Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 22:35

Українські еліти.


Надія Степула

Слухати:

Надія Степула: Історія не раз давала шанси становленню української еліти. Як реалізовані ці шанси? І чому словосполучення «українська еліта» викликає не тільки позитивне потрактування?

Які загальні риси формування еліт в Україні? Послухаймо, що думає про це Мрідула Гош, правник – міжнародник і публіцист, яка народилася в Індії та навчалася в Києві, та й тепер мешкає в Україні. Опанувала українську мову. Публікує в індійській пресі публіцистичні та літературні твори, присвячені Україні.

Мрідула Гош: Еліта формується через певну кількість часу. І для України це ще великий турбулентний процес. І ця турбулентність не дає нам можливість робити остаточно сталі висновки.

Концепція еліти у світі міняється. Наприклад, є інформаційна еліта, серед журналістів є еліта. Еліта є у кожній професії. Еліта фінансова, еліта політична і еліта інтелектуальна. І вони завжди відрізняються одна від одної, бо кожна з них має свою мету. То відповідно для фінансової і політичної еліти — це є гроші і влада, а інтелектуальна еліта – це, звичайно, знання і визнання.

Надія Степула: «Твердження, що до еліти мають входити кращі представники нації, колись називали словом „трюїзм”. Те, що нотаріально засвідчена еліта України (кавалери геройських звань, власники найбільших компаній, міністри, депутати, генерали, академіки) за рідкісними винятками, навряд чи мають право бути елітою – це теж трюїзм, себто самозрозуміла банальщина.

А от чому ця еліта (чи, як її ще звуть, квазіеліта) зросла, ствердилася і розсілася на шиях куди більш достойних, аніж вона, людей – це питання, над яким сушать голови вже не один рік усі, в кого серце нелукаве».

Так окреслює кандидат філософських наук Сергій Грабовський одне з основних питань, які стосуються формування і буття української еліти.

Слухаємо продовження.

Сергій Грабовський: У загальних рисах відповідь давно відома. Якою може бути еліта посттоталітарної держави, де рух опору не набув настільки масового характеру, щоб сформувати у собі контреліту, здатну витіснити публіку совєтського розливу з усіх владних щаблів: у політиці, в економіці, у громадському житті?

Вірно, така еліта може бути тільки номенклатурною корпорацією, яка приймає у свої лави передусім „соціально близьких”, за термінологією більшовиків, діячів.

А оскільки Україна ще й постгеноцидна держава, то всі вони: „нові українці” та „старі номенклатурники”, щонайменше, на голову нижчі за самих себе. На ту голову, яку фізично чи морально стинала кремлівська влада, коли хтось мав необережність підвестися на повен зріст і жахнутися, що правда топиться в брехні чи не щодня.

А відтак ця квазіеліта продовжує стару практику стинання голів (чи не найкращий приклад цього – це справа Гонгадзе), а паралельно створює всі умови, щоб не виросла нова потужна ясночола генерація.

Це вже, схоже, перейшло на інстинктивний рівень: топити своїх, крокувати замість бруківки по головах, експортувати майбутніх світил світової науки, змушувати літераторів шукати слави чи то у Росії, чи то у Польщі, перетворювати власну країну на сировинний додаток світової економіки і міряти власну інтелігенцію на сусідський копил.

А все тому, що за останні сто трагічних років виживали передусім не більш розумні чи чесні, а, навпаки, ті, хто найліпше пристосовувався до обставин і не вилазив зі своєю правдою.

Нарешті, українська еліта, як і країна та нація, є постколоніальною. Чи пам‘ятаєте, що Василь Стус називав українців „нацією сержантів”? То хто ж така еліта цієї нації? Мабуть, старші сержанти? Хто там із еліти дослужився у совєтському війську до цього? Власне, хіба суть у званнях?

Улюбленою приказкою Володимира Щербицького, під крилом котрого виросло чимало теперішніх урядовців, банкірів та академіків, було: а що про цей от наш крок подумають московські бояри?

І під час Чорнобиля, і під час поділу Чорноморського флоту, і під час газових конфліктів українську еліту, схоже, турбувала саме ця проблема: що подумають московські бояри, а не власний народ.

Надія Степула: Питання про розуміння українською елітою у всій повноті (еліта політична, інтелектуальна тощо) своєї соціальної відповідальності непросте.

«Мені здається, що мало – помалу вона починає розуміти», - вважає Богдан Олексюк, політолог і публіцист.

Про підтримку представниками української еліти мистецтва, культури Богдан Олексюк каже:

Богдан Олексик: Бувають і піар-акції. Мабуть, ці піар-акції швидше всього у цих нуворишів, от люди малоосвічені добилися великих грошей, але поволі вони змінюються.

Я думаю, що є різні. У всякому випадку, я знаю філантропів, які щиро помагають художникам, і так далі. Про них пишуть окремі видання.

Бувають і PR-акції. PR-акції — це швидше у цих нуворишів, які ... ну, люди мало освічені, добилися великих грошей. Але поволі вони змінюються. І я думаю, що є різні. Принаймні, я знаю філантропів, які щиро допомагають художникам, і так далі. Про них пишуть окремі видання, тобто, вони потрапляють у ЗМІ, але вони не дуже публічні.

Надія Степула: Член Української кіно-академії, голова Департаменту кіномистецтва Міністерства культури України Ганна Чміль вважає, що сучасна українська еліта (політики і ділові кола) готова вкладати кошти у розвиток вітчизняної індустрії кіно.

Гання Чміль: У цьому році 8 фільмів виходить на екран, які створені за кошти інвесторів. Це означає, що, з одного боку, вони почали розглядати кіно, як бізнес, тобто як перспективну сферу вкладання коштів. Про це свідчить постійне зростання валових надходжень від кінопоказів. А з іншого боку, до деякої міри вони ще роблять пробні акції, пов’язані із тим, що можна, як можна і чи може бути воно ефективним вкладанням.

Надія Степула: Літературна еліта в усі часи вважається своєрідним лакмусовим папірцем морального, духовного стану всього суспільства.

Своє ставлення до цієї проблеми висловлює в інтерв’ю кореспонденту Радіо Свобода Павлу Вольвачу відомий український письменник, лауреат багатьох літературних премій, зокрема й найвищої, Шевченківської, нагороди Олександр Сизоненко.

Олександр Сизоненко: У мене була робота опублікована в “Зєркалі нєдєлі”, ще коли вона була тільки російськомовною, — “Хождєніє в еліту”.

Ну, що ж, я зі свого досвіду гіркого житейського розповів там про те, як я входив в літературу, як я бачив наших класиків. Коли говорити про еліту, то те, що я побачив вперше на подвір’ї Спілки письменників... Всі зібралися: Рильський, Яновський, Сосюра, Малишко сиві, як голуби... Головко стрункий. Він і вмирав, то ходив так, як поручикові належить, командиру роти на Першій світовій війні. Я дивився на них — і був тоді щасливий: переді мною була еліта.

Коли ж я тепер... Затяглося засідання ради Спілки. І я випадково туди зайшов. Як глянув – побачив сірих, мишастих, дрібних якихось людей, навіть зовні.

І коли ми говоримо про літературну еліту, то яка ж вона в нас? У нас же літератури просто немає.

Ну, а еліта, яка дорвалася до влади, то всі ж її знають ціну. Еліту виполюють з нашого поля, а лишаються отакі хапуги-горлохвати. Всі найгірші риси колишнього купецтва, яке не мало абсолютно естетичних смаків, зараз воно лягло прямо тавром на сучасну оцю еліту, яку ще називають “політичним бомондом” і так далі... Дуже я в цьому розчарований!

Час не геніїв, а час якоїсь сум’ятини. Куди не повернись, на що не подивись...

Павло Вольвач: До речі, за віденські бали. Вони як з’явилися, так написав Гончар у своєму “Щоденнику”, що як швидко націонал-патріоти перетворюються в націонал-ідіотів.

Олександр Сизоненко: Так, це тоді всіх вразило!

Павло Вольвач: Може, тепер ці бали трохи звичніше стали. Ні?

Олександр Сизоненко: Не знаю. Зараз треба од’їхати від Києва 5 верств, зайти в село і тоді подивитися! Коли понадівали фраки і поприходили (багато вони тоді були нардепами, міністрами) і влаштували віденський вальс вперше в Оперному театрі. Показали по УТ-1...

Це був плювок в обличчя народові, який вимирає! 400-500 тисяч людей без війни зникає з мапи України, а ці бали влаштовують! На костях? На сльозах? На злиднях? Сумна картина.

І в мене та робота закінчувалася такою фразою: “Еліта! Ау-у-у-у! Де ти?!” І абзац. Мовчання...

Надія Степула: І все ж, ким є у дзеркалі часу нинішні українські еліти? Чим вони займаються, що роблять, чим дихають, кого і на що надихають?

На ці непрості запитання у Миколи Рябчука, відомого українського публіциста, політолога і культуролога, автора кількох книжок і низки публікацій, є проста відповідь.

Микола Рябчук вважає, що слово “еліта” стосовно нинішніх українських реалій може вживатися лише в лапках.

Детальніше в інтерв’ю з Миколою Рябчуком кореспондента Радіо Свобода Тараса Марусика.

Тарас Марусик: Слово “еліта”, як і низка інших слів, на кшталт “патріот”, викликають в останні роки неоднозначну реакцію, а спектр їхнього сприйняття надзвичайно широкий.

Сьогодні вираз “українська політична еліта” викликає іноді гомеричний сміх.

Я запитав Миколу Рябчука, як співвідноситься слово “еліта” з поняттям “українська еліта”, зокрема, в умовах досить різкої зміни суспільного клімату.

Микола Рябчук: Насамперед я сказав би, що я не бачу жодної принципової зміни політичного клімату. Тобто, у нас була кільканадцять років тому УРСР, вона після 1991 року перестала бути соціалістичною, але вона лишилася совєцькою. Нам двічі здавалося, що вона змінилася: в 1991 році, після референдуму, і ось після Помаранчевої революції. На превеликий жаль, вона була і лишилася совєцькою.

Друге. Щодо еліти, то, безумовно, цей термін у наших умовах можна вживати лише в лапках, тому що еліта за великим рахунком – це певна порода, результат певної селекції, якої у нас не було і не могло бути. Скоріше навпаки, у нас була негативна селекція: добиралися не кращі різновиди роду людського, а, навпаки, гірші, бо кращі винищувалися.

Тарас Марусик: Про той контингент, який зазвичай називають “українською елітою”, Микола Рябчук говорить лише з іронією. Він не знає, скільки часу потрібно для того, щоб сформувалися справжні еліти, щоб це було результатом позитивної селекції. Може, десятиліття, а може, століття.

Микола Рябчук: Досить порівняти, як виглядає нащадок королівського роду і нащадок звичайних нуворишів чи купецького роду.

Один якийсь публіцист досить дотепно це зауважив, коли порівнював зустріч американського президента і британської королеви. Ну, ніби, і той глава держави, і вона глава держави, але видно за самою поведінкою, за поставою, хто є нащадок королівського роду, а хто є просто президентом.

Це ще не найгірший приклад, тому що в Америці все-таки теж ці родини, клани президентські формувалися протягом багатьох десятиліть.

У нас ситуація набагато гірша. У нас все це дно вихлюпнулося назовні.

Тарас Марусик: Що ж до поняття “українська національна еліта”, то це дуже сумне питання, як зазначає Микола Рябчук.

Микола Рябчук: Всі ці наші так звані еліти – це, звичайно, продукт совєцької влади. У нас не було ніяких інших еліт. Були комсомольські, компартійні, КГБістські, всякі інші номенклатурні еліти, які, власне, в 1991 році успішно перебрали владу в цій країні. Точніше, вони її успадкували. І вони далі цю владу утримують.

Якщо ви глянете на сотню найбагатших українців або на тисячу, або навіть на 10 тисяч найбагатших українців, то ви не знайдете там практично жодної людини, яка була б органічно україномовною, яка б розмовляла зі своїми дітьми, онуками по-українськи.

Це абсолютно колоніальна, імперська еліта, яка, на превеликий жаль, успадкувала цю державу і далі нею урядує.

Тобто, в цьому відношенні Україна, на мій погляд, нічим не відрізняється від Південної Африки часів апартеїду, де було біле населення, яке перебрало владу в тій країні, вигнавши проклятих британських колонізаторів, але чорні люди, негри, всякі інші кольорові від цієї незалежності нічого не здобули практично.

Ми маємо цю “креольську еліту” і всіх “чорношкірих” колгоспників, ну і “лімітчиків” у містах, які тут обслуговують «біле» населення, вивозячи сміття, будуючи будинки, виконуючи всяку іншу некваліфіковану, “чорну” роботу.

Надія Степула: Неоднозначна думка письменника і політолога Миколи Рябчука про українську еліту може викликати не тільки певний смуток, а й заперечення. Як, зрештою, і всі інші оприлюднені у «Вимірах життя» погляди. Можливо, істина справді народжується у суперечці і відповідна дискусія в суспільстві могла б поставити якісь крапки над «і».

До речі, недавній випуск відомого культурологічного журналу «Ї» (число 45) цілком присвячений питанням еліт у різних ракурсах і має назву «У пошуках втрачених еліт».

Отже, дискусія розпочалася. Можливо, в одному з наступних випусків «Вимірів життя» прозвучать найцікавіші її аспекти.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG