Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 14:51

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Президентські вибори в Україні.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 5 листопада 2004 року.

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі!

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Сьогодні наші сюжети присвячені культурі та історії України.

3 листопада виповнилося 67 років від загибелі в урочищі Сандормох у Карелії колишнього міністра Української Народної Республіки Антона Крушельницького та його синів Остапа і Богдана. Розповідає наш колега Віталій Пономарьов.


Віталій Пономарьов

Випускник філософського факультету Львівського університету Антін Крушельницький викладав у гімназіях Відня, Станіславова, Коломиї, Стрия, Бережан, Городенки і упродовж восьми років працював директором української гімназії.

Він належав до Русько-української радикальної партії, брав участь у створенні в Галичині осередків товариств “Просвіта”, “Січ”, “Сокіл” та “Учительська громада”. Крушельницький писав оповідання, п’єси, повісті, романи, нариси, статті і наукові праці, перекладав твори російських та польських письменників. Від квітня по жовтень 1919 року Крушельницький був міністром освіти в уряді Української Народної Республіки. Восени він виїхав до Відня, заснував там видавництво “Чайка”. 1924 року Крушельницький повернувся до Львова, видавав і редагував прорадянські журнали “Нові шляхи” та “Критика”.

Його дружина Марія була актрисою, письменницею та драматургом. Син Крушельницьких Іван був поетом, письменником, мистецтвознавцем і графіком, син Тарас – теж письменником, перекладачем та диригентом, сини Богдан та Остап – викладачами. У липні 1934 року на запрошення радянського уряду Крушельницькі переїхали до Харкова. А вже у листопаді батько із синами були заарештовані у справі так званого “Об’єднання українських націоналістів” за звинуваченням у контрреволюційній діяльності і підготовці терористичних актів.

15 грудня Тарас та Іван, звинувачені у керівництві підпільною націоналістичною організацією та зв’язках з ОУН, були засуджені до страти і через 2 дні розстріляні. Остап і Богдан отримали по 5 років концтаборів кожний, Антін – 10 років. Усі троє відбували покарання у Соловецькому таборі особливого призначення. 23 жовтня 1937 року “трійка” Управління НКВД по Ленінградській області засудила Антона з обома синами до смертної кари за те, що вже у концтаборі вони (цитата) “продовжуючи шпигунську, терористичну діяльність, створили контрреволюційну організацію “Всеукраїнський центральний блок”“. Антін, Остап та Богдан Крушельницькі були розстріляні 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох біля Медвеж’єгорська у Карелії.

Олекса Боярко

Який шлях привів велику кількість визначних діячів української культури, науки та політики до щойно згаданого урочища Сандормох? Перед мікрофоном політолог Ігор Лосєв.

Ігор Лосєв

Українські в’язні і жертви Сандормоха були в той чи інший спосіб пов’язані з середовищем УНР. Хтось був офіцером армії УНР, хтось політичним діячем чи функціонером, хтось діячем культури, освіти, мистецтва.

Ці люди мали вибір: вони могли стати політичними емігрантами, а ставши ними вже не повертися до пащі звіра. Але вони вирішили по-іншому, сподіваючись дійти згоди і компромісу з більшовицьким режимом, розраховуючи, що і режим буде дотримуватися засад угодовства у відносинах з ними.

Але в такій грі люди і середовище УНР не мали жодного козиря. Всі вони були у червоної влади. Чи можлива чесна гра, чесна угода з дияволом? І чи не робить людина, що сідає грати в карти з Князем Тьми одну єдину помилку, ту, що вона взагалі бере карти в руки?

Дехто повернувся з-за кордону, приїхав з Галичини і Волині, що перебували під польською окупацією, повіривши у так звану українізацію, повіривши, що можна створити якусь форму української державності під московським покровительством. Більшість цих людей вважала, що і більшовицька неволя не є кінцем світу для України.

Жертви Сандормоха, над усе інтелігенти, вірили, що вони собі тихенько писатимуть свої книжки, викладатимуть в університетах, співатимуть арії в опері, сидітимуть в бібліотеках, а Москва їх не чіпатиме, спокійно дивлячись на існування національної духовної еліти.

Деяким справді пощастило вижити, ба більше отримати купу більшовицьких цяцьок на лауреатські груди, але сплатити за це найглибшою внутрішньою еміграцією, страшним психологічним підпіллям, творчою деградацією і особистісним крахом, коли треба було постійно виголошувати промови абсолютно чужі власній душі і руйнівні для неї.

У деяких ця маска поступово стала обличчям за що довелося заплатити втратою своєї особистості, свого я. Деякі постійно переживали внутрішню двоїстість, яку так і не змогли подолати в собі.

Найкраще якось особливо пронизливо цю психологічну ситуацію описав Володимир Сосюра у вірші “Два Володьки”.

Рвали душу мою Два Володьки в бою І обидва як я кароокі. І в боях ще не знаний, Не виданий хист – Комунар і націоналіст.

Справді, було не лише два Сосюри, було два Довженки, два Тичини, два Рильських.

За великим рахунком ця фундаментальна трагічна ситуація української нації, що надзвичайно потребує подолання цієї двоїстості звичайно не на користь комунара.

Ця двоїстість і нині шкодить українцям, коли люди одночасно хочуть і до ЄС, і до ЄЕПу, і незалежної України, і союзу з Москвою. Така невизначеність завжди закінчується трагічно як і будь-який компроміс з силами зла.

А жертви Сандормоха були приречені з того самого моменту, коли вони вирішили знайти своє місце в системі червоної диктатури.

Олекса Боярко

Українська влада надає певну підтримку виданням національних громад, але у них видань все ж існує чимало проблем. Яких саме? Це питання з‘ясовувала Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Член Асоціації, упорядник газети польських громад “Дзеннік Кійовскі” Борис Драгін розповідає.

Борис Драгін

Відродження національної преси почалось 15 років тому. Звичайно, якщо ми проголошуємо, що так багато нас народів мешкає на Україні, то не всі мають газети.

Наприклад, наша газета, це відновлена назва, яка повстала 12 років тому. Вона повстала завдяки ініціативі громадської організації поляків в Україні. Тільки десь після 2 літ до того долучилася держава. Була спеціальна постанова ВР про підтримку ЗМІ національних меншин. І після цього ми стали отримувати деякі гроші.

Гроші нам видають досить регулярно. Звичайно, що їх не вистачає, але справи не тільки полягають на тому, що немає фінансів, але немає ще дечого. Дуже важке для нас кадрове питання, тому що кадрів, які б володіли польською мовою не так багато. На цю зарплату, яку ми можемо запропонувати також важко знайти людей.

Згідно з результатами останнього перепису населення тільки 10% поляків України володіє мовою, тому проблема читач. Хоча певні досягнення ми маємо. Ми єдина газета зараз поляків, яка є в передплаті і єдина всеукраїнська газета.

Богдана Костюк

Світлана Драголєва – журналістка всеукраїнської газети болгарської громади “Роден край” каже, що проблематичним є якісний друк і можливість розповсюдження газети, адже болгари проживають компактно у кількох областях України.

Своїм баченням проблем преси національних меншин поділився заступник голови Державного комітету у справах національностей і міграції – один із засновників грузинського культурного товариства Рауль Чілачава.

Рауль Чілачава

Перша проблема зрозуміла, що треба, щоб ми мали редакції, мали штати, мали людей, які можуть рідною мовою писати, думати, пропагувати ті ідеали, які у них є у статутних своїх положеннях.

Друга проблема, то це необхідність мати відповідно матеріально-технічну базу, щоб всі свої творчі задуми втілювати. По-третє, щоб була свобода слова.

Олекса Боярко

Національні традиції здобувають нове життя у творчості сучасних композиторів, стверджує музикознавець Леся Олійник. Їй слово.

Леся Олійник

Відомий український композитор, великий майстер національної хорової культури Леся Дичко нині відзначає свій ювілей. Початок її творчого шляху припав на середину минулого століття.

На межі 50-60-х ще гриміли фанфарами гімни, звучали прославні оди радянському ладу, проте вже з’являлася альтернативна символіка, інше творче мислення, що ставало провісником майбутніх історичних змін. Нову свідомість національного мистецтва несло, насамперед, нове, молоде творче покоління. Одним із його найяскравіших представників була Леся Дичко. Рівно 35 років тому вона написала хорову кантату “Червона калина”. Цей твір народився всього трьома роками пізніше за фільм “Тіні забутих предків”.

Кантата Лесі Дичко дивним чином перегукувалася з позицією кінострічки Сергія Параджанова: в обох творах митці звернулися до глибин національної духовності. Ще зовсім молода на той час композитор узяла на себе сміливість піднімати давні пласти української історії.

Свою музику вона створювала на автохтонні тексти пісень, плачів, епосу ХVІ-ХVІІ століть. У кантаті звучали також народні мелодії. Максималізм молодості виявлявся в автора часом навіть дещо екстремально.

Так, на текст відомої “Пісні про Байду” Леся Дичко написала власну мелодію, оскільки народна їй видалася не відповідною до героїчного тексту. Підтримку у своїй начебто зухвалості, яка викликала нарікання багатьох колег, композитор пізніше знайшла у своєї майже тезки – Лесі Українки.

В одному із досліджень Леся Українка пояснювала, що далеко не завжди музика народної пісні відповідає її тексту, який, зазвичай, виникає набагато раніше мелодії. Як приклад, Леся Українка наводить саме “Пісню про Байду”, в якій убачає міський, побутовий за жанром фольклорний зразок. Успіх кантати “Червона калина” Лесі Дичко можна віднести до найбільш резонансних подій мистецтва 60-их. Узята композитором лейттема духовного патріотизму на повний голос звучить і в усій подальшій її творчості.

В наступних великих хорових творах - “Чотири пору року”, “Карпатська кантата”, “І нарікоше ім’я твоє, Київ” (саме за цей опус їй було присуджено Державну премію імені Тараса Шевченка) Леся Дичко теж звертається до давніх народних текстів.

Її фольк-опера “Золотослов” озвучує обрядову культуру дохристиянської епохи, основа ж опери “Вертеп” відроджує старослов’янські церковні тексти. Сотні кілометрів мандрувала композитор у пошуках найточніших, найяскравіших фольклорних зразків. Звичайно ж, Лесю Дичко цікавить не лише історична й патріотична тема. В її творчості є на диво ліричні, акварельні твори – вокальні цикли “Енгармонійне”, “Пастелі” на вірші Тичини.

З притаманним композитору кольоровим слухом, Леся Дичко створює музику за картинами Левітана, за орнаменами народних писанок, пише балет “Катерина Білокур”, музичні замальовки про Іспанію, Францію, Японію. Та все ж, стихія Лесі Дичко – хорові полотна. У найближчих планах композитора – створити музичну галерею портретів гетьманів України. І знову вона звертатиметься до узагальнених у фольклорі символів.

Один з останніх творів Лесі Дичко - Літургія, в якій через тексти Іоана Златоуста вона звертається до Всевишнього з молитвою про збереження України, її народу і духовності.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі!

Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG