Бої в Україні активізувалися одразу на кількох напрямках. Журналісти проєкту Радіо Свобода «Донбас Реалії» побували на кількох із них: провели один день разом з бійцями 12 бригади спецпризначення «Азов» Нацгвардії України у лісах в районі Кремінної, що на Луганщині, у тому числі на передовій.
Ще затемна разом із бійцем «Азову» «Донбас Реалії» висуваються на позиції – це кілька кілометрів лісом у повній темряві. Дорогу підсвічують лише червоні промені ліхтариків і прилад нічного бачення, щоб не збитися зі шляху. Але виявити усе одно можуть. Із масовою появою дронів, тим більше FPV, і тим, що постійно моніториться з повітря обстановка на землі. Умовно кажучи, військові живуть вночі більш активніше.
«Перелаштувались. Тому що навіть, коли виїжджаєш у район зосередження, виїжджаєш із лісу, то кожен із хлопців лягає спати вже о 5-6-й ранку. Графік повністю перекручений. Звикли, втягнулися. Все вночі відбувається переважно. Все вночі», – каже офіцер 12 бригади спецпризначення «Азов» Нацгвардії України з позивним «Ірак».
На позиції веде боєць із позивним «Оса». Як і більшість в «Азові» – молодий чоловік, але воює вже майже 2 роки.
«Коли почалася «повномасштабка», прийшов у військкомат, а мене не змогли записати, бо мені було 18 років. А потім я побачив набір на деблокаду Маріуполя, я навіть спочатку не знав, що це «Азов». Я просто пішов туди, де буде нормальний пі***різ. Сказали – це квиток в один кінець. Я сказав – давайте два. Вони сказали: нам такі люди потрібні. Я приїхав, вступив у лави «Азову». З пі***різом не зрослося. Просто війна, всі діла. Ні, ну зараз теж нормальний пі***різ, просто попередні сектори в порівнянні з цим – це були такі, «лайтові», навчальні виходи – звикнути до вибухів, до стрільби, а тут саме вже серйозна війна, де треба бути максимально зібраним і є шанс, що виживеш», – каже боєць 12 бригади спецпризначення «Азов» Нацгвардії України з позивним «Оса».
Посеред лісу вибухи здаються ближчими, ніж зазвичай. Ніщо не стримує відлуння, що розходиться на сотні метрів довкола. То ближче, то далі чутно звук дрона – цього разу українського.
«Буквально як ми заходили сюди, то дрони «спалили» пересування групи з десяти, скажемо так, ворогів. По них відпрацювали, вони поховалися і, в результаті, повтікали. Тут часто дрони їхні висять. І наші працюють дрони, і їхні», – каже ще один боєць з позивним «Фенрір».
Після початку активних дій з боку противника мінометники «Азову» випускають по їхніх позиціях кілька мін.
«Чудовий ліс. Ліс чудес просто. Більше я ліси не люблю. Це 100%. Ліс у плані маскування – це плюс. У плані роботи, я думаю, для наших дронщиків, які корегують нас, їм важче знайти противника. Тому що ліси – це, все ж таки, перешкода для них. Але знаходять і дають нам коригування», – каже їхній побратим з позивним «Шанхай».
«Шанхай» воює менше ніж рік – мінометником став одразу після навчання. Каже, сподобався великий калібр.
«Спочатку у мене не було розуміння, як працює 120-й міномет. Як взагалі корегують. Зараз, по-тихеньку, вчусь-вчусь і вже є якесь розуміння. Поки що не професійний військовий, але навчаємось. В будь-якому випадку доведеться йти захищати свою Батьківщину і я говорив всім: пацани, тренуйтесь, займайтесь, вивчайте військову справу, тому що воно до вас дійде. Тому що доведеться йти. По мобілізації або добровольцем – все одно підеш. Тому що, як не крути – ну треба, треба», – продовжує «Шанхай».
«Фенрір» розповідає, що ландшафт навколо змінюється постійно.
«Бувало, що робили інженерку, а арта «допомагає». Тут часто буває таке, що ми вдень не пересуваємось. По сіряку або по ночі. То, ніби як, дорогу запам’ятали, а ротація проходить, виходиш, а вже нові дерева лежать на стежці і ти вже не можеш точніше зорієнтуватися. Вже ландшафт змінився, вже дерева попадали і збиваєшся», – каже «Фенрір».
«Оса» про відстань до противника каже так: «Пішов на х*й – він почує»
«Як такого контакту немає. Ми їм спокою більше не даємо. На передових позиціях вони 24/7 не стоять, але на них приходять часто. І тільки якийсь мінімальний рух ми бачимо, одразу туди з позиції всі сиплять. Розслаблятися їм тут ніхто не дає», – додає «Фенрір».
«З моменту, як ми стали на цей напрямок, ми не віддали жодного метра, і вже певну кількість дистанції забрали. Я не говоритиму скільки, але з нашим прибуттям сюди ситуація змінилася. Ми переламали перебіг подій на свій бік», – каже «Ірак».
«Ірак» починав в Азові як солдат, хоча до повномасштабного вторгнення Росії служив у поліції офіцером. Майже за два роки війни знову виріс до офіцера і тепер відповідає за одну із ділянок на передовій.
«У тому підрозділі, в якому я служив раніше, у поліції коли я служив, у мене були хлопці, які говорили: та ось, як тільки так, ми одразу ж… Ну, вони досі там і чогось не трапилося «як тільки – так одразу». Ми прийшли в «Азов» з моїм побратимом, з яким були разом у поліції, і ми до цього дня зараз служимо. У мене був підрозділ, у якому було 65 осіб – воює двоє. Я і мій побратим. Ну, колишній мій підрозділ. Мій підрозділ – «Азов», – каже «Ірак».
Разом зі світанком починається і стрільба… Щоб просунутися далі, потрібно, пригнувшись, швидко пересуватися вузьким окопом. Пейзажі – апокаліптичні. Довкола від лісу залишилися лише скуйовджені стволи дерев. Це все робота російської артилерії – вони відпрацьовують по території квадратами, перетворюючи усе на друзки. На позиції «Донбас Реалії» зустрічає боєць із позивним «Менос» – він вперше заступив на цей спостережний пункт. Визнає – з автоматом тіснувато, але зайвий раз, поки світло, укриття не покидає.
«Та й загалом, навіть бути в окопі набагато ліпше, аніж просто кудись переміщатися. Вийти в окоп теж не проблема. Не скажу, що це страшно. Сидиш, що тут, що там. У бліндажі взагалі спокійніше. Морально легше. В мене вже два бліндажі моїх повністю розібрали. Був на іншій позиції, там взагалі три «120-ки» влетіло. Не знаю, як нам так пощастило – всі цілі лишилися. Все одно легше в укритті. Чисто психологічно», – каже «Менос».
«Менос» в «Азові» уже пів року – пішов воювати одразу після навчання. Отримав диплом інженера автоматизації, але, як сам каже, зараз є більш важливі спеціальності. Вітчим «Меноса» загинув на початку масштабного вторгнення.
«Авіаудар. Він стояв на блокпосту і в блокпост влучила російська ракета з літака. Загинув він і ще четверо людей. Це буквально було прямо на початку. Та, загалом, родичі не всі зрозуміли. А друзі мене, в принципі, підтримали. Тому що всі все розуміють», – продовжує «Менос».
В «Азові» значна частина бійців – молодь. Сюди беруть добровольців після того, як вони здають усі необхідні нормативи. Але навіть враховуючи підготовку – тут буває складно.
«Я за себе скажу. Навіть при тому, що я в цьому всьому вже з 14-го року, ще з початку «антитерористичної операції» (АТО), у мене навіть часом і на цій ротації, і на попередній, я вам скажу, були такі моменти, що я навіть подумав, що складно, звісно. Такого досвіду ще, звісно, не було. Просто… чим хлопці беруть – вони, по-перше, молоді, вони дуже мотивовані і середній вік взагалі, зараз, бійців – це 23-25 років. Вони справляються з усім», – каже «Ірак».
«Я перед першим виїздом майже 4 місяці навчався. Підготовка: і це день у день. О 6-й підйом, зарядка, сніданок і заняття. До пів на шосту. Потім вечеря і вільний час. Зазвичай у вільний час ми відпрацьовували, допомагали піхоті навчатись такмеду (тактичній медицині – ред.)», – розповідає «Оса» додаючи, що окрім нього, у сім’ї воюють ще й брат та батько, котрий після поранення став обмежено придатним.
«Оса» – медик. Після повернення з передових позицій він сідає у бронетранспортер – отримав завдання евакуювати бійця із пораненням. Було пряме влучання в окоп.
«Їхати треба швидко, так як жовтий – це потенційний червоний, а червоний – це потенційний чорний. Ми дуже швидко приїхали, тому вони не встигли ні транексамової кислоти вколоти, ні знеболити пораненого. По дорозі я його знеболив і ввів транексамову кислоту. Щоб зменшити внутрішню кровотечу. Жовтий, стабільний. Все добре. Через, я думаю, місяць, буде вже знову в лісах Кремінної крошити п***рів. Все буде з ним добре», – коментує «Оса».
Поранені, загиблі і вже майже два роки бойових дій виснажують усі підрозділи на лінії розмежування. Що менше бійців у строю – тим більше навантаження на тих, хто залишився.
«Це для мене взагалі дуже гостра тема. Але я скажу… Ти можеш не сидіти на першій лінії оборони, ти можеш не брати участь у штурмах, але я вважаю, що якщо ти чоловік цієї країни, нашої неньки-України, то ти не маєш права просто бути осторонь. Роби хоч щось. Будь водієм, будь кухарем, будь інженером, будь, я не знаю ким… будь в забезпеченні. Але ти не маєш права бути осторонь», – каже «Ірак».
«Я вважаю, що рано чи пізно, ми «закінчимося». Саме хто мотивовані вже через два роки після повномасштабного вторгнення, підготовлені. І їм доведеться прийти. Але вже часу підготуватися як слід не буде. Тобто якщо вони мобілізуються зараз, так як є ще резерв підготовлений, в них буде час пів року-рік, щоб підготуватись», – додає «Оса».
Під кінець другого року повномасштабного вторгнення Росії українська армія – це, у більшості своїй, ще нещодавно цивільні люди, яким довелося змінити рід занять і набиратися досвіду у військовій сфері. Враховуючи законопроєкт про мобілізацію, що наразі готується, їхній шлях в Україні повторить ще багато хто.
Форум