Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 16:57

“Споконвіку було Слово”


Василь Зілгалов “Споконвіку було Слово”

Прага, 13 грудня 2003 року.

Василь Зілгалов

Говорить радіо “Свобода”!

В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті.

У празькій студії перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Міхал Шульц.

Сьогоднішню нашу програму я розпочну з листа українця з Австралії Володимира Літинського. Він написав нам таке: “Нарешті той день настав, коли я побачив Левка Лук’яненка, борця за українські права, в Домі української молоді в Лідкомбі (передмістя Сіднея).

У великій залі Дому було присутніх десь до 900 українців, перед якими він виступив з промовою, після якої настав час запитань. Я був другий у черзі, щоб задати питання панові Лук’яненкові. Але, щоб задати питання, треба мені було з’ясувати суть. Хоч я говорив коротко, все ж мене підганяв голова президії пан Дума словами "питання, питання".

Моя суть щодо питання була така: “Пане Лук’яненко, на Другому з’їзді Руху в Києві Ви заявили, що “наша біда заключається в тому, що Росія залізла в нашу душу й зруйнувала її". Я заявляю, що не Росія залізла в нашу душу, а Візантія залізла в нашу душу й зруйнувала її. Росія прийшла до нас аж через 666 років на цілком зруйновану нашу душу Візантією. Чому Ви не говорите правду українському народові?”

A тепер уявіть собі, якби я без суті вияснення задав йому таке питання, щоб він подумав про мене. Напевно, що я є божевільний. Бо коли найбільший зрадник в історії України князь Володимир привів до Києва грецьких попів і монахів, то вони не тільки хрестили русичів, а найбільше нищили нашу культуру, мовляв, як диявольську. Чи ж не те саме робив цар Олександр Македонський в Персії, коли її завоював?

І тут раптово українці гримнули з величезною люттю проти мене. Звідусіль без перерви кричали: "Ганьба!" Били взуттям об підлогу, гугукали. І за що? Тільки за те, що я сказав правду! Так, українська спільнота Сіднея прогнала мене зі своїх рядів”.

Сучасні психологи кажуть, що українець в соціологічному, релігійному плані залишився незмінним за останні 100 років. Цей суб’єктивізм його і чуттєвість, направлена у внутрішній світ, і глухота до слів іншого, відсутність практицизму і прагматизму волі. Всі ці характеристики об’єднують психологи таким собі терміном, як “візантизм”, в якому розуміється розпорядкованність, дисгармонійність, які випливають з обмеженості і раціонально-вольового начала та візантійського екстремуму, в якому чуттєвість Сходу бере гору над розумом і волею людини. Така установка в поєднанні про вічне добро виказує споглядально життєве християнство, психокомплекс милування істиною і добром, розумом і волею без власних зусиль щодо їх реалізації.

На цьому тижні говорили про візантійську традицію і пригадували головно про неї не у зв’язку з новим видання спатристики якимось або академічним проривами вчених-медієвістів на віз антологічному напрямі і не із-за знахідок археологів.

Згадки про Візантійську імперію, вирощені в ній політичні і культурні цінності і принципи відносин до церкви згадувалися чи не здебільшого в контексті російських думських виборів, їх можливого проливу на Україну. Оглядачі мали всі підстави твердити, що не лише про візантійські підступи, але й про пост візантійський православний імперський націоналізм.

Тему цю продовжує Віктор Єленський з Києва.

Віктор Єленський

Коли в Москві говорять про політичних православних з Луб’янки, то мають на увазі не тільки стилізованих під православ’я чекістів з відомої будівлі на колишньому майдані Дзержинського, йдеться про розташований там само Стрітенський монастир, який вважається трохи не штабом побудови православної імперії. Його настоятелеві архімандриту Тихону Шевкунову приписують майже вселенський вплив і вперто вважають його духівником президента Путіна.

Втім, що міцний ланцюжок зв’язує монастир не лише з партійними штабами і банкірськими офісами, але й безпосередньо з головним кремлівським кабінетом, мало хто сумнівається.

Останні видимі вияви цього зв’язку – участь російського президента у возз’єднані РПЦ з частиною РПЦ закордоном, злет нашпигованого просвіченими і не просвіченими православними імперіалістами блоку “Родіна” і відчутна поразка комуністів, яких від православ’я публічно відлучили.

Навряд чи мають рацію російські аналітики, які у розпал виборчої кампанії поквапилися оголосити, що православ’я в Росії перетворюється з ідеології на стилістику. Воно дійсно перетворюється з неушкодженої віри семи соборів нерозділеної церкви на імперську доктрину. Перетворюється не від вчора. І завжди зустрічало в цьому перетворенні спротив з боку найбільш глибокої і совісної православної спільноти.

Сьогодні ця спільнота перебуває під шаленим тиском. Православ’я використовують і безмежно профанують. Дещо виглядає просто комічним. Як от: “У Христа було 12 апостолів. Голосуйте за народну партію, вона №12.”

Але коли чи не головною проблемою засідання круглого столу “Русь православна” стає військова доктрина і ядерний потенціал Росії, смішного стає набагато менше. Бо одні з учасників круглого столу, який почався з молитви, запально доводили, що включення у військову доктрину, можливості превентивного ядерного удару з боку Росії, фактична денонсація нею договору зі стримані наступальних озброєнь, оголошення про створення балістичної ракети нового шостого покоління – це пречудово і явний символ національного відродження Росії.

Але інші учасники з цим незгідні. Ні-ні, вони зовсім не вважають, що мілітаризація Росії зовсім непотрібна, що вона мала б розв’язувати безліч зовсім інших нагальних для себе проблем. Просто опоненти, які, нагадаю, ідентифікують себе, як православних патріотів, вважають, що цього замало, щоб відродити імперську велич Росії.

До України все це має безпосереднє відношення. Більш безпосереднє, ніж будь-коли за останніх 12 років. Вперше сили, які скеровані на використання православ’я заради відновлення Російської імперії, настільки впливові, зорганізовані і мають такі ресурси. Вперше вони не приховують, що діятимуть в цьому напрямку рішуче і безкомпромісно.

Заспокійливі запевнення з боку деяких наших урядовців, що відверті імперіалісти і радянські реваншисти в держдумі ніяк не позначаться на російсько-українських відносинах, бо їхні параметри формулює особисто В.Путін, у випадку з політичними православними не видаються переконливими, бо Путін якраз і з ними.

Василь Зілгалов

Цього тижня в Києві відбулася наукова конференція Українського центру візантиністики і патрології на тему “Константинополь. Афон. Київ: Динаміка церковних і культурних стосунків”.

Серед інших, були виголошені такі доповіді: “Свята Гора Афон в аскетичному письменстві України” архієпископа УАПЦ Ігоря Ісіченка, “Бог і автор в києво-руських літературних пам’ятках ХІ-ХІІ століть” Олександра Александрова, “Поняття примату в спільному православно-католицькому діалозі” Ігоря Шабана, “Індія як символ раю у візантійській та українській літературі” Юрія Пелешенка, “До питання про київський монументальний живопис першої половини ХІІ століття” Ірми Тоцької.

Спадщиною Візантії сьогодні, в контексті психології сучасних націй, займається психолог, доктор соціологічних наук Олена Донченко. Вона - завідувач лабораторії психології мас та організацій Інституту соціальної і політичної психології Академії педагогічних наук України. Олену Донченко розпитував мій колега Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Коли мова заходить про українську духовну і культурну спадщину, не обходиться без паралелей і згадок про Візантію і візантизм. З Вашого погляду, пані Донченко, візантизм сьогодні – це реальне явище чи історичне?

Олена Донченко

На мій погляд, візантизм – це світогляд древній, якийсь колись назвали релігією, щоб пояснити якісь важливі речі для людини. Тепер він теж залишився світоглядом, причому, світоглядом реальним. Це не міф, це реальна психокультура, це якісь інтегральні комплекси поведінкових установок, установок сприймання, установок побутової, духовної культури.

Тарас Марусик

Якщо це світогляд, то він, звичайно, був основою в якомусь історичному аспекті. Я хотів би, щоб Ви зупинилися на цьому трошки.

Олена Донченко

Ви маєте на увазі корені візантизму?

Тарас Марусик

Звичайно.

Олена Донченко

Корені такі самі, як і корені будь-якого світогляду будь-якого народу. Але доля цих всіх світоглядів різна. От у візантизму доля прекрасна, довгоживуча. Але спадщина по-різному вплинула на долю різних народів.

Що я маю на увазі? Що для самої Візантія ця релігія чи цей світогляд – це необхідний інструментарій самовиживання в тих умовах, в яких тоді опинилася Візантія. А вона опинилася в умовах буферної зони: коли зі сходу і з заходу треба було захищатися. Зі сходу вона захищалася від кочівників, а з заходу вона захищалася від іншого світогляду, від латинського світогляду.

Виробляючі таку психокультурну енергетизуючу людини, ідеологію, вона мала змогу енергетизувати людей, тобто в кінцевому підсумку робити так, щоб люди могли і хотіли б себе захистити, як цілісність. Оце саме головне. Сучасною мовою кажучи, це матричний капелюх, який об’єднував всіх єдиним духом, єдиним поглядом на світ. От тоді він сформувався, і для Візантії він був необхідністю.

Тарас Марусик

Часто і в Україні, і в Росії покликаються на свою візантійську спадщину. То на Ваш погляд, чи означає це, що особливої різниці між українською та російською ментальністю не існує?

Олена Донченко

Питання дуже складне і дуже серйозне і відповідають на нього дуже по-різному. Відповіді на це питання, які, скажімо, дадуть політичні еліти, навіть залежить доля українського чи російського народу.

Справа в тому, що українські і російські народи тоді були Руссю. Хоча вони були і поряд, але все ж таки вони були різні, хоча б в тому, що притягувалися різним способом життя: українці притягувалися більшою стабільністю, землеробством, кліматом і енергетикою, а росіяни притягувалися іншими привадами – це кочівники, це інший спосіб життя, це туризм, войовничість, це спосіб проявити силу. Тобто різні моменти зборки все одно були на території України і на території Росії.

Люди, які притягувалися оцією психікою колективною, вони були теж різними. І тому Русь, яка об’єднувала у той час, коли була прийнята візантійська психокультура в нас, як інструмент цілісності, на той час вони начебто були разом, начебто називалися “Руссю” і хрестилися начебто разом, і Володимир зробив те, що після нього багато-багато років зробив Петро Перший, але в зовсім протилежному напрямку. Тобто, щоб з’єднати войовничі групи, міжособистісну роз’єднаність на Русі, Володимир скористався світоглядною візантійською релігією для того, щоб вона подіяла тут так само, як вона діяла успішно на території Візантії.

Що відбулося потім, ми бачимо сьогодні. Я вважаю, що це було насильницьке поле хрещення. “Води хрещення” називаються, тому що це ритуал, а “поле хрещення”, тому що поле інше, воно іншу породжувало психокультуру – Русь. Візантія для неї була не зовсім рідною і не зовсім відповідала можливостям, вимогам, потребам психіки, яка на цій території господарювала.

Не можна сказати, що ментальність Росії і України однакова, тому що вони підпитуються оцією загальної візантійською психокультурою. Ні. Це спадщина, але якщо, наприклад, в той час був би в Росії чи Україні насаджений іслам, то ми бачили б зовсім іншу Росію і Україну. Вони все одно були б унікальними і специфічними, але вони викривляли б і іслам, і викривляли б і протестантизм так, як вони викривили візантинізм.

Василь Зілгалов

Перериваючи на якусь хвилину розмову Тараса Марусика з доктором Оленою Донченко, я хочу нагадати, як намагався висловитися про деякі щаблі української душі і долі український поет Євген Маланюк, що він писав восени 1932-го року про “Невимовне”.

Ти стелиш степовий килим Знов гарбами, копитам та юртам, І очі застеляє дим, І кров нуртує тюркським нуртом, Як і тоді.

Батий? Тімур? - Цілуй, цілуй кінець халату! Чи ж захистить софійський мур Сліпай простір і утлу хату?

Бог не пожалував віка: Вже сім століть ця епопея - По кам''янистих ташликах Та по рибальських балах леях.

Рвучкий мутиться Кагарлик, І сонно котиться Синюха, - Та той же зойк, та той же крик Лунає жалісно і глухо.

Вже сонце тьмарить хмара зла, Ягнята клацають зубами, Ти ж бур''янами поросла І замість хати - вовчі ями.

Та з бунту ще не збився гурт, Гудзами не набрякли жили, Важкої кровн тюркський нурт Залізне лезо не прошило, І воля не знайшла вістря...

Так, покриткою, йдеш віками І в дикім лоні, наче камінь, Монгольське важчає байстря.


Тарас Марусик продовжує розмову з Оленою Донченко.

Тарас Марусик

А чим Ви пояснюєте цю прив’язаність? Такі думки і такі теорії давно існують, що є одне підсоння, одна земля, одна територія для окремого народу призначена Богом. А чим Ви як науковець поясните цю прив’язаність ментальну до першоджерельної психіки?

Олена Донченко

Сьогодні маю нагоду сказати про те, що створюю психофрактальну теорію, яка базується на відкриттях квантової фізики і математики. І вже не з релігійних усвідомлень чи намагань пояснити це Божою силою цю першоджерельність таку сильну, таку притягуючи, а вже з інших позицій: з матеріалістичних позицій.

Я можу казати про те, що кожній території, а значить і кожному народові, який на цій території землі проживає, притаманна своя власна психіка.

Цю теорію можна назвати “теорією психокварталів”. Психоквартали – це частка єдиної психіки, яка є, за теорією сучасних квантових (післяейнштейнівських квантових фізиків) фізиків, такою ж матеріальною субстанцією, навіть вони ставлять знак рівності між матерією, свідомістю, психікою. Тобто психіка – це субстанція, з якої з’являється все. І кванти цієї субстанції є квартали ці, частки, які даруються природою, можна сказати, Богом кожній території, кожному народові. Цей момент зборки, який включає все: і момент виникнення, і природу, і географію, і те, яка там земля, і те, яка там енергетика.

Розумієте, це все разом утворює таких психофрактал, на основі якої формується ота сама колективна психіка, з якої народжується кожна індивідуальна. Колективна психіка є і першим архівом, і контролером, і суддею, і вчителем для того, щоб приноситься ззовні. От ззовні принеслася візантійська психокультура.

Але все одно, Ви бачите, що Росія і Україна – це різне. Якби це зрозуміла політична еліта, то, мабуть, історія вже по-іншому йшла.

Тарас Марусик

В контексті нашої розмови і в контексті Ваших роздумів на цю тему, яким мав би бути шлях України? Я маю на увазі, скажімо, не тільки в ментальному плані, але й в політичному, бо це сьогодні пов’язано.

Олена Донченко

В історії Україна весь час після прийняття візантизму шукала собі чоловіка. Тобто візантизм, маючи таку жіночу психіку, для якої форма головніша, ніж зміст і т.д., “прививка” все одно відбулася. Такий є термін російською “сшибка”: коли два світогляди чи два компоненти рівноцінні, і вони “сшибаються”, і людина чи спільнота зупиняється у своєму розвитку і починає шукати досвід у когось іншого, бо свого досвіду вже не може надбати.

І от Україна не могла багато століть надбати свого, тому що їй заважали ці вади візантизму. А оскільки вона має свою душу, а душа – це і є ця частка, психіка, яка природою надана певній спільноті, на певній території, вона має свою душу, і вона повинна мати свій шлях. Ні в кого не можна його запозичувати.

Ми вже бачимо 10 років, що ми там запозичуємо щось з освіти, там – щось з культури, там – щось з політики. Ми бачимо чим це все завершується. Просто трагічно завершується для України. Україна повинна виробити своє.

Експансія чужих думок і цінностей дуже велика: це і глобалізаційні процеси, це почалося з економічної, може, з психологічної експансії, тому що й досі кожен народ думає, що він дивиться правильніше на світ, ніж інші народи, будує своє життя правильніше, ніж інші народи будують.

А для України який шлях? Вона завжди була хлібницею, вона завжди була здравницею, тут природа благодатна.

Тут можна створити, дуже солідаризуючи, для всіх ідеологію, спільну ту матричну шапку і на цій ідеології солідаризувати всіх: і комуністів, і соціалістів, і лібералів. А досі ці ідеології, які походять теж з психіки отої первинної, вони ж всі конфліктують. Саме звідси і йде войовнича, болюча історія людства.

Можете це як утопію сприймати, можете сприймати це як-завгодно, але так воно є.

Василь Зілгалов

Ось, що писав про вплив християнства, віри на сплав душі український філософ Володимир Янів: “І тільки при тім ідеальнім стопленні християнізму з європейською духовністю, її волею до влади і гоном угору тільки при великій трансраціональній силі могутньої віри були можливі часи стихійної і самою тільки логікою не аргументованої творчої дії, яких вистрілювали вгору могутні собори.

Ці безіменні і примусові твори з надра даної землі, зроджені з її лона не як свідома концепція з волі якогось митця, а радше з волі Бога. Нагло і прямо в завершенім відразу стані імпозантні у своєму виразі перекору і муки, повні солодкої сумовитості і глибокої відданості, відступають ці хлоп’ячі сни ранкової душі на світло дня. Велика архітектура, великий міф, епос, новий орнамент”.

Якщо говорити про соціальну доктрину Московського патріархату, то вважають, що вона традиційно побудована на розмежуванні Царства кесаря і Царства Божого. Про особливості соціальної діяльності церкви у сучасному світі з професором, протоієреєм, ректором Київської духовної академії і семінарії УПЦ МП Миколою Забугою вів розмову вів розмову мій колега у Києві Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Отче ректоре, православна традиція передбачає соціальну активність церкви. Якщо можна, трохи про це.

Микола Забуга

Неодмінно. Це основа вчення. Читається “Євангеліє” у неділю про Страшний суд одне: не те, як ми богословстували, чи як ми розкішно філософствували, а про те, що ми зробили ближньому своєму. І скаже Господь: “Що ви зробили ближньому своєму, те й ви зробили Мені”. Отже, бачте, дієва любов і любов до ближнього – це не просто розмови, а допомога і участь церкви у долі кожного з тих, хто потребує цієї участі. Від душі і до соціального стану та матеріальної скрути допомогти - справа найперша.

Отже, це наріжний камінь православного вчення. Я думаю, що не тільки православного, а й греко-католицького і католицького. Соціальна активність церкви щодо своїх паств і ближніх у широкому контексті до своїх співвітчизників – це наріжний камінь.

Віталій Пономарьов

А якщо взяти сьогодні церкву у суспільстві, то дехто вважає, що вона має брати участь загалом у суспільному житті і в політиці, і в державному житті. А чи є все ж таки якась специфіка діяльності церкви у сучасному світі?

Микола Забуга

Є. Позиція давно опрацьована. Вона знаходиться детально в соціальній концепції УПЦ, яка була соборно прийнята.

Якщо брати загальну тенденцію загального світу, як воно було і завжди. Коли держава від церкви відокремлена, то це є нормальний стан, називається “позитивний нейтралітет”. Це велике набуття нашого часу, незалежної України. Позитивний нейтралітет – це коли церква і держава відокремлені, але розуміють одне одного потреби.

Все, крім політики, де церква ніколи не брала участі, не бере. Якщо окремим священикам чи ієрархам доводиться десь висловлюватися з якоїсь нагоди, то це не участь церкви, а думка того чи іншого ієрарха. Це так само, як Ви сьогодні питаєте мою думку.

Наші позиції повинні бути від початку до кінця віку паралельні, як дві рейки: широко, але порізно, проте в одному напрямку, бо і мета одна, і народ, одна держава, один Бог і одна Україна. Але без жодного переплетіння у будь-якій, особливо у політичній сфері.

Віталій Пономарьов

Тобто церква не має брати, наприклад, участі у виборах?

Микола Забуга

Громадяни повинні брати участь, бо вони ж громадяни своєї держави, і вони обирають своїх лідерів, своє керівництво держави. Але церква, як така, не має права брати участь у жодних справах політичних. Так само будь-хто з ієрархів не може бути державним посадовцем в жодному разі. Це постулат раз і назавжди. Це було, так є і так повинно бути.

А громадяни повинні голосувати і брати участь у політиці. Ради Бога. Любі віруючі можуть займати любу державну посаду, до любої належати партії політичної. Це їхнє громадянське вподобання, воно до душі не відноситься, і в компетенцію церкви не входить контроль.

Віталій Пономарьов

Отче, традиційно найсильнішою позицією церкви у суспільстві вважалася моральна позиція. Чи це сьогодні залишається головним: плекати моральне вчення?

Микола Забуга

Абсолютно. Справа в тому, що люба теза любої інституції без високої моральності, вона втрачає свою привабливість навіть в побутовому вживані. А церква стояла і стоїть в навчанні “Євангелія”, а це найбільша цінність для будь-кого на всі часи.

Тому це питання само собою очевидне і не потребує відповіді, навіть будь-кого сановного. Це норма, це аксіома, без якої не можна говорити ні про душу, ні про мораль, ні про церкву.

Віталій Пономарьов

А чи Ви погоджуєтеся з тим, що високий, моральний авторитет церкви у суспільстві вимагає від неї якоїсь позиції в конкретних соціальних і навіть в політичних подіях чи конфліктах?

Микола Забуга

Обов’язково. Церква свою точку зору висловила щодо голодомору, до всіх абсолютно явищ, які були у суспільстві. Вона може давати оцінку, але вона не потребує визнання цієї оцінки будь-ким. Вона свою позицію виставила вченням і “Євангелієм”, а подобаються комусь ці оцінки чи не подобаються – це справа вже інша.

Але церква завжди висловлювалася з нагоди любих військових конфліктів, з нагоди любих соціальних катастроф у суспільстві. Багато було церковних оцінок тих чи інших подій з висоти Архієрейського собору УПЦ або сандальних оцінок богословських конференцій, світських богословських конференцій.

Отже, церква бере участь в житті суспільства, я вважаю, повною мірою.

Василь Зілгалов

Неспокійно в ці дні у Василькові на Київщині. Невідомі вандали повалили хреста, освяченого Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. Хрест був установлений на місці зведення храму святого Володимира, засновника міста Василькова.

23 листопада хреста відновили, а в ніч з 24 на 25 листопада він зник. Що ж криється за цими подіями, і як їх розцінює громадськість та представники різних православних церков?

На цю тему - матеріал Володимира Ляшка.

Володимир Ляшко

Ці події громадськість розцінює, як акт вандалізму і виклик суспільній моралі. А деякі подробиці, які стали тепер відомі, дозволяють розцінити те, що сталося, як прояв крайньої ворожості і нетерпимості, яка поширюється серед вірних різних церковних конфесій.

Розповідає голова Васильківського міського осередку Всеукраїнського товариства “Просвіта” Андрій Павленко.

Андрій Павленко

Чому так сталося? Причину розгадати не важко. У Василькові існує три діючих і ще дві будується московські церкви. На місці їх будівництва встановлено 2 хрести. Освячував їх митрополит Володимир. Ніякого протистояння, ніякої протидії. Ніхто не влаштовував провокацій проти митрополита. Не ушкодженими стоять два хрести. Більше того, міська влада виділила певні кошти на будівництво цих церков.

В 2000-му році у Василькові створилася церковна громада православної церкви КП. Це віруючі, які забажали церкви, де відправлятиметься Божа служба українською мовою.

Стало питання: де проводити Богослужіння? Громада запропонувала позмінне Богослужіння в одній із діючих церков. Відмова поступила категорична. Вихід єдиний – потрібно будувати свій храм.

Здоровий глузд підказує, що віруючі самі мають вирішувати, в якому храмі їм зручніше молитися. З дзвонів церкви поступили заклики в проповідях про те, щоб підготували палиці (добре, що не рушниці) на боротьбу з відступниками, з розкольниками.

А коли стало відомо, що 21 листопада буде освячено патріархом місце під українську церкву, посипалися звернення до мера міста з вимогою заборонити будівництво. А коли ці звернення не увінчалися успіхом, посилилися погрози: “Організуємо провокації проти патріарха. Не допустимо його до місця. Те, що за день буде збудовано, вночі розберемо”.

Володимир Ляшко

І ось освячений хрест зник! Неважко здогадатися, що діється тепер у душах вірних Української православної церкви Київського патріархату. Невже, як ті біблійні Каїн і Авель: брат постає проти брата?

З роздумами над останніми Васильківськими подіями, і не тільки над ними, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Патріарх Філарет

Християни різних церков керуються одним і тим же вченням, вченням Ісуса Христа: про любов до ближнього, про мир, про терпимість один до одного. Як говорить апостол Павло, якщо можливо, то треба жити в мирі з усіма. Тому наша церква, УПЦ КП, намагається проявляти цю терпимість навіть до наших супротивників – УПЦ МП.

Але, на жаль, духовенство і деякі фанатично налаштовані віруючі МП проявляють агресивність. Ця агресивність, наприклад, виявилася в тому, що на Волині в цьому році, коли волинський митрополит Яків освятив хрест, то представники МП “бичовкою” зачепили його, витягли і потягли хрест до річки, а там його розламали і викинули. Віруючі цех хрест зібрали, знову збили і встановили.

Але ось вже декілька місяців йде агресивний напад на парафію КП в селі Калинінське Херсонської області.

Володимир Ляшко

Так що таких випадків, на жаль, багато?

Патріарх Філарет

Багато. Ось нещодавно в місті Василькові, де я освятив хрест під будівництво нового храму на честь святого рівноапостольного князя Володимира, але представники УПЦ МП спочатку витягли цей хрест, а потім, коли вдруге його встановили, він взагалі зник. Це свідчить про агресивність деяких віруючих і духовенства УПЦ МП, що не відповідає християнському віровченню.

Господь Ісус Христос сказав: “По тому будуть пізнавати, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою”. А якщо така агресивність, то кожний бачить, що тут ніякої християнської любові немає. І духовенство КПЦ МП навіть не терпить, коли віруючі УПЦ КП хочуть будувати церкву або будують церкви. Тому ми молимося за те, щоб Господь врозумив їх.

Але в той же час ми повинні приймати і відповідні міри для того, щоб це зло не розповсюджувалося по нашій країні. І насамперед це повинна робити влада, тому що, як сказано у апостола Павла, “влада недаремно носить меч, вона повинна захищати добро і присікати зло”. Тому ми бажаємо, щоб влада виконувала свої обов’язки по захисту добра і протидії злу.

Володимир Ляшко

У Митрополії Української православної церкви Московського патріархату від коментарів на цю тему відмовилися. Керівник прес-служби Василь Анисимов сказав, що в них немає взагалі ніякої інформації на цю тему.

Небагатослівним був і керівник Відділу у справах релігії Київської облдержадміністрації Василь Троценко.

Василь Троценко

За нашими даними, такого протистояння немає. Тому, що влада міста Василькова, якби це було таке протистояння, то їм треба було б до нас звернутися. І ми, як спеціалісти, поїхали і в цьому питанні розібралися, дійшли до якоїсь спільної думки. У нас є такі випадки, коли у нас є якісь непорозуміння...

Володимир Ляшко

Виїжджаєте на місце?

Василь Троценко

Так, ми виїжджаємо на місце, зустрічаємося, розглядаємо, обговорюємо разом, а потім ми приходимо до якоїсь спільної думки, як правило, позитивної. В даному випадку, керівники міста Василькова не зверталися до нас. І конфесії, і громада УПЦ КП і УПЦ МП, вони теж до нас не зверталися із тим, що у них є якісь непорозуміння, конфлікти.

Тому мені важко сказати, хто з них правий, а хто винуватий взагалі.

Василь Зілгалов

Про загадковість української вдачі, метання української душі, її візантизм писав свого часу Євген Маланюк у псалмі “Шорстка псалма”, яку читає Олекса Боярко.

Олекса Боярко

Так загадково склалась наша вдача.

Два тонн, що себе взаємно нищуть, Звучать несамовитим дисонансом Крізь всі віки, крізь все життя народу: Французька палкість та російська мла.

Немов у наших душах Схід і Захід У вічному союзі поклялися І полишили - кожен з них - частину Своїх вподобань та своєї вдачі...

Ми легкодухо вмієм спалахнути На ріжні, часом вдавані, красоти, На ріжні, хоч бува, й порожні речі, На ріжні, щойно зроджені ось цілі (в віднайденню ж їх - справжні ми Колумби). І бажанням перебудов великих Охоплюємо в мріях пів планети...

Та раптом налетить російська мла, І западаєм ми в тупу байдужість Й не маєм більш нічого вже, окрім Гірких жалів, пісних облич та суму... А в млу ту знову присне промінь світла, І знов бенґальським сяйвом грає й блиска Наш цілий обрій... Так ото хитає Нас наша вдача межи світла й тьми.

Хитаємось на хвилях уподобань Зі Сходу в Захід, з Заходу у Схід, До хиб - обох, ніколи ж до їх - сили. І це останнє є - те найстрашніше.


Василь Зілгалов

На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово”. Нагадаю, що її автор і укладач Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом Міхал Шульц.

І перш, ніж попрощатися з вами, шановні слухачі, я ще раз нагадаю про характеристики слов’янської душі (щодо України і Росії, то вони, мабуть, єдині).

Німецький антрополог Петр Боковнеф наводить безсмертну платонівську метафору про кінський запряг. Він писав: “Перед її возом (возом слов’янської душі) є коні шляхетної раси, вогнисті і полум’яної пристрасності. Вони мчать вперед, але кожний у свій бік. Від цього життя возія стає важким. Проте, якби возій був сильним і міцним, якщо він міг втримати їх у поводах, то запряг міг би порівнятися з будь-яким іншим запрягом. Але возій кволий, і сам той запряг, якому потрібний розважливий та енергійний возій отримав собі поводиря, який не дав би собі ради навіть з куди сумірнішими кіньми”.

Так писав німецький антрополог Петр Боковнеф про слов’янську душу, і про українську в тому числі. Чи, може, українська душа сьогодні шукає іншого шляху?

Говорить радіо “Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG