Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 12:02

Храмобудівництво в Україні.


Віктор Єленський

Слухати:

Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!

Храм – це будова, присвячена Богові. Власне, Христос заповідав молитися будь-де і молився Отцеві у саду Гефсиманському і на Горі Єлеонській.

Але все ж, тужить, сумує душа багатьох-багатьох християн за храмом. Храм стає пророком, який складає гімн вічності. Він зустрічає нас дзвонами, могутнім багатоголосим перегуком величних соборів чи проникливим передзвоном зворушливих сільських церковок.

Але і в пишноті золотої оздоби кафедральних соборів, і в знезброючій простоті маленьких сільських храмів – кров мучеників. Кров мучеників – сімя християн, як казав Тертуліан.

Перші християни звершували таїнства у катакомбах, над гробницями тих, хто загинув за Христа. І зараз християнські храми символічно зводиться на останках святих мучеників. На престолі кожного православного храму покладають антимінс – чотирьохкутний плат, в який вшиваються часточки мощів святих. Храм стає домом молитви, домом зібрань, молитви і проповіді.

Перші християни зводять їх за прикладом римських громадських будівель базилик. Це були прямокутні будови з колонами, які розділяли простори на Нефи або кораблі. Весь цей простір линув до Бога і символізував корабель Божого міста, який долає хвилі світової історії.

Згодом візантійський храм поєднає у себе дві ідеї, які у Старому Заповіті були розділені. Там одночасно існували храм як Дом Божий і синагога як дом зібрання.

Церква Нового заповіту є і місцем зібрання народу Божого, і космічним ковчегом, де перебуває Сам Господь. Храм стає символом і провозвісником одухотвореного світу, його обожнення і спасіння. Купол як твердь небесна, образ Вседержителя, ліки святих і янголів – усе тут поєднано в єдину могутню симфонію. Всередині, християнський храм, подібно до Єрусалимського храму, ділиться на олтарний простір, місце для молящих і притвор, де у древні часи неофіти очікували хрещення.

Підраховано, що після 1917 року на території України тоталітарними режимами, радянським і нацистським, було знищено – підірвано, розібрано на цеглу, або перебудовано під різні цілі близько 14 тисяч храмів і молитовних будівель. Серед них були і видатні пам’ятки світового без перебільшення значення, як-от Михайлівський Золотоверхий собор чи Успенський собор у Києво-Печерській лаврі, і храми в сотнях міст і сіл, які не були шедеврами архітектури, але стали духовним і суспільним центром місцевого мікрокосму.

Вирвавши їх з цього просторі із м’ясом творці нових порядків і нової людини, спустошували і душі, і ландшафти, і історію, і майбуття.

Пострадянська храмобудівна лихоманка – це не тільки відновлення справедливості і не лише природне бажання створити нарешті нормальні умови для спілкування мільйонів із Богом. Це ще і невимовне й невловлюване, потужне, дуже пасионарне прагнення реваншу над злом і лихою долею.

Як завжди після воєн і лихоліть понівечені народи відповідають не планованим і жодним указом непередбаченим вибухом народжуваності, так і Україна на сімдесятирічне руйнування храмів відповіла справжнім будівельним бумом.

Від 1988 року, коли напередодні 1000-ліття хрещення Русі було знято багаторічні обмеження на гідний вираз релігійних почуттів, в Україні було зведено понад 4 тисячі храмів і молитовних будинків. Більшість зведених храмів православні, далі за кількістю йдуть греко- та римо-католики.

Протестанти – євангельські християни-баптисти, п’ятидесятники, адвентисти сьомого дня будуються значно менш інтенсивно, їхні молитовні будинки тепер бувають великими, просторими і не позбавленими художнього смаку. Але ці молитовні будинки не мають для протестантів того значення, яке посідає храм у житті православних й католиків.

Отже, головними будівничими є церкви, які можуть розраховувати не на закордонну підтримку, а здебільшого на жертовність своїх вірних, ну, і, звісно, на допомогу меценатів з числа місцевих підприємців і можновладців.

Зрештою, церкви на своїх батьківщинах допомогли побудувати президенти Кучма і Ющенко, спікери Плющ, Литвин, Мороз, глави президентських адміністрацій, губернатори і велика кількість депутатів різних рівнів.

Відомі випадки, коли церковне будівництво ініціювали аграрні магнати, котрі ще зовсім молодими головами колгоспів під час хрущовської антирелігійної кампанії керували знищенням храмів.

Архієпископ Черкаський і Канівський Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом Софроній Дмитрук майже півтора десятиліття тому замислив звести найбільший храм в Україні. Владика Софроній згадує про свої поневіряння.

Софроній Дмитрук: У 1988 році мене відправили у Бориспіль, а потім у 1992 мене рукопоклали в єпископи і знову направили у Черкаси. Я першим дійством почав будувати храм.

Півтора року я добивався місця. То був парк. А до цього то було кладовище. Зруйноване. На тому місці збудували усю атрибутику, яка необхідна для парку. На могилах танцювали. Я добився, щоб мені віддали це місце і я тут заклав храм: по своїм розрахункам, по своїм кресленням, по своєму архітектурному баченню. І будував я його усього-на-всього шість років.

Теж без усякої техніки: півтора року мені не дозволяли працювати краном. Я потаємно усе це робив: ночами заготовляли ми і розчин, і цеглу. А потім вони (влада) бачать, що храм будується, і дозволили мені нарешті, щоб я користувався краном.

Це храм на честь Архистратига Михаїла. Його закрити можуть, перейти в іншу конфесію, дивлячись, яка буде обстановка. А зруйнувати... Тим більше, що я почав уже будувати поруч дзвіницю. Перебив мені сніг. А вже, дасть Бог, доживемо до весни і будемо будувати дзвіницю. Храм, саме такий – найбільший на території України.

Віктор Єленський: А от архітектори часом дуже неоднозначно ставляться до художніх якостей новозбудованих храмів. Часом ця оцінка є дуже негативною.

Архітектор Лариса Скорик не стримується, оцінюючі сучасне їй храмобудівництва.

Лариса Скорик: Це якісь склейки з розмаїтих часів, епох. І все це видається за стиль і кажуть: канонічно. Що вони, розуміють в канонічності? Канонічно – це має бути Богоподібно. А канони дуже прості. Має обов’язково православ’я орієнтуватися на Схід, то хай орієнтується на Схід. Абсида і вівтарна частина – слава Богу! Треба, щоб була сулія, треба, щоб був вівтар у православному храмі, але, крім того, вже ніяких канонів немає.

Є ще канони в чому? Які ікони мають бути розміщені на вівтарі. Що стосується, що храм має бути по можливості, якщо це справді великий храм, витягнутий до горного світла, то це 100%.

Крики і верески з приводу того, що в храмі не повинно бути багато скла, то це просто ідіотизм, даруйте мені. Колись не було скла, бо його не вміли робити. Чим світліший храм, тим більше Божого в ньому є, тим більше фаворського світла в ньому можна відчути.

Не можна так ображати ім’я Господнє такими каракатицями, які сьогодні видають за храми, такими зліпками, таким плагіатом, такою краденою архітектурою, яка нівечить високість цієї старої архітектури і перетворює її, даруйте мені, в своєрідний кітч.

Віктор Єленський: За роки незалежності українська держава повернула релігійним організаціям у власність або у користування приблизно 14 тисяч сакральних будівель. 4 тисячі з них – це пам’ятки архітектури.

Багато з повернутого лежало в руїнах. На відновлення знадобилося великі гроші і величезні зусилля. Але щось таки було збережене, відреставрованo дбайливими руками музейних працівників. Між тим, сьогодні їхні відносини з церковними діячами далекі від ідилічних.

Історик Ірина Марголіна, наприклад, серйозно занепокоєна долею київської Свято-Кирилівської церкви. Це пам‘ятка архітектури і монументального живопису ХІІ століття, де збережено не тільки давньоруську архітектуру, але і безцінні фрескові розписи ХІІ ст. За сюжетним змістом, за станом збереження цим фрескам немає рівних в усій Східній Європі.

Тут також зберігаються і твори відомих митців ХІХ ст.: українських художників Селезньова, Їжакевича, Пимоненка, Глоби. На тлі цих розписів яскравий життєствердний акорд - твори Михайла Врубеля, який виконав 4 ікони для прикрашення мармурового іконостасу і зробив монументальний розпис пам‘ятки.

Далі Ірина Марголіна.

Ірина Марголіна: Це унікальний музеєфікований експонат. Проте є зазіхання, вислови: треба віддати релігійній громаді цю церкву. Як буде зберігатися у такому статусі ця пам’ятка? Невідомо. Є підозри, що може статися так, що зруйнується живопис, бо буде багато запалюватися свічок. Під час великих свят там буде присутня велика кількість людей, і буде порушений температурно-вологісний режим, що вкрай негативно впливає на живопис, тобто руйнує цей живопис, з’являються тріщини, відшарування живописного шару.

Дуже багато, на превеликий жаль, ми чули висловів від парафіян і представників цієї свято-кирилівської громади про те, що Врубель є не канонічним художником. Тобто, якщо це буде постійно діюча церква, є загроза того, що живопис Врубеля буде записано, що іконостас, який побудований за проектом професора Прахова, буде перебудований на канонічний, за висловами представників парафії, тобто багатоярусний дерев’яний. А іконостас, який сьогодні є в Кирилівській церкві, - це один з найкращих витворів мистецтва 19 століття, мармуровий іконостас.

Крім того дуже ми побоюємося за подальшу долю фресок. Фрески збереглися неповністю, окремі фрагменти, проте дуже цілісний ансамбль 800 кв. м. І сьогодні лунають вислови, що вони мають якесь карикатурне зображення, тому що, дійсно, десь композиція збереглася повністю, десь вона збереглася частково. Дописувати ці композиції неможливо! Це буде руйнування унікального стародавнього живопису унікального музеєфікованого експонату!

Віктор Єленський: Настоятель Кирилівської парафії отець Федір Шеремет категорично заперечує і наявність конфлікту між музейними працівниками та релігійною громадою, і безвідповідальність у ставленні до дорогоцінного храму з боку громади.

Федір Шеремет: У нас конфлікту немає, як це намагаються представити, що у нас конфлікти. На законних підставах ми там. Це є діючий музей і діюча церква, спільне використання.

У нас є відповідний договір, підписаний у 2004 році, і ми на підставі цього договору використовуємо. Ми там не щодня служимо, тільки по великим святам та неділям. Так що у нас все в порядку.

Храм – це ж така святиня! Митрополит її освятив, помазав святим міром. А святим міром людина мажеться, коли вона духовно перероджується, та коли вона приймає хрещення – раз у житті. А це митрополит освятив, помазав ці стіни, цю святиню. І у нас усе, що там є: і ікони, і самі стіни – це для нас є святиня. Ми навіть боїмося десь так от доторкнутися до чогось, торкатися до цих стін, бо ж це велика святиня для нас, і це така історична святиня.

Віктор Єленський: Обидві проблеми пов’язані і з храмобудівництвом, і зі збереженням храмів, історичних й культурних пам’яток, особливо очевидні на Львівщині. Край багатий на справжні шедеври сакральної архітектури і у камені, і у дереві.

Водночас впродовж останніх півтора десятиліття в області побудовано понад 350 церков.

Про храми старі і новозбудовані розповідає львівський кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук.

Галина Терещук: Будівництво Святоюрського собору, який належить до світової спадщини ЮНЕСКО, розпочалося у 1744 році і тривало 20 років. Роботи в середині храму продовжувалися ще стільки часу. Автором проекту був німець Бернард Меретин. Архітектурна споруда збудована в стилі бароко. Собор видно здалеку.

Сучасні храми у Львові громада не будує аж так довго, а церкви виростають за якихось 2-4 роки. Вже давно не запрошують архітекторів з Італії чи Німеччини. У районах сільські храми проектують місцеві архітектори. Вартість такого проекту в районі 1000 доларів. У львівського архітектора у 2-3 рази дорожче.

За словами голови Комісії сакрального мистецтва УГКЦ, отця-доктора Севастіяна Дмитруха, будівничі храмів у минулому хоч і не мали відповідної освіти, але будували на високому мистецькому рівні. Відтак створили шедеври, які сьогодні нащадки не вміють зберігати. Водночас сучасні архітектори не завжди дотримуються богословських доктрин, творячи сакральну споруду.

Севастіян Дмитрух: Архітектори стараються зробити, щоби добре і гарно було, хоча в нинішній час більшість є традиційних храмів, рідко де модерний храм спроектований. Але залежить від громади і від пароха, бо часто є випадки, що парохи не мають жодного впливу на дану парафію. Ці парафіяни кличуть собі художників чи вносять корективи, зміни і тоді цей храм виглядає спотворено, або навіть є випадки, що в аварійному стані.

Галина Терещук: Більшість церков за роки незалежності збудовані у львівських селах. Лише зараз будується близько 150 храмів. Переважно використовують цеглу, бетонові сходи, про камінь, дерево чи метал просто забули. Громада виходить із власних матеріальних можливостей, відтак і диктує свої умови, і свої смаки, які у більшості випадків є просто безграмотні.

Позбавлені мистецького розуміння і чимало священиків. В районі архітектори не звертаються по пораду в Комісію сакрального мистецтва, нарікаючи на фінансові труднощі під час побудови нового храму, громада закладає фундамент під величезну церкву, більшу, аніж, скажімо, в сусідньому селі.

За роки незалежності згоріли 65 дерев’яних храмів 16-19 століть на Львівщині, пам’яток архітектури, на їх місці виросли нові сучасні споруди. За даними правоохоронців, підпали багатьох дерев’яних сакральних пам’яток відбувалися навмисно, аби звільнити місце під величезну церкву.

Севастіян Дмитрух: У селі, де дерев’яний храм чи дерев’яна дзвіниця, починають будувати новий храм другий. Не можуть завершити будови нового храму і не можуть отримати дерев’яного храму.

Така мода - будувати нові дзвіниці біля дерев’яних храмів. Я на Яворівщині застав це в кількох селах. Будують нові дзвіниці біля дерев’яних храмів, а старі будуть ліквідувати, спалювати і ми втратимо, тому що і священик, і люди не мають того розуміння, що треба провадити реставрації дерев’яної дзвіниці: можна замінити підвалини, можна замінити дужки, можна замінити якусь частину, там підпори, але щоб зберегти таку шеревріальну дерев’яну архітектуру.

Галина Терещук: Для прикладу, на Львівщині в дерев’яних церквах 17 століття, як, скажімо, в Турківському районі, встановили пластикові вікна, а в селі під Львовом Раковці до дерев’яного храму спорудили величезні бетонні сходи.

Вишиті рушники на іконах і штучні квіти, через яких не видно лику святих, чи мерехтіння гірлянд довкола іконостасу чи ікони, а не світло лампадки – усе це сьогодні присутнє у храмах Львівщини, у регіоні, який вирізняється своєї високою вірою і побожністю, давніми традиціями, великою кількістю храмів, ікон та іконостасів.

Віктор Єленський: А між тим, храми в Україні зводяться й надалі. Щотижня освячуються наріжні камені, престоли і золотаві бані... Як змінять вони просторовий ландшафт і душевний простір? Питання це ніколи не втратить своєї актуальності.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG