«Заборонені» спогади з фронтів війни Німеччини і СРСР 1941–1945 років

Розповівши в минулих статтях на Радіо Свобода про спогади моїх родичів зі Стародубщини та Березані часів окупації, які не дуже віталися радянською владою через їхню неподібність до наративів офіційної пропаганди, цього разу мені хотілося б згадати про подібні спогади з фронтів тієї війни, де також все відбувалося зовсім не так, як писалося в офіціозних радянських книжках та знімалося в кінофільмах, чию традицію, на жаль, продовжує здебільшого копіювати й сучасна російська пропаганда, створюючи з трагедії війни нарядний епос під гаслом «Можемо повторити».

Відходить із життя те покоління, що пережило ту страшну війну, яке не дуже любило згадувати про її бруд та кров, і девізом подальшого життя якого були слова: «Аби тільки не було нової війни»!

Нове покоління, що прийшло до влади в Росії, мабуть, асоціювало для себе ту війну здебільшого кадрами з бадьорих радянських фільмів, і тому з такою легкістю розпочинало нові війни, результатом яких були і є тисячі загиблих душ, зруйновані домівки та долі, навічно змінена психіка мільйонів людей. Тому так важливо публікувати реальні спогади реальних людей, які б показували не «красивості» війни, а її жах, бруд і трагедію. Ось лише декілька таких спогадів від моїх родичів із міста Березані Київської області.

У мого дідуся, Роздобудька Кирила Якимовича, була сестра Галя, на два роки молодша від нього. Підлітком пережила вона страшний Голодомор, від якого помер їхній батько, і перед самою війною вийшла заміж за свого сусіда з вулиці, молодого чоловіка, якого звали Григорій Чорниш. Він тільки-но закінчив військове училище і на фронт потрапив лейтенантом і головним випробуванням його життя став відомий «харківський котел», коли за наказом Сталіна маршал Семен Тимошенко кинув у наступ непідготовлені війська, які були легко оточені німцями та взяті у «котел».

Сам маршал Тимошенко наказав забрати всі бойові знамена військових частин, що були оточені, до свого особистого літака, і на тому літаку вилетів з фронту, кинувши тисячі своїх бійців напризволяще. Для нього було головніше, що «врятовані» знамена, адже поки знамена не здані ворогу, існують і ці частини, хай навіть увесь людський склад тих частин зник у німецькому оточенні. Людей можна знайти нових, «баби ще понароджують», і зі старими знаменами ці нові люди підуть у новий бій, а про старих людей просто забудуть. Не було їх, і все!

Залишився лейтенант Чорниш в оточенні, зі своїми солдатами. До вечора солдати слухали свого командира, зайняли кругову оборону і відстрілювалися від німців, а як настала ніч, зникла й дисципліна, бо кожний зрозумів, що ніщо його не врятує, тільки він сам. Солдати перестали слухатися командирських наказів, і кожний рятував себе як міг. З ранком Чорниш побачив, що залишився він сам. Сподіваючись вийти з оточення, дійшов він до Дону, але на біду – плавати не вмів, довелося йти берегом, усі мости були зруйновані, і скрізь уже були німці.

На щастя, знайшов Григорій у донській станиці жінку, в якій чоловік теж служив у Червоній армії, і яка змилосердилася над ним, надавши цивільний одяг свого чоловіка, а партквиток свій (Чорниш був партійним), закопав він у неї на городі. А далі блукав тим Доном, як той сирота, аж до того часу, як станицю звільнила радянська армія. Тоді Чорниш викопав свій партквиток і з ним прийшов до «своїх». І саме наявність партквитка його і врятувала. Бо для радянської влади виявився він дійсно «своїм», що, не зважаючи на небезпеку, не знищив квиток, а значить – не відмовився і від радянської системи. Тож його, хоч і тягали в «особливий відділ», але через цей партквиток в партії залишили, і він без покарання воював далі. А після війни зробив партійну кар’єру і став, врешті-решт, головою колгоспу на Київщині. Але імені Тимошенка терпіти не міг – як чув, то до болю стискав кулаки, і крив «сталінського маршала» триповерховим матом. Я його живим застав і бачив.

А от життя та доля його дружини і сестри мого дідуся Галі були менш тривалими і більш трагічними. Війну вона провела також на фронті, медсестрою. Від того часу у нас із дідусем залишився її портрет у військовій формі та пілотці, зроблений у військовому шпиталі пораненим бійцем кольоровими олівцями. Дуже гарної якості портрет, що може свідчити про те, що вона була гарною медсестрою і її любили бійці. Після війни Галя возз’єдналася зі своїм чоловіком, Григорієм Чорнишем, та прожила недовго.

Чорниш, як радянський офіцер, продовжував військову службу, перебираючись із гарнізону в гарнізон, і одного разу на поїзд, в якому вони їхали з Галею, напали бандити. У вагоні розпочалася паніка, люди у темряві намагалися якомога швидше вибратися з вагону, Галя упала і потрапила під ноги іншим пасажирам, що в паніці втратили здоровий глузд. В результаті вона, хоч і залишилися живою, та була навіки паралізованою. Чоловік її зміг добитися, аби їм дозволили жити у місті Грозному на Кавказі, де був кращий клімат, але тут вона і померла.

Чеченці тоді були виселені з Грозного, за сталінським планом депортації народів, і замість Чечено-Інгушської АРСР тут була Грозненська область Росії. Коли ж чеченці за часів Хрущова змогли повернутися до своєї батьківщини, їхня помста за депортацію, на жаль, виливалася й на кладовища. Багато нечеченських могил на кладовищі було сплюндровано, і Чорниш, повернувшись до Грозного з нового місця служби, могили дружини просто не знайшов. Дітей від цього шлюбу в нього не було, і він одружився знову, продовживши у новому шлюбі свій рід. Але й родичів своєї першої дружини ніколи не забував, і нам доводилося бувати у нього на гостинах.

А воєнний портрет Галі, зроблений пораненим бійцем, ми з дідусем у середині 1980-х років віддали до краєзнавчого музею міста Березані, батьківщини дідуся та його сестри. Засновниця та директорка березанського музею Галина Рих із дитинства знала їх обох. Пам’ятаю, що вона тоді дуже зраділа нашому подарунку, провела для нас екскурсію музеєм, сказала що обов’язково під експонатом буде підпис, що він подарований «школярем Ігорем Роздобудьком із Москви». Подальшої долі цієї дорогої для нас реліквії я не знаю. Хотілося б вірити, що й досі вона прикрашає один із залів березанського музею.

А Галина Рих прожила славне життя. 16 березня 2021 року їй виповнилося 99 років, і вона весь цей час залишалася директоркою музею, який заснувала, і була навіть визнана найстарішою директоркою музею в Україні. А в Березані її дуже довго називали навіть «берегинею міста». Але славна вона не тільки тим. Саме їй, свого часу пощастило знайти місце розташування відомої «розритої могили», яку оспівав в однойменному вірші, написаному саме в Березані, Тарас Шевченко та посприяти встановленню там пам’ятного знаку.

11 травня 2021 року серце Галини Лаврентіївни Рих перестало битися, і вона навіки перейшла до кращих світів. Я не знаю, чи читають мене у Міністерстві культури України, та дуже хотілося б хоч чимось посприяти тому, аби пам’ять про Галину Рих, якій наступного року мало б виповниться сто років, не забулась даремно. Може їй хоч якого невеликого пам’ятника можна поставити перед тим музеєм, що вона заснувала, або хоч вулицю назвати на її честь? Хто б допоміг...

Хоча, взагалі, в Березані з найменуванням вулиць, здається, справа кепська. Хочу тут нагадати ще одну родинну історію, пов’язану з війною та пам’яттю про її героїв.

У мого дідуся був дядько – Самійло Роздобудько, який в роки Першої світової війни воював на Кавказі, проти турків. Все своє подальше життя згадував він про першого вбитого ним ворога, в штиковій атаці. Турки наступали з гори, і той, що біг на Самійла, занадто розбігся, не встиг зупинитися, і Самійло його підчепив на багнет. Повертався з війни вже після розвалу фронту в 1917 році, привіз додому обріз, перероблений з гвинтівки, бо солдат по дорозі роззброювали та змушували здавати гвинтівки новій владі, а обріз можна було сховати під шинеллю та повернутися додому зі зброєю. Помер дядько Самійло вже після Другої світової війни, переживши своїх синів, які на цій війні загинули.

Старший його син, Микола, був для мого дідуся не тільки двоюрідним братом, а справжнім другом. Разом вони зростали, разом пішли навчатися перед війною до військових училищ – дідусь до льотного, а Микола до артилерійського. От тільки дідусь, по закінченні, як один із найкращих курсантів, був направлений на службу до Москви, у головний штаб військово-повітряних сил, а Микола служив у дієвій армії, і війну зустрів, як і Григорій Чорниш, простим лейтенантом. Взимку 1941 року воював під Москвою, і об’їжджаючи на коняці позиції своєї батареї, був тяжко поранений – коняка фактично врятувала йому життя, прийнявши удар міни, на яку наступила, на себе.

Після лікування у госпіталі, Миколу хотіли залишити в тилу, визнавши обмежено годним до служби – викладати в артилерійському училищі, але він просився на фронт. Дідусь мій, довідавшись про це, написав Миколі листа, в якому намагався напоумити брата та друга, довести йому про цінність збереження власного життя. Але цензура повернула цей лист дідусю назад, надписавши, що такі листи відправляти заборонено, адже жертвувати своїм життям це святий обов’язок радянського громадянина.

Микола Роздобудько потрапив під Ленінград, де і загинув у боях із деблокування цього міста, і похований у братській могилі десь там, де у подібній могилі похований і батько президента України Леоніда Кучми.

У середині 80-х років мій дідусь написав листа до головної армійської газети Радянського Союзу «Красная звезда», в якому розповів про долю свого брата. В газеті не тільки цей лист надрукували, але й написали на його основі статтю, в якій звернулися до березанської міської ради народних депутатів із пропозицією – назвати на честь Миколи Роздобудька те місце в Березані, де він жив. А був це провулок, що носив ім’я Чапаєва, радянського «героя», який в Україні ніколи не був, але вулиці, названі на його честь, були чи не в кожному радянському місті.

Та березанська міська рада набралася сміливості та відмовила «Красной звезде» – мовляв, героїв у нас в країні багато, і якщо ми на честь кожного називатимемо вулицю чи провулок, то у нас на героїв провулків не вистачить. Так і залишився в Березані провулок Чапаєва, який тільки в часи декомунізації, кілька років тому, був перейменований на вулицю Журавлину, хоча журавлів там, як і Чапаєва, ніхто не бачив. То може хоч до пам’яті Галини Рих березанська рада буде більш приязною, ніж до пам’яті Миколи Роздобудька?

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода