Хтось із них уже витратив на допомогу армії мільйони гривень, поклавши на це чи не всі свої статки, хтось – щомісяця вкладає хай і невелику суму, але зароблену власною творчістю. Хтось, попри втому й небезпеку, намотує сотні кілометрів на авто, доправляючи на фронт «гуманітарку», хтось – попри вік і хвороби – долає щодня кількасот метрів від зупинки до зупинки, щоб долучитися до плетіння маскувальних сіток «для наших хлопців».
Українські волонтери – люди різного віку, фінансової спроможності та життєвих бекграундів – не стомлюються допомагати військовим і цивільним, не шкодують ресурсів, сил і часу для інших. До дня волонтера Радіо Свобода записало історії трьох з них – бізнесмена, юної художниці та пенсіонерки.
Підприємець Геннадій
35-річний Геннадій Поцап – підприємець з Києва. До війни він був власником кількох ресторанів, готувався відкрити ще кілька кафе, але ці плани реалізувати так і не вдалося.
Через чотири дні після повномасштабного вторгнення бізнесмен перелаштував один зі своїх закладів під волонтерський хаб: щодня в ньому готували по 2,5-3 тисячі порцій гарячої їжі для киян – військових, тероборонців, силовиків, медиків. На зміні працювало від 9 до 12 людей.
«Бізнес-партнери мої виїхали за кордон, я лишився один. Я чітко для себе зрозумів: мені є що втрачати, і якщо я зараз не віддам все, що в мене є, то, можливо, завтра в мене й цього не буде. Така була мотивація. Я перед війною якраз купив авто – то повернув гроші за авто, 38 тисяч доларів, і всі свої кошти, весь ресурс, і наявний, і в борг – вклав у цю справу. Три місяці без жодного вихідного ми готували гарячу їжу. Мені допомагали люди, за графіком чистили овочі, різали м'ясо. Декілька кухарів-волонтнерів варили. Приміром, на день нам треба було начистити 60 кілограмів моркви, 60 кілограмів цибулі, 200 кілограмів картоплі, обробити 150 кілограмів м’яса. Масштаби були великі – продукти приїздили тоннами. У перший місяць було тяжко з усім, не було м’яса, хліба. Я їздив за хлібом до знайомих у село, де були постійні обстріли. Курятину мені возили з Черкас. Тобто була проблема не тільки знайти гроші, а й самі харчі. Я засинав і прокидався з думкою – де взяти м'ясо і де взяти гроші», – розповідає Геннадій.
Через три місяці волонтерства, розповідає Геннадій, він вичерпав свій ресурс і почав готувати ресторан до роботи в звичному режимі. Йому також довелося оплатити 250 тисяч гривень за спожиті світло й воду, адже комунальники виставили рахунки як комерційному закладу, без зважання на волонтерство.
Люди питали: що в Києві, чи є в Києві росіяни – у них не було інформації. А діти просили цукру, бо два місяці вони не їли солодкого…Геннадій Поцап
«Ми змогли знайти гроші, щоб знову запустити ресторан як бізнес, я зібрав команду. Ми одразу почали платити людям зарплату, відраховувати податки – і це також була моя мотивація. У нас все вийшло. У мене заклад – 100 квадратних метрів, плюс тераса – 80 квадратних метрів. За цей рік я, приміром, сплатив, 580 тисяч гривень податків», – ділиться підприємець.
Після деокупації Київщини, розповідає Геннадій, разом зі знайомими військовими він їздив до Бучі, Ірпеня, Гостомеля й возив гуманітарну допомогу для цивільних. Це були гарячі обіди для місцевих жителів, які тоді були без світла й зв’язку. Особливо йому запам’яталася поїздка до Бородянки, яку щойно визволили.
«Дзвонять вночі військові: «Щойно розмінували дороги. Бородянка. Хочеш з нами заїхати?». Я швидко готую пів тисячі сосисок, вермішель, хліб – усе це в бокси, порціями. І веземо. Заїздимо в Бородянку о 4:15 ранку. З машин виходити не можна, бо все заміновано. Починаємо роздавати їжу. Потім я ще місяць по цих ірпенях, бучах та бородянках їздив, возив їжу, бо там не було ні світла, ні харчів. Все зруйновано, подекуди навіть ще диміло. Люди питали: що в Києві, чи є в Києві росіяни – у них не було інформації. А діти просили цукру, бо два місяці вони не їли солодкого… Було багато емоцій, які не описати», – розповідає Геннадій.
Чоловік був також одним із перших волонтерів, хто побував у деокупованому Лимані на Донеччині.
«Все розбите, розвалене. Ми заїхали двома машинами разом з представниками апарату президента, ми хотіли допомагати людям. Які враження? Їдеш по дорозі – жовті хрестики. Їх треба пускати між колесами, бо це – міни. Якщо наїдеш – машина вибухне. Ми привозили продуктові набори. Купували коштом знайомих, друзів, на пальне – трохи донатили люди, але в основному – гроші давали друзі», – згадує волонтер.
Зараз Геннадій разом з товаришем створив доброчинний фонд. Геннадій винайняв приміщення для продуктового складу, а товариш купив бус для поїздок. Возять «гуманітарку» в деокуповані населені пункти місцевим жителям, їздять і на «нуль» до бійців.
«Під час кожної поїздки ми заїздимо до військових. Обов’язково – 3-4 локації. Заїздимо на «нуль», п’ємо з хлопцями чай, віддаємо харчі, передаємо передачки. І плюс – за весь цей час ми придбали для військових п’ять машин. Разів шість брали з собою лафет – забирали їхні розбиті машини, ремонтували й заганяли назад», – говорить Геннадій.
Зараз він робить 3-4 виїзди на місяць, під час яких спалює понад тисячу літрів бензину. У відстанях – це до 12 тисяч кілометрів, у вазі – до 20 тонн гуманітарної допомоги. У волонтерській справі чоловіка підтримує родина – дружина Анна та донька Злата. Вони пробули в евакуації лише перші 10 днів повномасштабної війни, потім повернулися додому, розповідає Геннадій.
«Волонтерство для мене – це свого роду терапія. Я – в своїй сфері, я – зайнятий, я – допомагаю. Мені здається, всі зараз мають гуртуватися, бо нам є що втрачати», – говорить волонтер.
Що ж до маленьких бажань, каже він, то після закінчення війни хотів би відпочити на гірськолижному курорті в Австрії. Поки в країні точаться бої, зазначає, особисто для себе таке дозвілля бачить неприйнятним.
Школярка Дарина
10-річна Дарина Джала зі Львова у волонтерстві близько півтора року. Дівчинка малює листівки та наліпки й продає їх в інтернеті. Таким чином вона збирає гроші для закупівлі смаколиків українським військовим – шоколаду, кави, печива, сухих супів тощо.
Її мама Юлія Джала розказує, як все почалося. Вона сама займається скрапбукінгом – створенням листівок. На початку повномасштабної війни, коли чимало її друзів та знайомих опинилися в евакуації за кордоном, задумала зробити для них «обіймальні привіти» з паперу. Даринка взялася допомагати. Тоді мама попросила її намалювати листівки у власному стилі.
Коли з’явилися перші гроші, я запитала Даринку, що з ними робити. Вона захотіла допомагати військовимЮлія Джала
«Ті листівки я виклала на фейсбуці. Спершу – свої, другим дописом – Даринчині. І ми їх продали. Скільки запитів було! «І я хочу», «і я», «а є ще?». Даринка сіла малювати ще. З часом таких запитів стало ще більше, і я подумала про те, щоб їх друкувати. Бо Дарина не може малювати десятки листівок на тиждень. А друге – вона дуже не любить їх повторювати. І ми спробували друк – і все вийшло. Коли з’явилися перші гроші, я запитала Даринку, що з ними робити. Вона захотіла допомагати військовим», – говорить мама.
Продаючи листівки, Дарина збирає гроші на смаколики для бійців різних підрозділів. Передає через знайомих волонтерів. Купувати й пакувати солодощі школярці допомагає маленька волонтерська група – її батьки та двоє сестер: старша Катруся та молодша Оленка.
З початку повномасштабної війни ця родина відправила на фронт понад 30 коробок з харчами на суму понад 50 тисяч гривень. У кожну коробку Даринка також кладе свою листівку, паперового янгелика чи котика, розмальовує обгортки на шоколадках тощо.
«Я роблю це для наших військових. Військові нас захищають, щоб ми могли ходити до школи, гратися, розважатися. Мені хочеться теж якось вкластися в нашу перемогу», – додає дівчинка.
Одна з найпопулярніших листівок Даринки – з горою. Цей малюнок став також принтом для футболок та худі.
Буває так, що я малюю листівку – а вона виявляється про когосьДарина Джала
«Мені дуже подобається ця фраза – «Разом ми можемо гори звернути». Вона не моя, вона пішла «з народу». Спершу я намалювала з цією горою обгортку для шоколадки, а мама сказала, щоб я намалювала й листівку. У мене також багато є намальованих тваринок, і я не можу вибрати, яка мені подобається найбільше. Але, мабуть, все-таки кіт. Я обожнюю котів. У нас вдома є двоє котів», – розказує Дарина.
«Буває так, що я малюю листівку – а вона виявляється про когось. Наприклад, я намалювала листівку з горобчиком. Потім виявилося, що в маминої подруги є брат, який воює, і його в родині називають – Горобчик», – говорить дівчинка.
Даринчині листівки вже є й в Україні, і за кордоном, зокрема у США, ділиться її мама Юлія.
«Минулого року до Львова приїздив волонтер Браян з Детройту. Він повіз Даринчині листівки додому, де, виявляється, є Музей України. Там він зробив про Даринку плакат – і заохочував людей купувати листівки й підписувати їх для наших військових. Усі – дуже зворушливі», – каже Юлія Джала.
Маленька волонтерка часто чує слова подяки від військових. Нещодавно бійці навіть передали їй фронтовий «сувенір» – шматок збитого російського дрона.
У творчих планах львів’янки зараз – видрукувати власну книжку. Малюнки й текст уже готові. Ця книга – про сучасність, а її головні герої – друзі Велетень і Пташка, які рятують ліс від війни.
Пенсіонерка Лідія
85-річна Лідія Ярош з Кам’янського – одна з найстарших волонтерок у своєму місті. Усі понад дев’ять років війни жінка ходить плести маскувальні сітки під егідою об’єднання «Яворина», а також шиє спідню білизну та в’яже килимки-«піддупники» для бійців.
За плечима у волонтерки непрості десятиліття, сповнені тяжкої праці й випробувань. Вона виростила доньку та сина, який від народження – незрячий. І попри все, вона не падає духом і зараз не сидить, склавши руки.
Ця війна для Лідії – не перша в житті. Та, інша, яку вона бачила кількарічною дитиною, забрала батька, розповідає жінка. Її тато Петро Ведь пропав безвісти на фронті. Виростила їх із сестрою Вірою одна мама. Добре запам’яталися Лідії повоєнні роки, особливо – голод 1946–1947 років.
«Жили ми в бараках, там, де ринок, вже немає їх, знесли. Як ми вижили? Була в мами знайома – працювала на бійні. Вона нам допомагала – давала трохи м’яса. Були в людей городи – то ми ходили на ті городи. Капусту люди зібрали – а ми коріння з капусти виривали. І серединку гризли. Варили борщ з листя буряка – такий був борщ…» – розказує кам’янчанка.
Опісля закінчення десятирічки Лідія пішла на місцевий металургійний комбінат. Там вона пропрацювала 40 років фрезерувальницею механічного цеху.
«Мама моя Надія була неграмотна – не вміла ні писати, ні розписуватися навіть, а працювала на мартені №2 ДМК (Дніпровського металургійного комбінату – ред.) Влаштуватися туди було важко. Це було в 1956-му. То мама пішла до директора заводу й розказала: чоловік загинув на фронті, двоє дітей, важко. І нас з сестрою взяли на роботу. Я так пишалася, що тепер працюю, що заробляю сама гроші. Чи то 32 карбованці, чи щось так, вже й не пам’ятаю», – говорить Лідія.
Писали в оголошенні – потрібні руки для роботи, тканина, ножиці, приходьте. Ну я й пішла, а тепер мене не виженешЛідія Ярош
До волонтерства жінка долучилася 2014 року. Тоді в місті формувалася група під егідою Кам'янського осередку Всеукраїнського об’єднання українок «Яворина». Лідія побачила оголошення в газеті.
«Писали в оголошенні – потрібні руки для роботи, тканина, ножиці, приходьте. Ну я й пішла, а тепер мене не виженеш. Ходжу практично кожен день. Із 9-ї до 15-ї, колись – до 16-ї. Оце тільки стала брати в суботу «вихідний». Я пережила інсульт, донька каже: «Та куди ти йдеш?!». А я не можу! Я маю щось робити! Зараз я в основному ріжу тканину на сітки. А до цього – шила труси. У мене є швацька машинка. Порахувала – загалом пошила 650 штук хлопцям. Тканину нам приносили люди. Також я плела круги, «піддупники» – щоб тепліше було хлопцям, танкістам. Скільки – не рахувала», – розповідає вона.
Уриваючи частинки свого життя, ми працюємо, щоб зберегти життя наших захисниківОлена Залевська
Волонтерська група під егідою осередку Всеукраїнського об’єднання українок «Яворина», в якому волонтерить пані Лідія, працює безперервно дев’ять років. За словами керівниці Олени Залевської, за цей час жінки сплели понад 43 тисячі квадратних метрів сіток та близько двох сотень індивідуальних маскувальних костюмів. Також виготовляють окопні свічки, килимки, шапки, бафи, шкарпетки, нашоломники, футболки, вітамінні суміші, енергетичні батончики та інше.
«Це все роблять пересічні жінки нашого міста і переселенки. Уриваючи частинки свого життя, ми працюємо, щоб зберегти життя наших захисників. Щоб наблизити нашу перемогу», – каже Олена Залевська.
«А що я – буду плескати язиком біля під’їзду? Це не для мене. Я роблю це і для себе, і для хлопців – вони нас оберігають. Другий раз – дощ, негода. Кажу: «Ні, піду. Хлопці ж і в дощ воюють». Така гордість – що ти хоч якось допомагаєш їм. У нас дівчата є й з Бахмуту, і з Сєвєродонецька, і наші. Тільки мене другий раз зло бере, коли кажуть: «А ви чого туди ходите? Чи вам там платять?». Стараюся не реагувати», – розповідає про свою мотивацію волонтерка Лідія Ярош.
Отак і живу – є надія на Бога. І – сподівання на перемогуЛідія Ярош
У родині Лідії є людина, якою вона пишається, – командувач «Української добровольчлої армії» Дмитро Ярош. Він – її племінник, син чоловікового брата Анатолія, розказує жінка. До нього – таке ж саме поважне ставлення, як до всіх бійців, які воюють за Україну, ділиться волонтерка.
«Як зустрінемося з Дмитром – то, звісно, родичаємося, але бачимося рідко. Він воює. Ми, до речі, і на їхній підрозділ передаємо сітки, на УДА («Українська добровольча армія» – ред.). Отак і живу – є надія на Бога. І – сподівання на перемогу», – додає вона.
Форум