Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 01:36

Літературні світи Валерії Врублевської


Надія Степула Слухати:

Надія Степула: Жива література – це твори тих письменників, котрі волею долі присутні в часі, коли їхні книги виходять у світ.

Валерія Врублевська - наша сучасниця, письменниця, про яку не тільки пише скупа нинішня літературознавча преса, а й ходять цілі легенди. Пані Валерія – це автор відомих і навіть скандально відомих творів: роману «Соломія Крушельницька», п’єси «Кафедра», а щойно побачила світ нова книга, біографічний роман про Ольгу Кобилянську під назвою «Шарітка з Рунгу».

Послухаймо розмову з Валерією Врублевською.

Пані Валеріє, не таємниця, що жанр біографічного роману в українській літературі сьогодні не є надто популярним, бо почасти він вичерпаний. За останні часи, особливо в радянську добу, часто з’являлися твори про видатних осіб минулого, але ті твори рідко були справді біографічними романами.

Творча «обробка» масиву архівних документів та матеріалів здебільшого підмінювалася «художнім домислом». Тому довіра читача до таких книг справді впала.

Нині читач іще більше ерудований, має доступ до Інтернету і архівів, якщо, звісно, має бажання щось там знайти, тому пропонувати читачеві біографічний роман про Ольгу Кобилянську, як це зробили Ви , означає, принаймні, мати сміливість це зробити….

А що ще стало причиною з’яви «Шарітки з Рунгу»?

Валерія Врублевська: В письменницькій долі дуже важко відповісти: чому? Через те, що є тисячі речей, які тебе кудись тягнуть, коли ти сам не знаєш, а чому.

Але з Ольгою у мене було так само, як і з Соломією Крушельницькою, я була впевнена, що ці люди потрібні сучасній людині. Крім того, тоді всі дуже боялися документа, бо його треба було трактувати так, якщо ти його находив, як потрібно, інакше тебе не надрукують просто. Я ж хотіла, щоб документ стояв так, як він стоїть, але щоб він впливав на долю так, як він впливав на долю великої людини.

Я абсолютно впевнена, що такі книжки дуже потрібні сучасному українському читачеві. Може, потреба людей в такій книжці, особливо в українській літературі, вона часто була нещира із-за авторів, які намагалися зробити з великих людей те, що вони хотіли.

Соломія Крушельницька написала, що Павлик писав, що діти Франка були страшно невиховані, настільки невиховані, що він мав каламар носити в кишені, щоб вони не виливали. І мені забороняли цю... Знаєте, як відчули живе місце і зразу туди цвяшок забивали. І мене заставляли це знімати, бо не можна казати, що у Франка були діти невиховані.

Я вічно все-таки люблю правду через те, що тільки правда дасть можливість нам адекватного життя і адекватного сприймання людини.

Надія Степула: Пані Валеріє, все-таки Ви цю книжку створили. На що Ви сподіватися, на який відгук читача? Чи Ви про це думали, чи взагалі над цим не мислили, а чи Вам не має значення, як буде книжка сприйнята? Ви ж все-таки до неї ставитеся, як до своєї рідної дитини. Правильно?

Валерія Врублевська: Правильно. Але скажіть мені, будь ласка, якщо ви знаєте, що ви робите щось потрібне, хай воно часом вийде, може, не таким вже й красивим, як ви хотіли б, але все рівно ви робите це для чогось. А я зовсім свідомо робила те, щоб українську літературу любили. А для того, щоб її любили, треба, щоб любили її письменників.

Надія Степула: Це прекрасні слова, але в нинішній час, коли ми знаємо, що цікавість до літератури впала, що телебачення і Інтернет замінили художню літературу, і все-таки такий складний жанр Ви опановуєте і пропонуєте читачеві.

Ви сподіваєтеся, що люди будуть читати про Ольгу Кобилянську, про яку, може, багато хто сьогодні навіть не знає, ким вона була, бо це реалії нашого часу? Діти в школі не знають, хто така Ліна Костенко, вони не знають, хто така Леся Українка. Не цікавляться люди ні тією літературою, яка була 100 років тому, ні тією, яка є сьогодні.

А, з іншого боку, Ви маєте все-таки надію, що Ваш читач прийде, тим більше, що Ви маєте свого давнього читача, який знає Вас за іншими творами, за тими творами, які були і залишаються дуже популярними, які читають і які ставлять на сцені... На якого читача Ви сподіваєтеся?

Валерія Врублевська: Сподіваюся на читача, по-перше, який буде любити свою Україну.

Але мені здається, що Україна ще маленька, ще не виросла. Поки це станеться, вона мусить оглядатися і десь шукати свого, того, щоб ставати сильнішою. А література – це безпосереднє слово, це душа, в слові кожному є душа.

От ми візьмемо відкриємо Толстого, читаємо і знаємо, що це Толстой. Я з одного рядка можу дізнатися, де Чехов, а де Толстой. Починаючи з Горького, я вже менше знаю цих письменників, сучасних взагалі.

Надія Степула: А от сучасних, до речі. Хтось Вам дуже подобається, хтось, може, ні? Чи Ви цікавитеся тим, що виходить зараз у Ваших колег по перу? Чи цікавитеся тим, що відбувається на письменницьких з’їздах недавніх? Вони були досить голосними в Україні. Може, Ви читаєте якісь спеціальні журнали? Правда, їх зараз так мало виходить. І літературних, і літературознавчих.

Валерія Врублевська: Безумовно, в мене є і симпатії. Я не думаю, що в мене є антипатії. Бо як можна відчувати до тих книжок, які тобі не подобаються? Ти ж не можеш їх переробити – вони є і все, і це такий факт, до цього факту треба ставитися як до факту.

Безумовно, зараз дуже багато пишуть про Куркова, про Тополя, про інших письменників... Ну, от Ви кажете, що не читають. Якщо воно є дійсно, то воно дуже швидко пройде, воно буде приходити з досвідом, який людина буде набувати. І, безумовно, нам треба переробляти виховання в школі, бо ми ще за старими методами виховуємо людей і не пробуджуємо у них цікавість. Я думаю, що мої книжки будуть завжди будити бажання ще щось дізнатися. І ось це висловлювання Пушкіна, що «нє любопитни і лєніви», нас не буде стосуватися.

Надія Степула: Пані Валеріє, я зичу Вам, щоб так і сталося. У Вас чудові надії.

Скажіть, будь ласка, ще нашим радіослухачам, чи Ви в цьому світі збираєтеся написати ще кілька таких книг чи, може, якихось інших? Як надалі Ви собі плануєте, що Ви подаруєте читачам далі?

Валерія Врублевська: Отак і надалі буду жити, як жила до сьогоднішнього часу. Якби я видумувала життя або писала про себе, то це один жанр, а коли пишеш про людей, то це вже зовсім інший. І матеріал там вимагає свого жанру. Але обов’язково, щоб факт був фактом.

Колись російський письменник Шалімов сказав, що література майбутнього - «ето расказ бивалого чєловєка». Бо що може написати людина молода, або ще малодосвідчена. Тільки описати яйце, з якого воно вилупилося.

Надія Степула: Сьогодні є дуже багато авторів і авторок, які мають всього років по 20-25 і вже мають книжок по десять. Обговорюють ці книжки від тінейджерів до таких, як вони, і трошки старших людей, вони десь там потрапляють в певні рейтинги... Саме ці книжки отримали таке визначення щодо себе, що це «літературна попса». Насправді воно не все таке популярне. З іншого боку, є інші автори, які ратують за те, щоб «попси» не було ніде в культурі в Україні.

А чи Ви, пані Валеріє, до того всього прислухаєтеся? Чи відлуння цього, що відбувається, Вас зачіпає? Чи Ви все-таки так окремішньо живете і Ваша доля, доля письменниці, доля Ваших творів унікальна тим, що ці дві долі не сплітаються в одну долю, тобто доля Ваших творів – це одне, а самі Ви залишаєтеся рідкісно окремішньою в письменницькому українському світі? Чи Ви в те життя навколишнє вникаєте, чи Ви цікавитеся, чи, може, воно Вам якось байдуже і в своїх цих світах хочете залишатися, я не скажу, що самотньою, я сказала, що окремішньою? Як Вам це все вдається?

Валерія Врублевська: Дуже важко відповісти на Ваше питання. Я Вам скажу, що треба бути тільки самою собою і все.

Щодо літератури, ставлення до літератури, до того, що відбувається навкруги, то, безумовно, я дуже цікавлюся політикою, я дуже цікавлюся долею своєї країни, я дуже переймаюся долею людей, які приходять.

Мене взагалі дивує оце вічне жебрацтво. Як це можна, щоб на такій землі такі роботящі люди були вічно бідними? Який ти час не візьмеш: і перший, і другий, і третій, і той, що перед нами, і той, що ми зараз живемо. Жебрацтво визначає все: і поняття про честь, і про якесь достоїнство.

І все це похідне від положення соціального, жебрацтва. Коли на роботу йдуть не для того, щоб робити роботу, а щоб накрасти, щоб багатше жити. Так не можна і не можна, щоб життя не давало ніяких наслідків. Треба, щоб все-таки людина прожила життя і щось зробила, щоб стало на якісь інші грані, а в нас цього немає.

Через те бути дуже відокремленою від суспільства не можна, бо якби ти собі сказав, що я собі піду десь там в сусідню кімнату, а ви як хочете, то ти ж не можеш це сказати, бо тебе болить.

Мене болять руки цих наших українських мужиків і мужичок, в які земля так в’їлася, що вони вже не відмиваються, і вони важкі, ці руки, як лопати. Безумовно, що хочеться, щоб твоєму народу жилося якось трошки краще. Тому я не можу сказати, що я зовсім на маргінесі.

Але як творча людина, безумовно, я не можу, думаю, що й багато інших не можуть знайти собі місця серед теперішніх людей.

Скажіть мені, що це за письменник, який писав все життя, а потім побачив, що політика більше вигідна, і він каже: я більше не буду писати, я буду займатися політикою? Навіщо ти писав, хто ти такий? І цей письменник, як крива нога, ти родився з кривою ногою або з рукою, як каліка. Це письменництво? Це не можна змінити. Я не можу стати політиком, бо я не є політиком, я є письменником.

Надія Степула: Це, напевне, визначає кожен сам собі. Якщо хтось із письменників пішов у ВР, а перед тим ще у союзну ВР...

Валерія Врублевська: Був поганим письменником.

Надія Степула: Було таке, звичайно. То я думаю, що визначать, власне, ті мужики і мужички, як Ви їх назвали, ці прості люди, в яких ще й досі земля не змивається з їхніх трудових рук, бо вони будуть когось читати, а когось ні. Правда?

Валерія Врублевська: Так.

Надія Степула: Це ж єдиний критерій, немає ж іншого для письменника. Валерія Врублевська: Так. І коли Ви питали, чи я вірю, що мене будуть читати, ну, безумовно я вірю, бо як не можуть мене читати, якщо я пишу про великих людей оцієї країни? Я тільки не можу керувати їхніми смаками. Поки буде потрібна держава Україна, поки буде потрібне життя нашої нації, нам будуть потрібні такі книжки.

Ти починаєш писати тоді, коли документ стає надбанням тієї душі, коли ти вже його не шукаєш серед документів, а він там у тебе на дні душі, і він вже визначає поведінку письменника на майбутнє.

Я от пишу про жінок. Дивися, яких різних жінок я беру. Я взяла співачку велику жінку, я взяла письменницю... Для мене Кобилянська – це людина, яка була зв’язана з Європою і європейського рівня людина, тому вона особливо потрібна зараз.

Тепер я закінчую книжку про жінку Егерію. Це про Пшибишевську, європейську Егерію. Мене дуже дивує її душа, я над нею працюю. І ще когось буду, видно, писати аж поки вже не закінчиться моє життя, бо я, так би мовити, не мислю себе без роботи...

Надія Степула: Хай Вам Бог пошле багато-багато літ.

Валерія Врублевська: Поки живу, доти й роблю. Моя бабуня, коли відчувала себе зовсім погано, вона казала: «Я робити не здужаю – я жити не хочу». Лягла і померла.

Колись ці роботящі люди вмирали дуже з достоїнством.

Крім того, я Вам скажу щиро, що я не люблю малих українців, малих людей, малих жінок, я люблю великих людей, великих жінок.

Надія Степула: Ви вчите й інших теж так любити. Я Вам дякую за цю науку.

І на все добре. Будемо чекати нових Ваших книг.

Валерія Врублевська: Дякую Вам сердечно. І Вам хай щастить.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG