Білоруський опозиціонер Віталій Макаренко: репресії відновились, як за Сталіна

Львів – Віталій Макаренко, голова Могильовської обласної організації «Білоруський народний фронт», днями звернувся в Державну міграційну службу Львівської області з проханням надати йому статус біженця. Він – один із десяти осіб, кого білоруські силові органи звинувачують за статтею про «Змову або інші дії, спрямовані на захоплення державної влади».

Громадянин Білорусі Віталій Макаренко має дозвіл на проживання в Україні, де у Львові мешкає його родина. А статус біженця, наголошує, захистить його від видачі владі Білорусі.

Адже Комітет державної безпеки Білорусі (КДБ) уже направив запити про правову допомогу до США і збирається їх надіслати до Литви та України. КДБ вимагає депортації решти обвинувачених до Білорусі. На сьогодні арештовані п’ятеро осіб у цій справі. Генпрокуратура Білорусі вирішила їх затримати заочно.

Віталій Макаренко відповів на запитання Радіо Свобода. Зокрема, як розцінює порушену щодо нього справу, про недільний протест у Білорусі.

– Пане Макаренко, чому ви хочете отримати статус біженця?

– 30 квітня з повідомлень у ЗМІ я довідався, що фігурант справи у так званому перевороті і замахові на Лукашенка. Я вже обвинувачений і заочно арештований і навіть Генеральна прокуратура Білорусі оголосила, що подаватиме запит в Україну на мою екстрадицію в Білорусь. Тому я і звернувся до правозахисної організації, де мені допомогли заповнити анкету і подав до Державну мігіраційну службу у Львові прохання надати мені статус біженця. Очікую виклику на інтерв’ю. Статус біженця захистить мене від видачі владі Лукашенка.

– Україна не вельми активно надає білорусам статус біженця. Чимало справ досить довго розглядаються. Чи сподіваєтесь на позитивний результат?

– Це складна процедура в Україні щодо білорусів. Одна чи дві особи отримали такий статус. Моя справа – політична, і вірю, що отримаю статус. Якщо Україна декларує європейський вибір і вектор розвитку, то мене не видадуть Білорусі. Україна не визнала Лукашенка президентом, засудила репресії проти людей. Процес буде важкий. Маю підтримку «Білоруського кризового центру» у Львові.

– Ви дізнались про обвинувачення вже в Україні, тобто встигли виїхати з Білорусі?

– Я з України поїхав у Білорусь на початку березня. 12 квітня була інформація про арешт перших фігурантів справи – Юрія Зянковича, Олександра Фядути, Григорія Кастусьова. Хоч не відчував за собою вини, все ж думав, як мені бути. Спершу подумав, якщо у перші дні по мене не прийшли, то питань щодо мене не буде. Та все обміркувавши, вирішив, що краще тимчасово виїхати.

– Чому ваше ім’я у списку справи щодо замаху на президента і намаганні вчинити державний переворот?

– В акціях протесту у Могильові я брав участь від кінця літа, але з цим справа не пов’язана. Як зараз кажуть КДБ і державні ЗМІ, що нібито змови про буцімто переворот і замах були в серпні під час відеозв’язку, у Zoom. Я приятелюю з одним із головних фігурантів – Юрасем Зянковичем, по партійній лінії, від початку 2000-х років. Ми обидва – члени партії «Білоруський народний фронт». Ще декілька фігурантів, а це Григорій Кастусьов – голова партії і Дмитрій Щегельський, який зараз у США, Ольга Голубович, яка теж арештована, всі ми – однопартійці. Раз-два-три рази на місяць ми здзвонювалися, розмовляли про різні політичні, громадські, особисті речі. Одного разу мене запросили на Zoom конферецію. Попередньо домовились, що говоритимемо про те, що робити, бо протести пішли на спад, утворилася пауза. Кожен із нас думав, як знайти вихід.

На мою думку, варто зайнятися об’єднанням всіх антилукашенківських опозиційних сил. Тому що зараз є декілька центрів, а це штаб Тихановської, штаб Народного антикризового управління Латушки, прихильники Бабарика, є так звана стара опозиція, яка поділена на кілька, тому я вважав, що для перемоги потрібно закласти об’єднавчий процес. Є група однодумців. Ми вирішили обмінятится думками і я взяв участь у цій відеоконференції, перебуваючи в Україні. Попередньо, ми вислали так звану декларацію, це може бути прообраз малої Конституції Білорусі, де були прописані основні принципи упорядкування держави. Десь годину ми обговорювали цю декларацію, я побачив, що моїм питанням ніхто не цікавиться і розмова йшла у зовсім іншому напрямку, тому я втратив до неї інтерес. Але я не чув, щоб хтось говорив про замах чи якусь змову. Юрась Зянкович опісля задзвонив і поцікавився моїми враженнями від онлайн розмови. Я відповів, що говорили не про те, про що домовлялись. Попросив, якщо буде питання стосовно реального об’єднання опозиційних сил, запрошувати мене. А якщо – ні, то інше мене не цікавить. Це було 18 січня. Я більше з жодним фігурантом у цій так звані справі не спілкувався. Тому і почувався досить спокійно, не думав, що мені щось загрожує. Навіть після арешту перших осіб, я жив у Могильові.

– Під час участі в акціях протесту, чи приходили до вас правоохоронці, працівники білоруського КДБ? Чи не відчували до себе більш пильної уваги, стеження після виборів?

– Нічого такого не було. Я загалом був завжди готовий до пильної уваги з боку органів, тому що з 1997 року веду опозиційну діяльність. Очолюю Могильовський обласний осередок партії і знав, що я під ковпаком. Але якоїсь більш пильної уваги не відчував. В Могильові від перших протестів арештували багатьох білорусів. Це був просто жах. У перший день арештували близько півтисячі людей, понад 200 осіб були жорстоко побиті, а це переломи ніг, рук, щелеп. Такого ніколи не було в Могильові, ще від часів німецької окупації. Потім періодично арештовували людей, звільняли з роботи.

– Чому вас не арештували, знаючи що ви опозиційний діяч?

– Я не знаю. Спершу думав і зараз впевнений, що не було і немає сьогодні жодних об’єктивних підстав уже в цій справі «змови». Але для чого я їм був потрібен? Хіба для просування «українського сліду». Бо ми чули, що це спільна операція ФСБ Росії і КДБ Білорусі. Вони відзвітували, що разом запобігли змові проти Лукашенка. Якщо спільна операція ФСБ і КДБ, то їм був потрібен додатковий – «український слід»і я добре підходив для цієї ролі. Бо з 2001 року живу на дві країни, більшість свого часу я провів в Україні. Моя сім’я тут живе, я знаю українських політиків. Інших версій просто не маю. Інакше я не розумію, навіщо я їм потрібен. Справа політична і сфальсифікована. Я не вживав жодних дій, які можна кваліфікувати, як змову чи замах.

– Де мешкаєте у Львові, чи мали у Білорусі роботу?

– Живу у родичів. У Білорусі залишилась моя 85-ти річна мама. Останні роки я не мав постійної роботи, це неможливо, перебуваючи в опозиції, будучи керівником обласного «Білоруського народного фронту», мати постійну і високооплачувану працю. Формально не мав роботи, їздив на заробітки у Польщу і Росію. Не хотів мати справи з державою і своїми податками годувати це терористичне угрупування, яке показало себе після виборів.

– Хто ви за фахом?

– Інженер-будівельник, також закічив Львівський регіональний інститут державного управління. Тобто, це мій другий фах – управлінець.

– У неділю в Білорусі заплановані протести. Як прогнозуєте, чи вийдуть люди на вулиці міст? Чи все ж таки вдалося залякати білорусів, є страх?

– Страх є, бо масштаби репресій – безпрецедентні. Зараз 370 політичних в’язнів, які визнані, тисячі людей – у в’язницях, 40 тисяч піддані адміністративним та іншим штрафам. Ще багато звільнені з роботи, навчання. Масштаби репресій – катастрофічні, тому не будуть прогнозувати. Все залежить від формату акцій, багатьох факторів. Протести будуть, вони не знищені, люди загнані у підпілля, пружина стиснута, але у людей є злість і несприйняття режиму Лукашенка.

– Чи є у більшості білорусів, які виходять на протести, розуміння і усвідомлення ролі Росії у цій ситуації, яка є в країні?

– Білоруси це розуміють. Бо Росія дала привід так думати. У деяких персонажів так званої нової опозиції були сподівання на Путіна, дуже дивні, вони писали листи і звернення до нього. Але у серпні Путін визнав Лукашенка легітимним президентом і навіть зайшли війська для допомоги режиму. Далі ми бачимо, як Лукашенко отримує кредити від Путіна, політичні підтримку. При цьому кожен день когось садять у тюрми, люди виїжджають з країни.

– І на що можна сподіватись?

– Якщо б знати… Зараз ми значно ближче до перемоги, ніж 26 років назад, коли Лукашенко тільки став президентом. Думаю, що він вичерпав себе, як політик, керівник, йому рік-два залишились при владі. Репресії у Білорусі відновились у тому ж режимі, що й за Сталіна. КДБ не змінив назву, у їхніх кабінетах портрети Дзержинського, вулиці досі названі іменами Леніна, Куйбишева та інших катів. КДБ продовжує ті ж самі методи, що використовували репресивні органи у радянський час. Якщо ми не розпрощалися з минулим, то воно нас наздоганяє знову і знову.