Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 22:21

Генерал Дельвіг: забутий борець за Україну.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 5 липня 2006 року.

Сергій Грабовський: І знову сьогодні з вами ми – журналіст радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.

Максим Стріха: Доброго вечора вам, шановні слухачі!

Сергій Грабовський: Українська військово-політична історія ХХ століття – це донині щось майже невідоме не тільки у суспільстві, а й у сучасному українському війську, яке наче і повинне виховуватися на прикладах звитяжців минулого. Чому ж так не робиться? Загадка не з останніх...

Максим Стріха: “Український буржуазний націоналіст” або ж скорочено “Укрбуржнац” - це ймення за часів радянської влади, та й деякими теперішніми політиками наклеювалося й наклеюється всім, хто справді обстоював і обстоює свободу і честь України. Дарма, що при тому може йтися про особу зовсім не буржуазного походження і статусу і навіть зовсім не про українця за етнічними ознаками.

Віталій Пономарьов: Сергій Дельвіг походив з розгалуженого баронського роду, відомого у Вестфалії від ХІІ століття. Він народився у Москві 4 липня 1866 року, навчався у Михайлівському артилерійському училищі та Михайлівській артилерійській академії. Після завершення навчання Дельвіг служив у Першій артилерійській бригаді російської армії, командував батареєю офіцерської артшколи, служив помічником начальника школи. 43-х років він був призначений командиром Двадцять четвертої артилерійської бригади.

Першу світову війну Дельвіг зустрів на посаді інспектора артилерії Дев’ятого армійського корпусу. Вже у другий місяць війни він був нагороджений орденом Святого Георгія Четвертого ступеня «за заслуги у боях проти неприятеля».

Після захоплення російською армією Перемишля Дельвіг був призначений комендантом міста. Згодом командував армійським корпусом, був інспектором артилерії армій Південно-Західного фронту.

Військові фахівці особливо відзначали успішні дії артилерії фронту під командуванням Дельвіга під час Брусилівського прориву 1916 року.

Сергій Грабовський: Підготовлена нашим колегою Віталієм Пономарьовим ця коротка біографія барона Сергія Дельвіга за часів Російської імперії малює перед нами образ типового спадкового військовика, який робив не дуже стрімку, але впевнену кар‘єру, вінцем якої стало командування артилерією Південно-Західного фронту під час Брусиловського наступу, одного з двох проведених під час Першої світової війни успішних проривів глибоко ешелонованої оборони на стратегічну глибину.

Тільки на Західному фронті у 1918 році війська Антанти використали як ударну силу сотні танків, сконцентрованих на вузьких ділянках, тоді як російська армія танків не мала, і забезпечення прориву досягалося за рахунок концентрованого використання артилерії.

Австрійські війська на ділянці наступу зарилися у землю буквально по вуха й огородилися рядами колючого дроту, але це їм не допомогло.

До речі, так само успішно артилерія під командуванням Дельвіга розчистила шлях піхоті й улітку 1917 року. Проте розкладені більшовиками дивізії не підтримали дій 8-ї армії генерала Корнилова, і наступ захлинувся.

І ще одна цікава деталь: свій Георгіївський хрест генерал Дельвіг одержав за два тижні до нагородження такою ж відзнакою Павла Скоропадського та Петра Врангеля.

Максим Стріха: І от цей царський генерал, фон-барон, як писали тоді на більшовицьких плакатах, раптом складає присягу на вірність Українській Народній Республіці, лідери якої всюди підкреслюють робітничо-селянський характер української нації і соціалістичний характер новостворюваної держави.

Ані поклику крові тут бути не могло, ані поклику пролетарського походження. То що ж це? Випадок? Парадокс? Історичний анекдот? Чи щось інше?

Сергій Грабовський: Максиме, з цього приводу я пропоную послухати думку політолога Ігоря Лосєва.

Ігор Лосєв: Боротьба за державну незалежність України не було вузькоетнічною справою. Ідеалами вільної і незалежної Української держави захоплювалися люди різного етнічного і соціального походження.

Це яскраво засвідчують події визвольної війни 1918-1920 років, коли під прапори УНР, ЗУНР, Гетьманату стало чимало офіцерів і генералів з не дуже типовими для українців прізвищами: Дельвіг, Кравс, Отмарштайн, Бізанс, Сінклер, Комнін-Палеолог, Греков, Галкін, Алмазов, Кудрявцев, Рябінін, Астаф’єв, Булатов, Кануков, Губер – німці, шведи, росіяни, татари. Ці люди вважали Україну своєю Батьківщиною, а незалежність і волю Батьківщини треба захищати.

Генерал Дельвіг, нащадок друга Олександра Пушкіна ліцейських часів, був інспектором артилерії армії УНР, згодом керівником Української військово-дипломатичної місії у Румунії. Значною мірою завдяки його зусиллям вдалося втримати Румунію від збройної агресії проти України.

Симон Петлюра, зустрічаючись з генералом Дельвігом, полюбляв цитувати вірші Пушкіна, присвячені предку генерала. Дельвіг чесно і до кінця виконав свій обов’язок перед Україною.

Народжений в Україні німець Антон Кравс, генерал Української Галицької Армії на еміграції відмовився від посад на історичній батьківщині в Австрії, мотивуючи це тим, що склав присягу на вірність Україні. Кравс написав українсько мовою книгу спогадів з промовистою назвою “За українську справу”.

Генерал УНР Володимир Сінклер, нащадок шведського офіцера зв’язку короля Карла XII при штабі гетьмана Івана Мазепи, після відступу під тиском червоних до Польщі відмовився від генеральної посади в польській армії, заявивши, що не може знехтувати своєю присягою Україні. Сінклер працював простим кондуктором на польській залізниці і жив доволі скромно.

Чесно служив Україні полковник артилерії Ігор Комнін-Палеолог, нащадок візантійських імператорів двох династій, нащадок князів Кримської Готії.

Загинув на посаді командира авіації Української галицької армії татарин полковник Кануков.

Віддано і послідовно захищав національні інтереси України командувач Українського Чорноморського флоту, поляк контр-адмірал Вацлав Клочковський.

Український патріотизм цих людей визначався аж ніяк не складом крові, як далеко не складом крові визначається і зрада України.

Під час розподілу Радянського Чорноморського флоту в 90-ті роки минулого століття чимало офіцерів різного етнічного походження зробили свій вибір на користь України.

Одними із перших склали присягу на вірність Українській державі морські офіцери Тимур Сулейманов, Вахтанг Лордкіпанідзе і Владас Трумпікас, за що командування Чорноморського флоту негайно оголосило азербайджанця, грузина і литовця українськими націоналістами.

І, до речі, мало, певно, рацію щодо таких визначень. Принаймні, більше наблизилося до істини в цьому питанні, ніж деякі професійно-провінційні “патріоти”, не кажучи вже про провокаторів міжетнічних з’ясувок в українському суспільстві, що так потребує єдності на ґрунті української справи, формування демократичної, цивілізованої національної Української держави.

Сергій Грабовський: І знову повернімося у ті віддалені часи, коли здійснювалася перша у ХХ столітті спроба формування демократичної Української держави.

Для продовження розповіді про долю генерала Дельвіга слово знову має Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов: Восени 17-го року генерал-поручник Дельвіг перейшов на службу до українського війська, яке тоді формувалося, і в листопаді став начальником інспекторату артилерії Українського Генерального Військового Штабу.

Від січня 18-го року він командував артилерією Гайдамацького коша Слобідської України, згодом керував управлінням артилерії Української держави.

На початку 19-го року Дельвіг був призначений інспектором артилерії Армії Української Народної Республіки. А 1 червня він очолив делегацію УНР на польсько-українських переговорах у Львові.

Переговори завершилися 16 червня підписанням мирної угоди, за умовами якої Українська Галицька Армія припиняла Чортківську наступальну операцію.

Українську та польську армії розмежовувала демаркаційна лінія, названа «лінією Дельвіга». Вона проходила через містечка Залізці та Олексинець, річку Серет, міста Тернопіль, Чорний Острів, Литятин, ріки Золота Липа та Дністер і містечко Незвиська.

Проте диктатор Західної області УНР Євген Петрушевич не визнав мирної угоди, бої відновилися, і через місяць польське військо зайняло всю територію Галичини.

У другій половині 19-го року генерал-полковник Дельвіг був призначений головою надзвичайної військової місії УНР в Румунії. Місія діяла до 1921 року, збираючи відомості про стан збройних сил та військову промисловість Румунії, Болгарії, Угорщини, Чехословаччини та Югославії.

Після закриття місії Сергій Дельвіг залишився у Румунії, писав праці з воєнної історії, а пізніше переїхав до Північної Африки. Він помер 1944 року.

Сергій Грабовський: До цього можна додати, що головний отаман Симон Петлюра, котрий мав вельми напружені стосунки зі значною частиною генералітету УНР, дуже високо оцінював діяльність Сергія Дельвіга на чолі військово-дипломатичних місій. І ця оцінка, очевидно, була справедлива.

З іншого боку, один з кращих фахівців-артилеристів свого часу не мав можливості вповні розкрити свій талант в українському війську, бо це військо не було насичене артилерією на належному рівні. І тому ми можемо говорити, що генерал Дельвіг так і не розкрив усіх своїх військових здібностей.

Максим Стріха: Але і без того генерал Сергій Дельвіг встиг зробити надзвичайно багато. Згадаймо бодай те, що саме його зусиллями вдалося в 1919 році уникнути воєнних дій між українською та румунською арміями, які неминуче прирекли б УНР на цілковиту й швидку катастрофу.

Але перейдімо до питання іншого. Вже значно пізніше, на початку 1990-их, Нобелівський лауреат Йосип Бродський, нащадок блискучої російської імперської літератури, написав пасквільний вірш на незалежність України.

Я не хочу цитувати його цілком, але в ньому є дуже промовисте завершення: в хвилину смерті, в хвилину справжності українець, на думку Нобелівського лауреата Йосипа Бродського, однак шепотітиме строчки із Олександра, а не брехню Тараса, себто справжню культуру, а не культуру удавано справжню, на думку Бродського.

Якби Йосип Бродський знав, що нащадок того, кому Пушкін присвятив свої рядки “Друг Дельвиг, мой парнасский брат», склав присягу саме незалежній Україні, не маючи ані української крові, ані якихось зовнішніх підстав для українського патріотизму, а маючи, очевидно, лишень почуття високого сумління і справедливості, можливо, і цих рядків Йосип Бродський не написав би.

І, можливо, ставлення декого з тих, хто й сьогодні не приймає незалежної України, до неї таки змінилося б.

Але звідки їм було б згадати про забутого генерала Сергія Дельвіга, коли й навіть ми, українці, не знаємо, де саме і коли саме він помер?

“Енциклопедія українознавства” Кубійовича зазначає тільки: “1944 рік, північна Африка”.

Ані українське військове міністерство, ані українське МЗС (бо ж Дельвіг був і першорядним дипломатом) й досі не спромоглися бодай якось ці цифри і ці скупі вказівки уконкретнити.

Але сподіваюся, що це попереду...

Сергій Грабовський: Але, власне, хіба тільки про генерала Сергія Дельвіга має йтися і хіба тільки про нехтування пам‘яттю про визначних українських військовиків з боку державних установ? А де дуже-дуже патріотичні політичні партії? Де громадські організації? Де засоби масової інформації, передусім електронні? Чи незнання і нешанування українцями власної історії, а це незнання і не шанування ще Олександр Довженко вважав однією з головних причин їхніх політичних поразок, чи це щось категорично нездоланне?

Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Наступної середи ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії.

Залишайтеся з нами!

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG