Чи форум як явище культури впливає на книжковий ринок в Україні? А чи він є чинником піднесення духовності й культури взагалі? Чим здивували письменники і видавці читачів цього разу?
У Львові розпочався книжковий бум. Свято книги прийшло до Львова 13 вересня і тривало 4 дні поспіль. На цю подію з великими сподіваннями очікували видавці, письменники і читачі.
Та й для львів’ян це справді чи не найкраща подія року, яка дає змогу відволіктися від заполітизованої наскрізь буденності й поринути у світ інший, світ книг. У той світ, який залишається звабливим і повним цікавих несподіванок від початків книгодрукарської справи й донині.
Однак цього року напередодні виборів навіть на книжковому форумі не обійшлось все ж без політичного піару. Хоч півтисячі презентацій видань і витіснила будь-які розмови про вибори.
Послухаймо розповідь моєї колеги Галини Терещук про цікавинки форуму видавців та його гостей.
Галина Терещук: Книгомани з усієї України бодай на день-два намагалися приїхати у Львів на форум видавців, щоб набратись настрою і натхнення, придбати нові книжки, ознайомитись із новинками видавництв та й, зрештою, поспілкуватись з літераторами.
Форум видавців на цей раз — це й виставка книг, роздрібна торгівля і ще сотні різноманітних презентацій книжок. Вдруге у рамках форуму відбувся літературний фестиваль і виставка книжкової графіки відомого литовського художника Альґірдаса Степонавічуса.
У Львів прибули понад 170 письменників з України, Польщі, Німеччини, Австрії, Білорусії, Болгарії, Литви, Сербії Хорватії. Серед відомих – це сербський белетрист Горан Петрович, німецький поет Бас Бетхер, болгарський прозаїк Алек Попов, польська літераторка Катажина Грохоля, зірка сучасної німецької прози Марсель Баєр, один із найпопулярніших сербських фантастів Сава Дам’янов, який видавався вже українською мовою, а ще класик австрійської літератури Манфред Хобот, скандальний хорватський письменник Зоран Ферит.
Почесний гість форуму видавців — Петер Вайдгаас, директор найвідомішого в світі Франкфуртського міжнародного книжкового ярмарку у 1975-2000 роках. Його називають людиною-легендою, адже він є засновником європейського міжнародного ярмаркового руху.
Упродовж усіх днів форуму говорили про болючі теми українського книговидання. Скажімо, дискусії на тему «Культура проти вандалізму: Як посилити вплив інтелектуалів на державну культурну політику». Або ж говорили про те, які завдання мали б бути сьогодні у книжкових ярмарків.
Під час круглого столу обговорили проблеми видання економічної навчальної та наукової літератури в контексті розвитку національної економіки України, а також можна було послухати про літературу як мову місць, інтимні топографії — за участю Пьотра Вайля, Горана Петровича, Даніеля Одії та з модератором Юрком Прохаськом.
Українські видавці, як тільки-но завершується форум, одразу ж готуються до наступного. В середньому кожне видавництво до книжкового ярмарку видає 3-4 нові книжки.
Львівське видавництво "Літопис" підготувало 8 видань. Серед них унікальне – це перший том тритомника «Енциклопедія Львова».
Михайло Комарницький, директор "Літопису", каже, що для нього форум видавців — це справді свято.
Михайло Комарницький: Для нас, видавців, очевидно, що форум є подією року. На форумі ти бачиш нові тенденції у видавничому бізнесі, а по-друге, на форумі ти маєш змогу обмінятися інформацією зі своїми колегами, які книги готуються, які напрями.
Галина Терещук: Під час форум відбулася презентація книжки «Уроки історії: Голодомор 1932-1933 років», а також «Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД». Багатьох львів’ян зацікавила нова книга Михайла Горного «Трагедія українських сіл Холмщини” і презентація книжки Тоні Моррісон, сучасної американської письменниці, лауреата Нобелівської премії, «Пісня Соломона».
Однак вкотре на форумі видавців можна було почути, що українці дуже обділені рідними книжками. Адже, для прикладу, у європейських країнах на одну людину видається щонайменше 3-4 книжки у рік, в Україні — припадає тільки одна. Кількість видавництв щороку зростає, але вони випускають обмаль книг, по 3-4 в рік.
Надія Степула: Та чи інша книжка, те чи інше видання потрапляють на книжковий форум і презентуються там у певній формі: на стенді, на прилавку посередника або за участю самого автора чи перекладача.
Популярності набули «автограф-сесії», іноді окремі автори збирають тут справді великі аудиторії поціновувачів своїх талантів.
Однак різні причини та далеко не ідеальна система добору (чи критеріїв відбору) творів на участь у форумі спричинюють те, що цікаві та дуже цікаві видання туди не потрапляють.
Тим часом ці твори присутні не тільки в українському літературному просторі, а й у просторах інших літератур. Як, наприклад, з’ява перекладів книг Сергія Грабара азербайджанською мовою та мовою фарсі.
Пропоную послухати автора. З письменником Сергієм Грабарем розмовляла моя колега, кореспондент Радіо Свобода Богдана Костюк.
Богдана Костюк: Пане Грабар, кілька слів про історію і, можливо, інтригу Вашого спілкування із сучасними тюркомовними письменниками. Адже Ви один з перших в Україні, кого перекладено на фарсі та азербайджанську мову.
Сергій Грабар: Так. З приводу азербайджанської, то я не думаю, що я один з перших. Буквально нещодавно вийшла 2-томна антологія азербайджанської поезії у перекладах українських. До речі, там є і поет Ельчин Іскандер-Заде у моєму перекладі. На книжковій виставці, що у Києві проходила, я побачив цей 2-томник. Дуже гарне видання за сприяння посольства Азербайджану.
Чому я згадую Азербайджан? Бо велике місце у моїх відносинах з тюркологами світу займає безпосередньо Азербайджан, безпосередньо дійсно видатний поет Ельчин Іскандер-Заде. Саме за його рекомендацією мене запрошували до поетичного фестивалю, який проходив на Північному Кіпрі у невеличкому містечку Іскеля.
Туди привезли книгу, яка вийшла цього року в Ірані, і я хочу сказати, що рік видання у нас 1385 від пророка Мухаммеда. І туди ж мені привезли, щоб я передав Павлові Вольвачу його книгу у перекладі азербайджанською мовою — його роман “Кляса”.
Мої відносини з тюркологами почались декілька років тому, коли ми з Тодорою Арнаут, це прекрасний тюрколог, працює в університеті київському, провели у місті Києві міжнародну конференцію “Кібатек”. Це такий з‘їзд тюркологів. Відкривав це дійство міністр закордонних справ Туреччини, який уже зараз президентом став. Бачите? Історія дуже цікава.
Після того я побував на наступному подібному заході, симпозіумі, на Північному Кіпрі. І якісь відносини у нас з‘явились літературні, були видані книги у моєму перекладі з азербайджанської, і зараз вийде книга, це переклад з турецької роману Ісміл бея Боскурта.
Богдана Костюк: А які Ваші твори перекладено?
Сергій Грабар: На фарсі в Ірані перекладені мої новели.
Надія Степула: Згаданий Сергієм Грабарем роман Павла Вольвача «Кляса», теж перекладений адзербайжанською мовою, був презентований в оригіналі на минулому книжковому форумі у Львові. Натомість цього року поет і прозаїк Павло Вольвач презентував на форумі нову книгу поезій.
Про свої «перебіжки» від поезії до прози і знов до поезії та про деякі таємниці творчості розповідає він сам.
Павло Вольвач: Поезія не полишила мене, хоча багато хто про це говорив, пророкував, бо, за висловом Василя Герасим’юка, “поезія мстива”, якщо її зраджуєш, переходячи, скажімо, на прозу.
Ось написав я роман. Пройшов час. Я віддихався... Звісно, я не міг відразу кинутися в якийсь літературний вир, чи поетичний, чи прозовий.
Надія Степула: Одним із найбільш болючих питань, з якими сьогодні в Україні стикається будь-який письменник, є питання попиту, себто читацького попиту на книжкову продукцію.
В ситуації, коли ажіотажу навколо виданих книг не дуже й спостерігається (йдеться не про умови книжкового форуму, а про все ту ж буденність), кожний автор воліє мати вже коли не масового, то бодай «свого читача», відданого роками.
Павло Вольвач говорить про авторські взаємини із читачем ось що:
Павло Вольвач: Поняття “читач” – це дуже умовне. Я, скажімо, бачу кожен раз свого читача (перефразовую Набокова), коли голюсь, я його бачу.
Знаю, що в мене є, як і в кожного поета, свій читач. А який він, я не знаю.
З цією збіркою виникла парадоксальна річ. Чому я їх написав? Я відчував, що я можу писати по-іншому, не так, як писав до того.
Мені здається, що в цій збірці є новий автор, нове бачення, нове “геопоетичне звучання”, як сказав критик Тарас Антипович.
Скільки читачів, стільки і вражень. Буде сприйняття і на таку поезію. Мені здається, що я змінююся, росту і... І це є основним.
Надія Степула: Серед видань, які отримали на книжковому форумі у Львові своє «бойове хрещення», і новий літературний часопис, який тільки-тільки вийшов у світ. Перше число газети « Література і життя» успішно презентоване на святі книг і книжкової продукції.
А про видання розповідає головний редактор, письменник і журналіст, поет і перекладач Станіслав Бондаренко.
Станіслав Бондаренко: Зазвичай в нашій країні те, що якось стосується культури, на жаль, зараз частіше закривається. Так я почув і про улюблене видання “Книжник-ревю” від його редактора, і про проект “Книжка року”. На жаль, через якісь перешкоди, зокрема, і це закрилося.
Отже, сподіваюся, що наша нова газета буде приємним винятком, саме той факт, що започаткувалася нова газета “Література та життя”. Сподіваюся, що вона буде чесно і доволі широко інформувати колег-письменників і читачів про сучасні віхи і прорахунки літпроцесу, про здобутки і прикрощі, як і про маловідомі сторінки історії нашої літератури і нашого життя.
Наприклад, у першому номері вміщено цікаву статтю “Київська гілка швейцарських баронів”. Я вже не буду говорити про такі віхи, які знайдемо в статтях “Воля Ольжича”, до 100-річчя від дня народження Олега Ольжича, поета і борця.
У рубриці “Література без кордонів” теж є дуже цікаві речі. Одна з них називається “Таємниця загибелі Лаврентія Берії”. І субмарини “Курськ”. Це колишній наш земляк, народився на Донеччині, а нині секретар Спілки письменників Росії Микола Переяслав розповідає в інтерв’ю про свої книги, зокрема про те, як його дід (а це маршал Москаленко), за сімейною легендою, застрелив Лаврентія Берію. А інша книжка Миколи Переяслава присвячена загибелі субмарини “Курськ”.
Інший колега, який, навпаки, родом з Грузії, але 15 років проживає в Україні (це Гурам Петріашвілі) , розповідає, що він думає про світ і про нас, українців.
Наша нова газета сподівається на підтримку читачів і на розуміння її чесного погляду. Ми ні з ким не збираємося воювати з політиків, тим більше з якимись творчими спілками. Хоча спробуємо виводити ретельно на чисту воду тих, хто забруднив свою совість, сумління.
Надія Степула: Письменники пишуть книги, видавці випускають у світ ці твори, благословляючи їх на щасливе буття. Іноді книги на цілі століття переживають своїх авторів, і часом автори навіть звертаються до своїх книг.
В історії літератури існує багато таких послань. Одне з них, під назвою “До своєї книги”, належить авторству римського поета Горація, Квінта Горація Флакка, який жив між 65-им роком до нашої ери та 8-им роком нашої. Переклад українською мовою зробив Андрій Содомора.
“Рвешся вже, книжечко, в світ, між хапливу юрбу, на прилавки... Нікого ж вабити тут, і, зітхаючи, славою мариш, Хоч і не так я тебе наставляв. Та вже йди куди хочеш. Врешті в глухому селі дітлахів галасливих читати Вчитимеш ти по складах, поки геть не струхлієш на старість. Там, при погідному дні, коли досить ти матимеш учнів, Дещо й про мене скажи їм: нащадок незнатного роду.... .... посивілий дочасно, в сонце закоханий, схильний до гніву, що швидко влягався... може, спитають про вік мій – скажи їм, що сорок четвертий грудень зустрів я...”
Сучасні автори теж іноді звертаються до своїх книг або окремих творів із “посланнями”. Зрештою, під засвідченим Горацієм міг би й сьогодні підписатися хтось із письменників, котрі люблять свої твори, мов діток, бо мало що змінилося у світі ще з часів міфів Месопотамії про Гільгамеша, який у 27-ому столітті до нашої ери торкався «трави безсмертя».
Книги – це теж міфи, і в них можна знайти і квіти пустослів’я, і солодкаву порожнечу, і навіть траву безсмертя. Кожен учасник і кожний відвідувач книжкового форуму у Львові шукав і знаходив щось своє.
