Релігієзнавця Ігоря Козловського затримали 27 січня 2016 року біля його будинку в Донецьку, в день, коли на центральній площі була спроба підірвати пам’ятник Ленінові. Того дня містом відбувалися рейди, і підконтрольні угрупованню «ДНР» силовики прийшли до вченого, бо давно стежили за ним.
Потім було майже два роки ув’язнення і катувань, але вчений навіть у катівнях «МГБ» угруповання проводив лекції серед затриманих і намагався розрадити їх у полоні. Звільнили Ігоря Козловського 27 грудня 2017 року.
Як склалося життя після звільнення з полону, з якими проблемами стикнувся вчений, і як проходив період адаптації, Ігор Козловський розповів Радіо Донбас.Реалії.
– За мною довгий час було стеження. І доноси були, тож у них (бойовиків – ред.) уже була справа на мене. Вони заарештували мене, коли я виходив зі свого під’їзду, це недалеко від центральної площі, і кинули до підвалів. Я не розумів, за що саме.
А вже під час катувань вони зачитували всі доноси, в яких було сказано, що Козловський займає проукраїнську позицію, підтримував Майдан, один із організаторів міжконфесійного молитовного марафону, має вплив на людей – і тому є небезпечним.
– Через те, що був такий сильний розголос: і кампанія «Free Kozlovskiy» у соцмережах, і багато діячів політики та мистецтв висловилися за ваше звільнення, – це якось вплинуло на ваше перебування в полоні?
Ти отримуєш звісточку, що за тебе борються, що у тебе є надія
– Після перших катувань із мішком на голові мене завели в кабінет, де сиділа людина в цивільному, але було зрозуміло, що це військовий, скоріш за все, російський ФСБшник. Він сказав прямо, що вони все про мене знають, і я ворог, але переконувати мене в чомусь не збираються. Він сказав, що я цікавий лиш для того, щоб мене обміняти на їхніх бійців. Я дізнався про флешмоби випадково, вже в 17-му році. В той час ми перебували в підвалах СІЗО, це колишні камери смертників, вони повністю ізольовані, й інформація туди практично не потрапляє. Але раз на тиждень нас вели в лазню, і там хоч якось можна обмінюватися інформацією, і один із в’язнів сказав, що за мене стоять і Джамала, і Вакарчук, і Жадан, і багато хто з інших діячів культури. Це було надихаючим моментом, бо ти отримуєш звісточку, що за тебе борються, що у тебе є надія.
– Як ви дізналися про свій обмін?
– Той день, 25 грудня 2017 року, ввечері в колонію прийшли оперпрацівники і лікар. Було зрозуміло, що щось відбувається, але вони не говорили прямо, що буде обмін. Оперпрацівник дав підписати папір, що я не маю претензій стосовно свого перебування. Наступного дня везуть у СІЗО, і там ти зустрічаєш інших, кого привезли з різних колоній, і ми вже знаємо, що буде обмін. А 27-го вже починається цей процес: підписуєш документи, тобі видають твій паспорт і везуть на лінію розмежування.
– Що відбувалося після звільнення? Чи була якась допомога, крім того, що всіх відвезли до лікарні? Чи працювали з вами психологи? Або ж запитували про ваші потреби?
– Це традиційно називається «третій етап твого полону». Перший етап, коли ти потрапляєш – це шоковий момент і нерозуміння, що відбувається. Другий етап – етап очікування і життя в тих умовах. А потім – ти звільнений. Ти вже на свободі.
Чи звертали увагу на стан бранців? Ні. Чи працював (психолог – ред.)? …Ніхто не працював. Тим більше, я так думаю, що у нас і служби такої немає, яка б спостерігала за самим звільненням. Жоден спеціаліст із психотерапії не намагався навіть спілкуватися.
Держава виявилася неспроможна побачити проблему і відкритися цим викликам
Все залишилося там, на окупованих територіях: це і твоя квартира, і твоє майно, і твій одяг, твоє минуле. Практично все. Це нова сторінка. І ти один на один, фактично, зі своєю родиною тут. І ні, практично ніхто не допомагав. Було, як і у всіх переселенців. Стаєш на облік і все, як інші. Шукаєш житло в оренду. Ти повинен заробляти гроші, щоб підтримувати свою родину, бо дружина пенсіонерка, у неї хвора мати, ще й додатково хворий твій син, який вже понад 20 років лежить зі зламаним хребтом і потребує постійного догляду. На тобі велике навантаження і відповідальність. Ти наодинці.
Я можу дати цьому якесь когнітивне пояснення, але ж більшість це розуміє інакше. В них виникає образа, роздратування, зневіра
Держава виявилася неспроможна побачити проблему і відкритися цим викликам. Наприклад, наші хлопці живуть хто в гуртожитку, хто де. А це вже дорослі люди, поважного віку. І ось ця людина лишається один на один з собою і проблемою. Це відчуття покинутості.
У мене претензій немає, але я знаю стан речей і можу дати цьому якесь когнітивне пояснення, але ж більшість це розуміє інакше. В них виникає образа, роздратування, зневіра інші емоційні реакції. А це ж такий вибуховий матеріал.
– А чи відбувалися якісь дії з боки СБУ? Чи опитували, збирали свідчення?
– Цим мали б займатися спеціалізовані органи, щоб збирати свідчення і передавати їх в Гаагу, але цим займаються здебільшого громадські організації, але не держава. Це є дуже сумним фактом.
У 2020–2021 роках Офіс генпрокурора кілька разів повідомляв про підозри причетним до катувань полонених. Донецька обласна прокуратура заочно повідомила про підозру двом учасникам утвору «МГБ ДНР», які незаконно утримували українських громадян у підпільній в’язниці «Ізоляція» в окупованому Донецьку, раніше заочне повідомлення про підозру оголосили колишньому комендантові в’язниці Денисові Куликовському, відомому на прізвисько Палич, було кілька повідомлень про такі ж процесуальні дії щодо ймовірно причетних до жорстокості в інших тюрмах окупованої території. Офіс генпрокурора і СБУ заявляли, що працюють зі звільненими в рамках останніх обмінів і беруть у них свідчення.
– Як вам вдалося пропрацювати все пережите?
Простір вдячності і боргу любові допомагає не просто банально соціалізуватися, а жити повноцінним життям
– Мої учні, які виїхали на вільну територію, дуже мене підтримали, бо створили атмосферу. Вони допомагали мені, наскільки це було можливо. Збирали їжу, передавали через блокпости, інші учні це приймали і везли мені, щоб передати в СІЗО або в колонію. Я їм вдячний, цей простір вдячності і боргу любові допомагає не просто банально соціалізуватися, а жити повноцінним життям. Тим більше, наступного ранку після звільнення заступник директора інституту філософії Анатолій Миколайович Колодний йде до Патона (тодішнього президента Національної академії наук України Бориса Патона – ред.) з проханням дати мені ставку в інституті. І фактично з лютого я почав працювати в Інституті філософії серед моїх побратимів-науковців, які також боролися за мене. Потім мене почали запрошувати читати лекції в різні навчальні заклади. Там простору для спілкування з іншими людьми відкривається більше.
– Ви якось допомагаєте колишнім полоненим?
– Безумовно, я спілкуюсь з багатьма, намагаюся матеріально допомогти, наскільки це можливо. Також ми спілкуємося в рамках платформи звільнених політв’язнів, яку ми організували з бранцями, які були в Росії, Криму і ОРДЛО. Це також простір, де ми можемо чути один одного.
– На вашу думку, чого не вистачає державі для допомоги звільненим? Що треба зробити, щоб люди, які повертаються з полону, не відчували себе покинутими?
– Держава відрізняється від громадянського суспільства тим, що суспільство є на відстані простягнутої руки. І в деяких випадках краще звертатися до суспільства, правозахисних спільнот або благодійних фондів – вони більш відкриті. Державі складніше, бо її механізм більш повільний, і він працює завдяки законодавству. А відсутність закону про полонених і заручників – а вже восьмий рік іде війна, і він відсутній – для держави це ганьба.
В системі побудови світу є два принципи: милосердя і справедливість. Відсутність такого закону – це якраз порушення милосердя і справедливості. Треба ж хоч поставити на облік людей, які це пройшли, подивитися, які в них є потреби, хто до чого може бути залучений для розробки цієї програми. А такої аналітичної роботи немає.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безплатно). Ваше ім’я не буде розкрите
