Надія Степула: Загублені на просторах України провінційні міста залишаються культурними центрами, хоч географічно та історично віддалені від серця України, Києва.
Які нові імена, явища, течії, тенденції в культурі української провінції сьогодні?
Що таке «феномен українського провінціалізму»? На цю тему розмірковує кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників Сергій Грабовськький.
Сергій Грабовський: Для розуміння феномену українського провінціалізму і провінційної культури мені свого часу багато дали мемуари чилійського поета Пабло Неруди. Ці мемуари, зокрема, містять описання культурного життя Латинської Америки першої третини ХХ століття і роздуми стосовно латиноамериканської ж культури попередньої доби, тобто ХІХ століття.
Виявляється, звільнившись політично з-під влади Іспанії і Португалії у перші десятиліття ХІХ століття, держави Латинської Америки не звільнилися від культурної гегемонії колишніх метрополій, ба більше, ця культурна гегемонія набула нових форм і приблизно на століття визначила духовне життя на велетенському просторі: від Мексики до Чилі. Впродовж того століття усе оригінальне, створене самими латиноамериканцями, яким би воно довершеним не було, або апріорі відкидалося співгромадянами, або так-сяк сприймалося ними у разі, якщо попередньо одержувало схвалення у Мадриді, Лісабоні чи Парижі. А під гучні оплески проходило те, що копіювало взірці, створені в колишніх метрополіях чи, у крайньому разі, десь у всесвітніх центрах.
Коли ж деякі колишні колонії стали більш заможними, ніж Португалія чи Іспанія, у них з‘явилася мода на відтворення набутків метрополій у збільшеному вигляді, на архітектурну, скульптурну чи живописну гігантоманію.
Образно кажучи, тоді всім хотілося «перемадридити Мадрид» або «перелісабонити Лісабон». Останнє у разі, якщо йшлося про Бразилію, яка тривалий час для більшої пишноти звалася імперією.
Пабло Неруда теж змушений був їхати до Парижа і Мадрида, і лише після цього з розряду талановитого юнака він в очах співвітчизників перетворився на великого поета.
І тільки з 30-х років ХХ століття ситуація змінилася, і Латинська Америка стала одним із головних законодавців культурної моди на світовій арені.
Власне кажучи, українська культура навіть у столиці, тим більше у провінційних містах зараз перебуває на стадії, коли багатьом її творцям, а тим більше меценатам, хочеться «перемосквити Москву» або «переберлінити Берлін».
Бажання цілком зрозуміле, от тільки чи сприяє воно визнанню власних геніїв у своїй країні? І чи взагалі це доцільно, маючи з часів Івана Франка та Лесі Українки митців та мислителів, котрі випереджали свій час, знов і знов упосліджувати самих себе, наслідуючи чиїсь шаблони, а не створюючи свої взірці для світу і дому?
Адже це тільки посилює постколоніальні синдроми, і без того неминучі у такій державі, як Україна, а на додачу робить провінційні риси культури української провінції (пробачте за незграбний каламбур) ще більш провінційними.
А тим часом скільки живого, цікавого й оригінального є сьогодні в культурному житті українських міст Сходу і Заходу! Але чи потрібне все це українцям, чи вони віддають перевагу мавпуванню чужоземних зразків?
Надія Степула: Умань — древнє містечко, яке загубилося майже в самісінькому центрі України, і яке, попри районний статус, залишається культурним центром.
Про це в розмові з корінною уманчанкою, письменницею Мариною Павленко розмовляв колега, кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач.
Марина Павленко: Немає провінцій, бо культуру творять окремі постаті все-таки, а не саме місто і не якась маса. Тому, звичайно, в цьому плані немає міст великих і маленьких, бо навіть у найменшій, найглухішій, так би мовити, провінції можна знайти людей такої високої культури, котрих в столиці, можливо, пошукати.
Що ж до самої Умані, то це місто з дуже давньою і багатою культурою. Тут споконвіків на перехресті географічних шляхів відбувалися ключові події і гуртувалися ключові постаті.
Воно знамените трьома такими подіями, як Коліївщина (Шевченко дуже багато саме про Умань згадував у «Гайдамаках»), вона знайома усім, звичайно, «Софіївкою» і тепер ще стала знайома і відома хасидським рухом, паломництвом.
Тут дуже багато було цікавих авторів. І Олена Журлива пов’язана з Уманню. Тут провів своє дитинство найбільший гуманіст Микола Бажан. Тут жарт Максима Рильського, який пов’язав слово «гуманізм» зі старим топонімом «Гумань», адже так в давнину звалося наше місто.
Щороку проводиться «Поетичний жовтень» на рівні міста, району...
Життя не пригасає.
Павло Вольвач: Марино, крім літератури, можливо, і художники виставки проводять, вернісажі, можливо, і театральні вистави відбуваються?
Марина Павленко: Щодо художників, то вони безпосередньо пов’язані з «Софіївкою». Там вони мають шанс показати себе, там вони мають нагоду поспілкуватися, а, отже, десь свій напрямок розвивати і десь пробитися вище, так би мовити.
Павло Вольвач: Отже, поетеса Марина Павленко не відчуває себе відтятою від великої культури?
Марина Павленко: Може, іноді десь і відчуває. Це така невеличка туга часом. Але все ж хочеться сказати, що митець повинен мати внутрішню свободу, внутрішню незалежність, десь самотність. Саме це і дає найбільше натхнення, ніж постійне «варіння» в «елітарному соусі» тощо. Так що тут він це має в Умані.
На сьогоднішній день Київ статус «надихаючого міста», як на мене, втратив. У всякому разі щодо мене. Якщо раніше, їдучи Києвом, хотілося співати «Як тебе не любити, Києве мій?» і захоплюватися ним, то тепер місця для пісні, на жаль, не залишилося, на мій погляд.
Надія Степула: Чи можливо і як саме можливо змінити культурну ситуацію у малих містах України? Відповіді шукає колега, кореспондент Радіо Свобода Богдана Костюк.
Богдана Костюк: Мелітополь знаний по цілій Східній Європі як «черешнева» столиця України або ж «медове місто».
Згідно з переписом населення, у цьому місті мешкають представники майже ста національностей, які об‘єднались у єдину мистецьку громаду. Виробляють сувеніри у національному стилі, організовують музичні фестивалі тощо.
Але більшість мелітопольців вважають, що цього замало, що їхнє місто повинно стати одним з «мистецьких мегаполісів» України. Для цього, як каже голова міського управління культури Наталя Іванова, є майже усі можливості: розвинена мережа закладів культури, підтримка мистецтва з боку місцевої влади...
Але існує і вельми важлива проблема, яку пані Наталя називає «менеджерським гальмом» для культурного розвитку.
Наталя Іванова: Я вважаю, що це кадрові питання, виховання нових кадрів, які би використовували сучасні підходи в управлінні культурним сектором. А для цього потрібні і кошти, і знання. Власне, це те, до чого іде Європа – фінансування не закладу, а фінансування послуги.
Богдана Костюк: В іншому куточку Україні, у місті Ніжині, діячі культурної сфери нарікають якраз на брак фінансування потреб місцевої культури. І як каже провідний науковець музею «Поштова станція» Лілія Руденко, коштів не вистачає навіть на збереження і опис пам‘яток історії та архітектури, яких у Ніжині чимало.
Лілія Руденко: Хоча би занотувати і скласти реєстр, що ось на цій вулиці на цьому будинку було таке і таке. Ми хочемо цим зайнятися зараз.
Звичайно ж, мале фінансування культури. От ми не можемо ремонт зробити. У нас музей «Поштова станція», а ремонту гарного не можемо зробити.
Богдана Костюк: І Наталя Іванова, і Лілія Руденко вважають, що у державі відсутня чітка стратегія культурного розвитку, хоча для багатьох іноземців саме мистецтво, культура, пам‘ятки історії – це візитівки України.
Надія Степула: Переяслав – Хмельницький відзначив 1100-річчя від першої письмової згадки про себе. Це місто називали «духовним центром України», у ньому гортались сторінки української історії.
Чиї імена залишились у пам‘яті міста та його мешканців? Богдана Костюк розпитує історика, провідного експерта Інституту археології, мешканця Переяслава – Хмельницького Олександра Колибенка.
Богдана Костюк: Пане Колибенко, чим приваблювала визначних митців України земля Переяслав – Хмельниччини? Чиї імена найбільше зберігаються у пам‘яті мешканців міста?
Олександр Колибенко: Багато людей відомих і яскравих постатей нашої історії були у Переяславі і проживали, працювали або відвідували його.
Я думаю, що Переяслав сам їх також кликав до себе саме своєю історією, саме тим, що він завжди був у епіцентрі різних подій нашої історії.
Якщо говорити про Сковороду, то його твори, котрі стосувались Переяславщини чи були створені на Переяславщині, показують, наскільки це місто впливало на Сковороду.
Наприклад, є така археологічна пам‘ятка, вона одночасно є меморіальною, вона пов‘язана і з Тарасом Шевченком, і з Григорієм Сковородою, тобто це так звана Гибла Могила. Це майдан, залишки селітрового виробництва, зроблений, очевидно, у першій половині 17 століття з групи курганів епохи бронзи.
І твори Сковороди, де він згадує вплив пам‘яток Переяславщини, і твори Шевченка, наприклад, його повість «Близнецы», де він описує, як Сковорода ішов з Переяслава пішки на Березань, заходив на цю Гиблу Могилу і здобував там натхнення. Очевидно, і Шевченко також із цієї Гиблої Могили для себе також щось отримав, якусь енергетику своєрідну, що він описує.
Це показує, що ця територія для них, для їхнього формування як патріотів України теж відіграла значну роль.
Крім того, вони залишили значний слід на самій Переяславщині, тому що дуже велика кількість легенд, пов‘язаних з ними, збереглись на Переяславщині.
Ті архітектурні об‘єкти, пам‘ятки, які збереглись, які пов‘язані з їхніми іменами, теж відіграють дуже велику роль у формуванні навіть сучасних освітянських традицій Переяславщини, у формуванні нових поколінь. Той же самий колегіум, в якому викладав Сковорода, в якому навчалось дуже багато людей, які внесли свій внесок в історію України...
Для прикладу, Йосип Бодянський, який навчався у переяславській семінарії, опрацював знамените Пересопницьке Євангеліє, зараз на ньому присягають президенти України. Тобто, це одне показує, наскільки потужний був вплив, а також який залишився імпульс до нашого часу.
Крім того, Шевченко... Будинок, в якому написано «Заповіт», «Кавказ», також має дуже великий вплив і зараз.
Богдана Костюк: Свого часу Тарас Шевченко називав Переяслав – Хмельницький одним із центрів української історії. А як повернути це звання місту за нинішніх умов?
Олександр Колибенко: Очевидно, проблема лежить не стільки у площині матеріальній, скільки у площині духовній. Бо на превеликий жаль, дуже небагато людей, корінні переяславці, пишаються своїм містом, вони його люблять, вважають, що це місто дійсно є одним із найстаріших міст.
Надія Степула: Історія української культури містить безліч прикладів, коли мистецькі осередки, рукописні, а згодом друковані видання розпочиналися у глухих провінційних місцинах, де іноді пожвавлення викликали вже не тільки переміни погоди, а й створення бібліотеки чи відкриття читальні.
Сьогодні ситуація змінилася невпізнанно. У провінційних містах і великих селах можна відшукати добре укомплектовані бібліотечні фонди, які здебільшого мало популярні. Це пояснюється в основному тим, що навіть там уже існує доступ до Інтернету, тому інформацію шукають у ньому. А читання залишається привілеєм пенсіонерів, які мають час читати собі чи внукам цікаві книги.
Цікаво, що не в столиці, а саме у віддалених від неї містах сьогодні виходять популярні в країні та за її межами літературні видання. Наприклад, журнал «Кур’єр Кривбасу». І хоч великі індустріальні міста, такі як Кривий Ріг чи Запоріжжя або Дніпропетровськ не є провінційними у глибинному розумінні цього слова, проте все ж лишаються провінційними за багатьма ознаками. Як і Тернопіль чи Івано-Франківськ, Ужгород або Луцьк.
У провінційних містах і містечках виходять літературно-мистецькі часописи, працюють театри, відбуваються виставки і презентації нових книг. Тут відкривають пам’ятники борцям за волю України, визначним діячам, а також реставрують музейні цінності та лагодять самі музеї, галереї, історичні споруди.
І хоч допомога держави в усьому цьому мінімальна, що зайвий раз підтвердило й недавнє «оголошення» України «зоною культурного лиха», проте українська провінція намагається творити сучасну культуру, втримуючи при цьому стрижень самої українськості цієї культури (чого давно не робить столиця) та тримаючи над нею не тільки рідний прапор, а й теплі долоні любові.
Які нові імена, явища, течії, тенденції в культурі української провінції сьогодні?
Що таке «феномен українського провінціалізму»? На цю тему розмірковує кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників Сергій Грабовськький.
Сергій Грабовський: Для розуміння феномену українського провінціалізму і провінційної культури мені свого часу багато дали мемуари чилійського поета Пабло Неруди. Ці мемуари, зокрема, містять описання культурного життя Латинської Америки першої третини ХХ століття і роздуми стосовно латиноамериканської ж культури попередньої доби, тобто ХІХ століття.
Виявляється, звільнившись політично з-під влади Іспанії і Португалії у перші десятиліття ХІХ століття, держави Латинської Америки не звільнилися від культурної гегемонії колишніх метрополій, ба більше, ця культурна гегемонія набула нових форм і приблизно на століття визначила духовне життя на велетенському просторі: від Мексики до Чилі. Впродовж того століття усе оригінальне, створене самими латиноамериканцями, яким би воно довершеним не було, або апріорі відкидалося співгромадянами, або так-сяк сприймалося ними у разі, якщо попередньо одержувало схвалення у Мадриді, Лісабоні чи Парижі. А під гучні оплески проходило те, що копіювало взірці, створені в колишніх метрополіях чи, у крайньому разі, десь у всесвітніх центрах.
Коли ж деякі колишні колонії стали більш заможними, ніж Португалія чи Іспанія, у них з‘явилася мода на відтворення набутків метрополій у збільшеному вигляді, на архітектурну, скульптурну чи живописну гігантоманію.
Образно кажучи, тоді всім хотілося «перемадридити Мадрид» або «перелісабонити Лісабон». Останнє у разі, якщо йшлося про Бразилію, яка тривалий час для більшої пишноти звалася імперією.
Пабло Неруда теж змушений був їхати до Парижа і Мадрида, і лише після цього з розряду талановитого юнака він в очах співвітчизників перетворився на великого поета.
І тільки з 30-х років ХХ століття ситуація змінилася, і Латинська Америка стала одним із головних законодавців культурної моди на світовій арені.
Власне кажучи, українська культура навіть у столиці, тим більше у провінційних містах зараз перебуває на стадії, коли багатьом її творцям, а тим більше меценатам, хочеться «перемосквити Москву» або «переберлінити Берлін».
Бажання цілком зрозуміле, от тільки чи сприяє воно визнанню власних геніїв у своїй країні? І чи взагалі це доцільно, маючи з часів Івана Франка та Лесі Українки митців та мислителів, котрі випереджали свій час, знов і знов упосліджувати самих себе, наслідуючи чиїсь шаблони, а не створюючи свої взірці для світу і дому?
Адже це тільки посилює постколоніальні синдроми, і без того неминучі у такій державі, як Україна, а на додачу робить провінційні риси культури української провінції (пробачте за незграбний каламбур) ще більш провінційними.
А тим часом скільки живого, цікавого й оригінального є сьогодні в культурному житті українських міст Сходу і Заходу! Але чи потрібне все це українцям, чи вони віддають перевагу мавпуванню чужоземних зразків?
Надія Степула: Умань — древнє містечко, яке загубилося майже в самісінькому центрі України, і яке, попри районний статус, залишається культурним центром.
Про це в розмові з корінною уманчанкою, письменницею Мариною Павленко розмовляв колега, кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач.
Марина Павленко: Немає провінцій, бо культуру творять окремі постаті все-таки, а не саме місто і не якась маса. Тому, звичайно, в цьому плані немає міст великих і маленьких, бо навіть у найменшій, найглухішій, так би мовити, провінції можна знайти людей такої високої культури, котрих в столиці, можливо, пошукати.
Що ж до самої Умані, то це місто з дуже давньою і багатою культурою. Тут споконвіків на перехресті географічних шляхів відбувалися ключові події і гуртувалися ключові постаті.
Воно знамените трьома такими подіями, як Коліївщина (Шевченко дуже багато саме про Умань згадував у «Гайдамаках»), вона знайома усім, звичайно, «Софіївкою» і тепер ще стала знайома і відома хасидським рухом, паломництвом.
Тут дуже багато було цікавих авторів. І Олена Журлива пов’язана з Уманню. Тут провів своє дитинство найбільший гуманіст Микола Бажан. Тут жарт Максима Рильського, який пов’язав слово «гуманізм» зі старим топонімом «Гумань», адже так в давнину звалося наше місто.
Щороку проводиться «Поетичний жовтень» на рівні міста, району...
Життя не пригасає.
Павло Вольвач: Марино, крім літератури, можливо, і художники виставки проводять, вернісажі, можливо, і театральні вистави відбуваються?
Марина Павленко: Щодо художників, то вони безпосередньо пов’язані з «Софіївкою». Там вони мають шанс показати себе, там вони мають нагоду поспілкуватися, а, отже, десь свій напрямок розвивати і десь пробитися вище, так би мовити.
Павло Вольвач: Отже, поетеса Марина Павленко не відчуває себе відтятою від великої культури?
Марина Павленко: Може, іноді десь і відчуває. Це така невеличка туга часом. Але все ж хочеться сказати, що митець повинен мати внутрішню свободу, внутрішню незалежність, десь самотність. Саме це і дає найбільше натхнення, ніж постійне «варіння» в «елітарному соусі» тощо. Так що тут він це має в Умані.
На сьогоднішній день Київ статус «надихаючого міста», як на мене, втратив. У всякому разі щодо мене. Якщо раніше, їдучи Києвом, хотілося співати «Як тебе не любити, Києве мій?» і захоплюватися ним, то тепер місця для пісні, на жаль, не залишилося, на мій погляд.
Надія Степула: Чи можливо і як саме можливо змінити культурну ситуацію у малих містах України? Відповіді шукає колега, кореспондент Радіо Свобода Богдана Костюк.
Богдана Костюк: Мелітополь знаний по цілій Східній Європі як «черешнева» столиця України або ж «медове місто».
Згідно з переписом населення, у цьому місті мешкають представники майже ста національностей, які об‘єднались у єдину мистецьку громаду. Виробляють сувеніри у національному стилі, організовують музичні фестивалі тощо.
Але більшість мелітопольців вважають, що цього замало, що їхнє місто повинно стати одним з «мистецьких мегаполісів» України. Для цього, як каже голова міського управління культури Наталя Іванова, є майже усі можливості: розвинена мережа закладів культури, підтримка мистецтва з боку місцевої влади...
Але існує і вельми важлива проблема, яку пані Наталя називає «менеджерським гальмом» для культурного розвитку.
Наталя Іванова: Я вважаю, що це кадрові питання, виховання нових кадрів, які би використовували сучасні підходи в управлінні культурним сектором. А для цього потрібні і кошти, і знання. Власне, це те, до чого іде Європа – фінансування не закладу, а фінансування послуги.
Богдана Костюк: В іншому куточку Україні, у місті Ніжині, діячі культурної сфери нарікають якраз на брак фінансування потреб місцевої культури. І як каже провідний науковець музею «Поштова станція» Лілія Руденко, коштів не вистачає навіть на збереження і опис пам‘яток історії та архітектури, яких у Ніжині чимало.
Лілія Руденко: Хоча би занотувати і скласти реєстр, що ось на цій вулиці на цьому будинку було таке і таке. Ми хочемо цим зайнятися зараз.
Звичайно ж, мале фінансування культури. От ми не можемо ремонт зробити. У нас музей «Поштова станція», а ремонту гарного не можемо зробити.
Богдана Костюк: І Наталя Іванова, і Лілія Руденко вважають, що у державі відсутня чітка стратегія культурного розвитку, хоча для багатьох іноземців саме мистецтво, культура, пам‘ятки історії – це візитівки України.
Надія Степула: Переяслав – Хмельницький відзначив 1100-річчя від першої письмової згадки про себе. Це місто називали «духовним центром України», у ньому гортались сторінки української історії.
Чиї імена залишились у пам‘яті міста та його мешканців? Богдана Костюк розпитує історика, провідного експерта Інституту археології, мешканця Переяслава – Хмельницького Олександра Колибенка.
Богдана Костюк: Пане Колибенко, чим приваблювала визначних митців України земля Переяслав – Хмельниччини? Чиї імена найбільше зберігаються у пам‘яті мешканців міста?
Олександр Колибенко: Багато людей відомих і яскравих постатей нашої історії були у Переяславі і проживали, працювали або відвідували його.
Я думаю, що Переяслав сам їх також кликав до себе саме своєю історією, саме тим, що він завжди був у епіцентрі різних подій нашої історії.
Якщо говорити про Сковороду, то його твори, котрі стосувались Переяславщини чи були створені на Переяславщині, показують, наскільки це місто впливало на Сковороду.
Наприклад, є така археологічна пам‘ятка, вона одночасно є меморіальною, вона пов‘язана і з Тарасом Шевченком, і з Григорієм Сковородою, тобто це так звана Гибла Могила. Це майдан, залишки селітрового виробництва, зроблений, очевидно, у першій половині 17 століття з групи курганів епохи бронзи.
І твори Сковороди, де він згадує вплив пам‘яток Переяславщини, і твори Шевченка, наприклад, його повість «Близнецы», де він описує, як Сковорода ішов з Переяслава пішки на Березань, заходив на цю Гиблу Могилу і здобував там натхнення. Очевидно, і Шевченко також із цієї Гиблої Могили для себе також щось отримав, якусь енергетику своєрідну, що він описує.
Це показує, що ця територія для них, для їхнього формування як патріотів України теж відіграла значну роль.
Крім того, вони залишили значний слід на самій Переяславщині, тому що дуже велика кількість легенд, пов‘язаних з ними, збереглись на Переяславщині.
Ті архітектурні об‘єкти, пам‘ятки, які збереглись, які пов‘язані з їхніми іменами, теж відіграють дуже велику роль у формуванні навіть сучасних освітянських традицій Переяславщини, у формуванні нових поколінь. Той же самий колегіум, в якому викладав Сковорода, в якому навчалось дуже багато людей, які внесли свій внесок в історію України...
Для прикладу, Йосип Бодянський, який навчався у переяславській семінарії, опрацював знамените Пересопницьке Євангеліє, зараз на ньому присягають президенти України. Тобто, це одне показує, наскільки потужний був вплив, а також який залишився імпульс до нашого часу.
Крім того, Шевченко... Будинок, в якому написано «Заповіт», «Кавказ», також має дуже великий вплив і зараз.
Богдана Костюк: Свого часу Тарас Шевченко називав Переяслав – Хмельницький одним із центрів української історії. А як повернути це звання місту за нинішніх умов?
Олександр Колибенко: Очевидно, проблема лежить не стільки у площині матеріальній, скільки у площині духовній. Бо на превеликий жаль, дуже небагато людей, корінні переяславці, пишаються своїм містом, вони його люблять, вважають, що це місто дійсно є одним із найстаріших міст.
Надія Степула: Історія української культури містить безліч прикладів, коли мистецькі осередки, рукописні, а згодом друковані видання розпочиналися у глухих провінційних місцинах, де іноді пожвавлення викликали вже не тільки переміни погоди, а й створення бібліотеки чи відкриття читальні.
Сьогодні ситуація змінилася невпізнанно. У провінційних містах і великих селах можна відшукати добре укомплектовані бібліотечні фонди, які здебільшого мало популярні. Це пояснюється в основному тим, що навіть там уже існує доступ до Інтернету, тому інформацію шукають у ньому. А читання залишається привілеєм пенсіонерів, які мають час читати собі чи внукам цікаві книги.
Цікаво, що не в столиці, а саме у віддалених від неї містах сьогодні виходять популярні в країні та за її межами літературні видання. Наприклад, журнал «Кур’єр Кривбасу». І хоч великі індустріальні міста, такі як Кривий Ріг чи Запоріжжя або Дніпропетровськ не є провінційними у глибинному розумінні цього слова, проте все ж лишаються провінційними за багатьма ознаками. Як і Тернопіль чи Івано-Франківськ, Ужгород або Луцьк.
У провінційних містах і містечках виходять літературно-мистецькі часописи, працюють театри, відбуваються виставки і презентації нових книг. Тут відкривають пам’ятники борцям за волю України, визначним діячам, а також реставрують музейні цінності та лагодять самі музеї, галереї, історичні споруди.
І хоч допомога держави в усьому цьому мінімальна, що зайвий раз підтвердило й недавнє «оголошення» України «зоною культурного лиха», проте українська провінція намагається творити сучасну культуру, втримуючи при цьому стрижень самої українськості цієї культури (чого давно не робить столиця) та тримаючи над нею не тільки рідний прапор, а й теплі долоні любові.
