Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 20:14

Микола Вінграновський.


Надія Степула

Слухати:

Надія Степула: Микола Вінграновський писав слово «Час» часто з великої літери. Час подарував йому рідкісний шанс лишитися в літературі мольфаром, чаклуном слова. Його поезію і прозу любили і люблять не тільки ровесники, а й молоді. Це ознака справжності.

Микола Вінграновський
Він жив у стані відкритості душі, що було і сумно, і боляче, напевне. Про це він нам уже не розповість. 70-ліття поета позначене вже не тільки вимірами його життя, а й вимірами його вічності.

Ім’я Вінграновського називають у контексті шістдесятників. Василь Симоненко, Іван Драч, Євген Гуцало – ровесники або майже його ровесники. Але жодна хвиля все ж не прибила Миколу Вінграновського до котрогось однозначного літературного берега.

В українській літературі 20-го-21-го століть поет і прозаїк Микола Вінграновський стоїть якось осібно. Не осторонь, а саме осібно. Хоч і належить до покоління, яке підносило літературу на новітні верхотури Духу.

Сьогодні, коли Миколі Вінграновському виповнилося 70, хоч уже не у земному вимірі, час пригадувати.

Народився поет на Миколаївщині. Згодом він став і прозаїком, і актором, режисером, постановником художніх та документальних фільмів. Жив потім у столиці. Та безмірно теплою і світлою була і його причетність до древнього Львова.

Миколу Вінграновського і нині у Львові люблять, його поезію і прозу знають, його поетичні книжки купують. Не можна сказати, що масово, але їх купують ті, хто любить і пам’ятає Вінграновського, а головне, читає його неймовірну поезію. У часи, коли поезію взагалі читають хіба до неї причетні.

Після смерті видатного Майстра українського слова тернопільське видавництво «Богдан» видало трьохтомник його вибраних творів у серії «Маєстат слова».Лише передмова про Миколу Вінграновського і його творчість до цього видання львівського літературознавця Тараса Салиги займає півсотні сторінок.

Микола Вінграновський і Львів. Продовжує моя колега Галина Терещук.

Галина Терещук: “У розмовах про українську літературу другої половини 20 століття ім’я Миколи Вінграновського звучить, як метафора”. Такими словами починається передмова до трьохтомника вибраних творів Миколи Вінграновського. М.Вінграновський пройшов поезію, як приходять справжні, як з’являються великі майстри.

Свою поезію Вінграновський востаннє читав у Львові у вересні 2003. Вже будучи хворим, приїхав спеціально на Форум видавців і побував лише в Національному університеті Франка. Тоді побачила світ нова книжка М.Вінграновського повістей і оповідання “Манюня”.

Мені пощастило бути на цій зустрічі. Коли М.Вінграновський почав читати свої вірші, зазвучала неймовірна внутрішня сила його слова. Коли зазвучало “Цю жінку я люблю – така моя печаль”, то цей вірш задекламував увесь зал.

У вересні 2003 року М.Вінграновський немов попрощався зі Львовом. Це відчувалося в інтонації. Він говорив, що мріє придбати невеличкий трактор і ним обробляти землю. Він багато говорив про українське село і про суть життя. Поет зізнався, що втомився від міської суєти Києва.

Вінграновський належить до тих поетів, котрі, як правило, не фіксують конфлікти між людиною і природою, а шукають свідчень гармонії у їхніх стосунках. Так характеризує творчість майстра літературний критик Тарас Салига.

Для творчості Вінграновського характерний пейзаж, так би мовити, пастельного плану, де барви і тони слова фіксують якусь мить чи стан у природі. Тут твориться особливий світ зі своїми смислами, таємницями, законами, світ високої довіри і непідробної любові.

“Втіха для мене одна і та, що моє художнє слово, яке я веду, ось вже впродовж 30 років певною мірою оживляє нашу до смерті порубану літературу і зігріває ту частину українського люду, яка ще вціліла своєю свідомістю і дає собі звіт у тім, до якого народу вона належить.

Я вирішив для себе: поки моє перо, а воно єдина моя надія і опора, я буду стояти за ту культуру, що вже відійшла за горизонт і яка ще трохи жевріє в нашій інтелігенції, аби не пропасти зовсім”.

Ці слова М.Вінграновського пригадав його приятель, письменник Роман Дідула. Власне, він і підготував велику добірку, присвячену ювілеєві свого друга у журналі “Дзвін”.

Однак на цьому вшанування М.Вінграновського у Львові і завершиться. Ніхто не проводить ані літературних читань, ані вечорів, присвячених митцеві.

Втім, 7 листопада можна просто відкрити його збірочку і ще раз помилуватися його неповторною поезією, а ще запалити свічку на пам’ять М.Вінграновського.

Надія Степула: Ювілейні заходи до 70-ліття Вінграновського, мовлячи офіційним стилем, відбуваються все ж де-не-де. Зокрема, на рідній поетові Миколаївщині.

Наступного року у Львові має відбутися ювілейна конференція, присвячена його творчій спадщині. Минулої весни на Білоцерківщині відкрили пам’ятник Вінграновському. Тут, біля села Яблунівка, він часто відпочивав. Пам’ятник із каменю стоїть просто в лузі, де поблизу тече оспівана поетом Рось, цвітуть річкові іриси-косотені та співають аж до зими дрібні птахи, пролітають величаві журавки над ним і ростуть дикі яблуні поряд.

У столиці теж заплановані святкові дійства різного роду. Проте говорити про масове святкування поетового ювілею не доводиться.

Зрештою, не доводиться говорити й про відзначення ювілейних дат живих світочів літератури. Пригадаймо, як скромно у жовтні було відзначено 70-ліття літературного побратима і ровесника Миколи Вінграновського, видатного поета, знаного громадського діяча і державотворця Івана Драча.

Можливо, нині справді не час поетів? А кинувши оком у часи віддалені, пригадаймо, як усе починалося.

1961 рік був певною мірою переломним в українській поезії. Якраз через 5 років після розвінчання культу особи Сталіна на шпальтах органу Спілки письменників, “Літературної газети”, яка пізніше змінить назву на “Літературну Україну”, з’явилися величезні добірки молодих поетів. І першим був дебют Миколи Вінграновського, що викликало тоді величезний резонанс.

Далі мій колега Тарас Марусик.

Тарас Марусик: Згадує поет, літературознавець і кінознавець Леонід Череватенко.

Леоніл Череватенко: Це справді був, як вибух. Раптом доволі сіра і доволі нудна “Літературна Україна” подала кілька подач. Це були нібито початківці, але ці початківці кожний мав свій голос. І, звичайно, М.Вінграновський.

Я пригадую цю фотографію, де він був прекрасний, як Аполлон. Йде людина, ладно топче своїми ногами Земну кулю... Ну, і вірші відповідні, вірші викликали дискусію.

Я пригадую, як обурювалися викладачі університету, прочитавши в тій добірці ці вірші: “Я стою на землі, як димар і мужчина”. Вони казали: “Що це таке?! Як можна це порівнювати? Де ж тут, зрештою, поезія?”

А поезія була. Чоловік, котрий сказав “Я встав з колін і небо взяв за зорі”, то він, зрештою, декларував прагнення цілого покоління підкорити світ, підкорити всесвіт і відчути себе господарем у цьому світі.

Не можна сказати, хто з них більше, там Ліна Костенко, Драч, Вінграновський чи хтось четвертий, п’ятий, то не знаю, але кожен з них мені потрібний.

У Вінграновського я багато знаходжу такого, що абсолютно відповідає моїм настроям і моєму духовному станові. Для мене він насамперед великий поет, потім прозаїк.

Щодо кінематографу, то я не думаю, що нам пощастило з актором Вінграновським чи з Вінграновським кінорежисером, він просто був контужений поетикою О.Довженка і так до кінця й не зрозумів, що вона настільки індивідуально особистісна, що її не можна повторювати.

Я пригадую сценарій “Світ без війни”, пригадую його фільм “Берег надії”, то мені здається, що це не можна віднести до великих успіхів української кінематографії. Зрештою, він це сам зрозумів.

Микола, очевидно, останній вихованець Олександра Петровича. А найкраща його роль – це, безперечно, Орлюк у картині за сценарієм Довженка “Повість полум’яних літ”.

Пригадуєте: “Стою над Берліном, переді мною проходять полки переможців...” Здорово все це тоді звучало. Не знаю, як би ми це сприймали сьогодні, бо ми стали більш тверезі і, можливо, більш цинічні.

Надія Степула: Відомий прозаїк, «живий класик» української літератури Олександр Сизоненко пригадує, що (цитую за виданням «Дзеркало тижня») «коли шістдесятники заволоділи увагою громадськості, щоб не сказати суспільства, стали агресивними, звинувачували своїх попередників у ретроградстві й консерватизмі, як їх самих звинувачують зараз постмодерністи, - саме тоді, влітку 1962-го, коли замахувалися навіть на рвійного й сміливого Малишка, Вінграновський гордовито мовчав, не вступав у суперечку, а просто надрукував пам’ятного вірша «Мій Малишко!». І цим самим не лише засвідчив свою любов і повагу до одного з найяскравіших і найталановитіших своїх попередників, а й відбив охоту у своїх ровесників паплюжити імена достойних наших патріархів».

«Вінграновський має щось таке, що йде від Шевченка,» - сходяться на думці критики, котрі на одній думці сходяться рідко. «Це і ота все присутність образу України, і всепоглинальність любові до неї, і почуття відповідальності за свій народ, і безоглядність поетичного переживання».

У сучасній українській літературі поезія Вінграновського – це справді зоряний дороговказ. На його доробок, напевно, орієнтуватимуться і нинішні, і прийдешні читачі та письменники.

Але вагомий слід лишив поет і в кінематографі, в який, згадаємо, ввійшов з благословення великого Довженка.

Говорить відомий актор Володимир Талашко, знаний за фільмами “В бій ідуть одні “старики”, “Капітан Немо”, “Народжена революцією” та іншими.

Володимир Талашко: Я мав щастя з ним спілкуватися. Його будинок був біля Лаври. Ми прямо з Лаври і вдень, коли там була вільна кімната, квартира (в нього була велика квартира)... Я пам’ятаю, коли ми вперше прийшли, а був такий Сингаївський, з яким вони товаришували, і вони на кухні грають шахи, а ми всю ніч там працюємо, а вони грають шахи.

Потім якась перерва. Вінграновський викликав таксі, їхали на вокзал, купували сир, ковбасу, хліб і ми сиділи. Вони допивали по чарці, а ми їли, чули їх розмови, суперечки про поезію, про музику, про суспільство, про уряд, про державу, про Україну, про Росію. Вони згадували поетів-футуристів.

Ми тоді сиділи.. Це тоді ж Вінграновський! А потім він – це людина, яка вчилася у Довженка, людина, яка знімалася. Вінграновський – це, звичайно, величина в поезії. Це однозначно.

Я люблю Вінграновського, просто дуже люблю. Так, як він звертався до жінки, звертався до матері, звертався до друга, то це була унікальна мова його звернення.

Як режисер він теж дуже цікавий. На жаль, чи ми не зможемо ще розшифруватися, чи він не зміг нам поетичним кінорядочком розказати те, що він бачив, те, що він чув, те, що він відчував, але те, що це постать, звичайно... Як кажуть, людина якщо обдарована, то вже обдарована скрізь. І як актор він не перестає бути цікавим зараз.

Надія Степула: У передслові до вміщеної добірки творів Миколи Вінграновського в тритомнику «Українське слово» Іван Дзюба написав: «Тридцять років тому Микола Вінграновський входив у поезію з гордою поставою, сильним голосом і «стодумною думою» про народ, про добу, про життя. Багато що змінилося за той час. Творчість його вже всіма визнана як одна з окрас нашої літератури, один із яскравих її здобутків. Але сам поет весь час виходить на нові й незнані обрії. Він весь час у дорозі. У великого таланту завжди попереду більше, ніж позаду». Це написано у 1994 році.

Нині душа Поета Вінграновського мандрує дорогами вічності. Вже звідти долинає його голос, світло його очей, промінь його слова.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG