Чому небезпечно називати Донеччину і Луганщину словом «Донбас», про український рух на цих теренах та його українське коріння розповіла письменниця та історикиня Олена Стяжкіна на Нью-Йоркському літературному фестивалі. Під час лекції за допомогою ілюстрацій Стяжкіна також наочно продемонструвала європейськість містечок Донецького регіону. Радіо Донбас.Реалії пропонує скорочений виклад частини лекції, яка називається «Історія Донеччини: втрачена чи вкрадена?»
«Донбас» – це про копалини, а не про людей
Ми не маємо називати себе «Донбасом». Ми не маємо дозволяти іншим називати себе «Донбасом». Це дуже небезпечна історія. Це дуже неправдива історія. «Донбас» – це історія геологічна, географічна, це історія про корисні копалини, а не про людей, не про регіон. Донеччина і Луганщина заслуговують на те, щоб наші журналісти, щоб ми самі не шкодували літер. Ну, зручно написати: війна на Донбасі. Але це неправда. Війна іде скрізь в Україні. Правда. А регіони, які є постраждалими, – це Донеччина і Луганщина. Вони різні, і відрізняються один від одного. Але які ж вони різні всередині!
Місто Краматорськ не є містом шахтарів. І місто Костянтинівка, – місто, де роблять скло, а містечко Нью-Йорк – це фенольне містечко. Тут немає териконів. Тут є інше: є українське село, є німецьке село, є окуповане німецьке село. Тому не шкодуємо літер і говоримо про нас як про Донеччину і як про Луганщину, як про Краматорськ і як про Маріуполь, як про Бахмут і Донецьк. Це різні історії. І ми заслуговуємо на те, щоби їх бачили.
Завжди Україна
Донеччина і Луганщина – це завжди Україна. Тут були перші козацькі зимівники, тут були українські села, допоки не стався перший голод 1920-х років, і потім – страшний Голодомор.
Мені в Краматорську подарували книжку, яка називається «Українська революція на Донеччині»
Тут є потужна історія захисту і встановлення Української Народної Республіки. І мені в Краматорську подарували книжку, яка називається «Українська революція на Донеччині». Це дуже дивує наших колег: що українська революція відбувалася в Бахмуті; що шахтарська дивізія була тою, що придушувала більшовицьке повстання в Києві на «Арсеналі», і дуже успішно це зробила; що тут були прекрасні полковники й хорунжі, вихідці з цього краю.
Селянські повстання і репетиція Голодомору
Про селянські повстання, які в радянській історіографії як правило називалися або «анархізмом», або «бандитськими вилазками». Більшість цих повстань була на Луганщині й на півночі Донеччини. Коли ми подивимося на масштаби цих повстань, то схід України перевищував кількість повстанців Харківської, Чернігівської, Черкаської і Запорізької територій разом узятих, і поступався тільки Київській губернії. На Донеччині повстанці сформулювали ідею «За соборну, вільну, незалежну Україну!»
Вони хотіли відновити УНР, вони хотіли бути в Україні, і вони були українцями. Їх упокорили голодом
З перспективи, як більшовики окупували Україну, абсолютно зрозуміло, що спочатку буде страждати схід, бо це кордон. І на тому кордоні ці повстанці мали гармати і кулемети, мали тачанки. Вони не були всі махновцями. Вони хотіли відновити Українську Народну Республіку, вони хотіли бути в Україні, і вони були українцями. Їх упокорили голодом. Було прийнято резолюцію про продовольчі репресії «бандитських кубел». Загороджувальні загони закрили села: жінки і діти почали голодувати. Що в цій ситуації робить чоловік? Йде захищати свою родину. Вони виманили чоловіків із загонів, – і теж зморили їх голодом. Півмільйона людей тут. Певною мірою, це була репетиція Голодомору чи репетиція політики упокорення голодом.
ОУН та криївки
За причетність до справи ОУН на Донеччині і Луганщині арештували десь 300 людей. Можемо говорити про те, що це вигадка, що НКВС просто треба було когось назвати повстанцем-оунівцем. Але це були люди, які говорили українською мовою, які випускали українські газети, які мали зброю, і які навіть будували криївки. Це були українські патріоти.
Дисиденти з донецьким корінням
Дисиденти, корені яких – тут. Це той компонент, який ми випускаємо. Бо не може людина зрости на асфальті. І, коли вона зростає українцем, то очевидно, що в дитинстві йому було з ким про це говорити, йому було, з ким про це мріяти, було, з ким сперечатися, було, з ким зберігати мову. Малі спільноти точно були, у Василя Стуса, наприклад. Коли він учився в Донецькому державному тоді університеті, там Тимофій Духовний створив гурток «Молоді голоси». Вони писали вірші, оповідання. Доробок виходив у вигляді журналу, в якому навпіл були українські і російські тексти. Цей гурток визнали політично небезпечним і закрили. Але про що це говорить? Це говорить про однодумців. І такі самі однодумці були, скажімо, у Івана і Надії Світличних, бо вони також не зростали на асфальті. Якщо ми подивимося на кількість дисидентів, які вийшли зі сходу, – то вони складали зовсім не меншу частку з кількості українських дисидентів.
Український «список Шиндлера»
Єлизавета Бірюкова з Маріуполя. Вона пішла працювати на захоплений нацистами рибний комбінат, який робив багато-багато консервів для вермахту. Її засудили на 25 років за співпрацю з ворогом. Її стали витягати з ГУЛАГу люди, які писали листи про те, що вона не зрадниця, – що вона врятувала, щонайменше, 150 людей. Вони писали: «Наш рибокомбінат перетворився на табір порятунку». Що вона робила? Вона робила те саме, що робив Шиндлер. Вона їхала до ув’язнених військовополонених радянських і говорила, що їй конче треба взяти цих людей на роботу. Вона годувала сім’ї єврейських дітей, вона брала слабких на роботу. Вона вийшла за 5 років. Але ярлик зрадниці залишився, і вона все життя боролася, аби зняти судимість. Вона добилася реабілітації у 1992 році, – і за півроку померла чистою.
З архівів СБУ
1970 рік. Донецька область. Макіївська філія Донецького політехнічного інституту. Картина «Повстання київського «Арсеналу». Якась людина пише крейдою на цій картині: «Хай живе Центральна Рада». І ви скажете після того, що пам’ять про Україну тут втрачена назавжди? Що не було незалежності, яку відновили в 1991 році? Це неправда.
1986 рік. Добропілля. Тут знайдено сім листівок, у яких написано: «Давайте боротися проти загарбників». Радянську владу в маленькому селищі Добропілля називають загарбниками.
«За нашу і вашу свободу» – шахтарські протести
Цікава історія про шахтарів. Вони приїхали до Києва. 1990 рік. Тоді відбувалося засідання Спілки письменників. Спілка письменників зібрала їм гроші: 400 карбованців і 50 доларів. Один із лідерів шахтарів прийшов подякувати. І він сказав там фразу: «За нашу і вашу свободу». Це лозунг польського повстання того ще, 19-го століття. І цей лозунг, який прожив із шахтарями, які ніби були тільки робітниками, які бачили тільки шахту, і вважалися майже неписьменними, але були дуже-дуже і письменними, і історично усвідомленими.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу
