилися ледь 1,5 кілометри. Протоку патрулюють українські прикордонні катери, але, за словами Кримського прем‘єра Сергія Куницина, за той час, що він був на острові, росіяни двічі порушували державний кордон України. Який, за інформацією російської преси, у Москві не вважають кордоном. Сергій Грабовський, “Радіо Свобода”, Київ.
Ірина Перешило
Присвоєння Нобелівської премії миру іранській правозахисниці Шеріни Бадії, а точніше, те, що ця нагорода не дісталася Папі Римському Іоанну Павлу ІІ викликала у Польщі значне розчарування. Задовго до присвоєння цієї нагороди польська преса писала про те, що Папа Римський має значні шанси її отримати і, що безсумнівно він її заслужив найбільше. У результаті цієї кампанії в польських ЗМІ у багатьох громадян і представників еліт склалося враження, що їхній великий земляк майже стовідсотково отримає цю нагороду. Тому недивно, що рішення Нобелівського комітету викликало таку реакцію багатьох поляків. Повідомляє Володимир Павлів.
Володимир Павлів
Якщо говорити про реакцію на рішення Нобелівського комітету у різних прошарках польського суспільства, то можна виділити три різні реакції. Найспокійніше до цього поставилися ієрархи католицької церкви, котрі заявили, що Папа і так є відомим речником миру в сучасному світі і без нагород. А опитані пресою та інтернетпорталами громадяни поділилися майже порівну: половина була розчарована, а половині було байдуже. Найбільш невтішними виглядали польські політики і інтелектуали і це зрозуміло. Адже кожне міжнародне відзначення особи польського походження працює на престиж самої Польщі. Польський лауреат Нобелівської премії миру колишній президент Польщі Лех Валенса не приховував свого розчарування, повторивши кілька разів “не має справедливості” у цьому світі: “Це не справедливо, Святійший отець насправді заслужив цю нагороду. Якщо хтось і заслужив її, то напевно він. Подивися на нього, кожен його рух – це біль. Він виходить і дивись, чим можу тобі служити. І ще хочу тобі сказати, я промовляю до тебе біллю. І цього не можна не зауважити, якщо б мені хтось сказав про це раніше, я б не повірив”. Лех Валенса зізнався, що в перший момент після оголошення рішення Нобелівського комітету, навіть хотів відмовитися в знак протесту від своєї Нобелівської нагороди, але потім передумав. Натомість президент Польщі Александр Кваснєвський вважає, що немає підстав аж так драматично приймати рішення Нобелівського комітету: “Не має підстав, щоб ми переживали надзвичайне розчарування, втішмося з того, що Святіший отець так багато зробив для миру у світі, що так багато робить надалі і побажаймо йому разом з цього президентського палацу, щоб він ще багато років служив мирові на світі нам усім, для того, щоб цей світ був кращим і більш справедливим”. На завершення своєї промови на зустрічі з польськими науковцями президент Польщі сказав, що із врученням Папі Римському будь-якої нагороди є проблема, оскільки він заслуговує на всі нагороди, натомість жодна нагорода не є гідною його. Володимир Павлів для “Радіо Свобода”, Варшава.
Ірина Перешило
10 років тому в Росії вийшов в ефір перший незалежний телевізійний канал НТВ. 10 років його роботи продемонстрували, що набагато легше проголосити існування приватного незалежного телебачення, аніж дійсно його побудувати. Розповідає наш московський кореспондент Віталій Портников.
Віталій Портников
Сьогодні в ефірі телевізійного каналу НТВ виходять телепрограми присвячені десятирічному ювілею цієї компанії. Однак від того НТВ, яке було творене 10 років потому небагато що залишилося в ефірі. І найголовніше змінився власник цієї телевізійної компанії. Як відомо засновником телекомпанії НТВ був опальний тепер олігарх Володимир Гусинський. Саме він, один з перших російських бізнесменів перетворив інформаційний бізнес, саме у бізнес, і головний в своїй діяльності. Однак спостерігачі досі не можуть усвідомити чи було це дійсно зароблення грошей, чи Володимир Гусинський використовував телевізійну кампанію НТВ, часопис “Ітогі”, газету “Сьогодні” та інші ЗМІ скоріш, як важель у своєму діалозі з адміністрацією тодішнього президента РФ Бориса Єльцина. Так чи інакше, однак коли стало очевидним, що власник телекомпанії НТВ не підтримує проекту “Спадкоємець” і не є на боці нового президента РФ Володимира Путіна, йому пригадали всі недоліки економічної моделі існування першого незалежного телебачення, а саме того, що на думку влади телекомпанія НТВ скоріш позичала гроші у напівдержавних структур, таких, як Газпром і все це з ласки держави. Коли цієї ласки не вистачило виявилося, що Газпром має юридичні засади, щоб перебрати телевізійну власність. Ми добре пам’ятаємо, як відбувалося це перебрання. Як в кабінетах керівників телекомпанії НТВ, в її коридорах з’явилися нові власники на чолі із генеральним директором Борисом Йорданом. Однак тепер і Бориса Йордана і Альфреда Коха, які керували цим перехопленням власності від імені Газпрому в кабінетах керівників телевізійної компанії НТВ зустріти не можна. Альфред Кох каже, так, коли я брав участь у цих заходів, я вважав, що країна знаходиться на порозі нових реформ і не можна дозволити таким людям, як Гусинський шантажувати і баламутити народ. Однак тепер я можу констатувати що реформи не відбуваються, виявилося, що створити умови для влади недостатньо. Потрібні сильні мотиви для проведення реформ в самій владі, а цього не виявилось. Що ж, така точка зору також не є популярною в коридорах російської влади. Сьогодні в кабінетах телевізійних компаній НТВ нові люди пов’язані з новим керівництвом Газпрому. Нагадаю, що керівником цієї компанії є близький соратник Володимира Путіна Олексій Міллер. Однак разом із цим можна констатувати і той факт, що і досі приватна телевізійна компанія НТВ хай і з напівдержавою формою власності виглядає більш привабливим каналом, ніж державні телевізійні канали, зокрема, у подачі новин. Вони й досі вважаються новинами з людським обличчям. Модель заснована 10 років тому виявилася набагато більш ефективною, ніж тяжкі пропагандистські засиллям випуски новин Першого каналу і Державного російського телебачення. І тепер вже майже ніхто не пам’ятає, що і новини НТВ і російського телебачення створювала одна і та ж людина – нинішній керівник Російської державної телерадіокомпанії, а тоді керівник інформаційного мовлення НТВ Олег Добродєєв. Так що справа дійсно не тільки в особистостях, а й формах власності і мотивації. У людей, які створювали телевізійну модель НТВ була одна мотивація – створити таку компанію, яка була б приватною і обслуговувала б інтереси певного олігарха і з цього був шлях до реальної свободи мовлення. У людей, які працюють на державних телеканалах Росії зовсім інша мотивація – створити таке телебачення, яке буде обслуговувати державу, обслуговувати владу і з цього дорога тільки у глухий кут. Віталій Портников, “Радіо Свобода”, Москва.
Ірина Перешило
Україна вже кілька років продовжує бути одним з лідерів серед європейських держав з темпів захворюваності на СНІД. Нині кількість офіційно зареєстрованих ВІЛ-інфікованих в Україні складає близько сімдесяти тисяч осіб. Серед них – майже 5 тисяч хворих на СНІД. Однак, керуючись експертними оцінками вітчизняних і зарубіжних фахівців, можна стверджувати, що реально ВІЛ-інфікованих в 10 разів більше. Тобто серед всіх українців майже 1,5% дорослого населення є люди, котрі є носіями ВІЛ інфекції. Це найбільший показник серед країн Центральної і Східної Європи. А якщо помножити страждання цих людей на кількість страждань їхніх рідних та близьких, можна стверджувати, що ВІЛ-СНІД є нині надзвичайно болючою проблемою для України. Про те, як почуваються люди, котрі є ВІЛ-інфікованими, в рубриці “Соціум” розповідає Ірина Біла.
Ірина Біла
Злий фатум в кут глухий загнав мене, Життя мені спотворила мана ця. Як страшно жити із тавром вигнанця І знати, що життя, як мить, мине.
Цього вірша написала людина, котра є ВІЛ-інфікованою. Його ім’я – Сергій. Але подібні думки виникають у багатьох, хто безпосередньо зустрівся зі страшними словами ВІЛ-СНІД. І які далеко не завжди є наркомани, як це вважається. Анна Вікторова почувалася напрочуд щасливою, адже позаду навчання в інституті, весілля, а попереду престижна робота, родинне тепло і очікуваний первісток. Коли здала аналізи в жіночу консультацію, як грім серед ясного неба – позитивний аналіз на ВІЛ. Світ навколо раптово потьмянів, з’явилося відчуття безвиході і приреченості. Нікому не хотілося говорити про свій біль. Адже його зрозуміє лише той, хто через це пройшов. Всеукраїнська мережа людей, що живуть зі ВІЛ-СНІДом є тією організацією, де про подібні проблеми знають не з чужих слів. Її створили ті, хто пройшов цей тернистий шлях – від людської байдужості до відвертої агресії. І хто зумів знайти в собі сили продовжувати життя вже з позначкою ВІЛ.
Говорить Голова Координаційної Ради Мережі Володимир Жовтяк: “Людина, коли тільки взнає про діагноз ВІЛ – це є шок. По нинішньому законодавству для того, щоб взяти у нашого громадянина аналіз на ВІЛ, йому треба провести первинне консультування. Як правило це консультування не проводиться, або проводиться неналежно. По-друге, після того, як у людини взяли аналіз, результат аналізу буде позитивний, то людині повинні пояснити, що таке ВІЛ, розповісти про цикл про віруса в організмі, як з ним жити. Що робити, до кого звертатись, у кого можна отримати допомогу. А в першу чергу це повинна бути соціальна допомога, психологічна допомога”.
Натомість, довідавшись про ВІЛ-позитивний результат лікарі приділяють увагу не стільки консультуванню, скільки епідеміологічному розслідуванню з традиційними питаннями: де, коли, з ким? В результаті, психологічний стрес поглиблюється і людина виходить від лікаря з іще більшим страхом та відчаєм. Здається, що життя закінчилося. Хоче це далеко не так. Продовжує Володимир Жовтяк, про те, що люди з діагнозом ВІЛ можуть жити довгі роки, не потребуючи при цьому лікування. Розповідає про те, що члени його організації вперше не побоялися публічно визнати, що вони є ВІЛ-позитивними.
До таких рішучих кроків здатні далеко не всі. І цьому, на думку Володимира Жовтяка, є об’єктивні причини. Передусім, це ставлення суспільства до ВІЛ-інфікованих, дискримінація, стигматизація, з якою на сьогодні зіштовхуються ВІЛ-позивні люди. Скажімо, не рідкими є випадки, коли їм відмовляють у наданні медичної допомоги в разі, коли людина відверто попереджає, що у неї СНІД. Хоча, згідно законодавства – лікар повинен вживати запобіжних заходів, вважаючи кожного пацієнта потенційним носієм ВІЛ-СНІДУ. Всеукраїнська мережа людей, що живуть з ВІЛ-СНІДом створена нами для того, наголошує Володимир Жовтяк, аби підтримувати один одного, захищати свої законні інтереси, відстоювати людські права, сприяти доступності антивірусної терапії і діагностики, формувати толерантне ставлення суспільства до ВІЛ-позитивних людей. Нині Всеукраїнська мережа має своїх представників у 14 регіонах України і кількісно є найбільшою серед кран Східної Європи. Члени організації увійшли до всіх державних комітетів та груп, що займаються плануванням національної програми протидії ВІЛ-СНІДУ в Україні. Головне для них – допомогти, підтримати ВІЛ-позитивну людину в чи не найскладніший етап її життя. Говорить Володимир Жовтяк, про те, що життя з ВІЛ – це також життя.
Кохання мого життя – подивись навкруги, Посміхнись навколишньому життю , Поверни радість у моє серце, не зникай, Пам’ятай скільки гарного є у житті...
Про це співає Ф.Меркьюрі, життя якого також забрав СНІД. Ірина Біла, Український освітній цент реформ, для “Радіо Свобода”.
Ірина Перешило
Шановні слухачі, на цьому ми завершуємо передачу “7 днів демократії”. З вами була Ірина Перешило. Я дякую вам за увагу, і до наступних зустрічей на хвилях “Радіо Свобода”.
