Олекса Довбуш: чим історична постать відрізняється від кіногероя

Минув місяць після прем’єри фільму Олеся Саніна «Довбуш». Як повідомляють, за чотири прокатні вікенди стрічку подивилися понад 304 000 глядачів. Тож багато із тих, хто хотів, вже мали можливість піти в кінотеатр і мати власні враження про картину. Фільм видовищний, але Олекса Довбуш у ньому не зовсім такий, як про нього відомо з історичних джерел, яким він був за свідченнями сучасників.

Про історичного Олексу Довбуша й опришків «Історична Свобода» говорила з істориком із Прикарпаття, земляком Довбуша, Мирославом Волощуком.

– Фільм починається з того, що Довбуш воює в складі регулярної армії – учасник бойових дій. А реальний Олекса Довбуш справді воював?

– Я не вдавався б до оцінки реальних історичних персонажів, як їх відтворюють історичні джерела, за результатами перегляду фільму, в якого зовсім інша мета.

Довбуш воював впродовж восьми років, які задокументовані джерелами – з 1738-го до самої смерті 1745 року, – проти дуже різних громад і людей. Але про його участь у регулярних збройних формуваннях, рекрутських чи найманих, в історичних джерелах свідчень немає.

Єдиним натяком на це може слугувати хіба його прізвисько «Добош». Він фігурує також як Добощук. «Добош» (Dobos) з угорської перекладається «барабанщик». Можливо, це якимось чином пов’язано з участю членів родини чи його особисто в якихось збройних формуваннях.

– Що про реального Олексу Довбуша відомо?

– Про нього збереглися десятки документів, які відтворюють окреслений період діяльності. Здебільшого це свідчення, протоколи допитів різного штибу: як арештованих співучасників, так і людей, яким загони опришків завдали збитків. Або це документи, що виходили з-під пера канцелярій Коломийського повіту, Галицького староства, Руського воєводства. Також це реляції, присвячені загалом опришківському рухові на цій частині Карпат. Тому що треба розуміти, що гірське розбишацтво характерне для всього пасма Карпатського хребта від Моравії на заході і аж до сучасної Болгарії на півдні.

– І що відомо про Довбуша з цих документів?

– Він постає як достатньо цікава людина, яка займалася гірським розбишацтвом без якогось яскравого соціального чи етнічного забарвлення, як це показує історична література ХХ століття. Бо під його напади потрапляли як вірмени, євреї, поляки, так і русини-українці.

Добір маєтностей, на які вчинялися напади, був дуже різним. Очевидно, з одного боку, це погано захищені маєтності, з іншого – ті, хто погрожував затримати Довбуша і видати представникам влади.

Це людина неймовірної фізичної сили. Він прекрасно знав гори. Очевидно, мав лідерські здібності, адже навколо нього постійно гуртувалися десятки людей. Наприклад, у першій половині 1740-х років його дії набули такої сили, що держателі Дрогобича, Надвірної дбали про додатковий захист своїх маєтностей, аби ті не потрапили під напад опришків на чолі з Олексою. Невеликий укріплений двір у Богородчанах за рік до загибелі Олекси був захоплений і пограбований його загоном.

Це людина, яка походила з бідної сім’ї. Народився в Печеніжині або в Яблунові. Це сучасний Коломийський район. Стосунки з батьками братів Довбушів, бо дійсно було двоє братів, були різними.

Результатом діяльності Олекси Довбуша стало те, що його підстрелив Стефан Дзвінчук, мешканець села Космач. До речі, якби пораненому Олексі своєчасно надали допомогу, можливо, він і вижив би. Але ті два опришки, з якими він прибув до двору Дзвінчука, його покинули. І він, не маючи змоги далеко відійти після отриманого поранення, очевидно, до ранку стік кров’ю і невдовзі помер.

– Але його, вже смертельно пораненого, ще встигли допитати.

– Так. До речі, його знайшли за допомогою дзвінчукового собаки, який взяв слід. Ближче до ранку, за присутності управителя Яблунова Йосипа Календовського, Довбуша доправили до найближчої корчми. Там єврей-корчмар надав йому допомогу, перев’язав рану. Його ще допитали, що найбільше цікавило – скарби, його віра і так далі. І незабаром він помер.

– Чому я згадую фільм? Бо, хочемо ми чи не хочемо, але багато людей все одно матимуть уявлення про історичного Довбуша з фільму. Тому хотів би уточнити: якщо у фільмі Дзвінчук застрелив Довбуша через перелюб, то в реальній історії це теж сталося через кохання чи через справи іншого характеру?

– Невдячна справа історикові коментувати народний фольклор. Тому що в ньому ця ідея любаски, коханки Довбушевої, яка начебто була дружиною Стефана Дзвінчука, червоною ниткою тягнеться. Але в офіційних документах про це немає жодного слова. Хоча ми розуміємо, що вони теж несуть долю суб’єктивізму.

З того, що розповів Дзвінчук на допиті в Станіславові, відомо, що його перша дружина на той момент померла і залишила йому чимале віно, з яким вона виходила заміж.

– Посаг.

– Але після смерті цієї першої дружини її мати, тобто перша Дзвінчукова теща, вимагала повернути цей посаг назад. Стефан відмовився це зробити. І тоді вона пригрозила йому, що замовить його Олексі, натякаючи, начебто Стефан погрожував Олексу спіймати, здати і так далі. Фактично вона так і зробила. Так Олекса з’явився на дворі Стефана. І ця історія закінчилася тим, чим закінчилася.

Це свідчення Стефана Дзвінчука. На той момент він вже був одружений вдруге. Але про якісь стосунки його другої дружини з Олексою Довбушем не йдеться, принаймні в офіційних документах. Натомість про це розповідає народна творчість, перекази, яких про Довбуша дуже багато, як і про інших опришків чи бескидників. Із ХІV по ХІХ століття їх було чимало. І навколо них теж чимало таких любовних історій. Приклад Олекси Довбуша тут непоодинокий.

Гірське розбишацтво – це не якийсь винятковий український феномен, а явище, яке стосується десятка країн сучасної Центрально-Східної Європи. В кожній з них був свій гірський розбишака: опришок чи бескидник.

Для Прикарпаття – це Олекса Довбуш і деякі його попередники та наступники. Але його діяльність сягала далеко за межі Коломийського повіту. Відомо про рейди Довбуша на територію Угорщини, Трансільванії, Молдови. Очевидно, документи, які в цих країнах зберігаються, залишили якісь свідчення та рефлексії про його дії там. Але ці документи наразі не вивчені, в науковий обіг не введені. А відтак ми не можемо сказати, що можновладці тих земель про нього знали і як його характеризували.

Для наших територій він став легендою за якихось вісім років своєї діяльності, напевне, завдяки непересічним особистим рисам і якимось вчинкам, які, можливо, не здійснювали до чи після нього.

– А що ж він такого зробив, чого не робили до чи після нього?

– Наприклад, пограбування укріпленого двору в Богородчанах, з якого теж чимало цінного забрали. Скажімо, хрестик, який у нього знайшли на момент смерті, належав власниці Богородчанського ключа – майбутній держательниці Станиславова Катерині Коссаковській. Несподіване і зухвале захоплення цього укріпленого двору виявилося результативним. І, напевне, налякало, інших.

Рейди Довбуша були дуже стрімкими. Якщо пригадати космацькі події, то незадовго до цього він був у Микуличині, де від його руки загинув один місцевий ґазда. Взагалі з микуличинською громадою в опришків Довбуша були дуже важкі стосунки. І звідти він здійснив стрімкий рейд через гори до Космача. Це досить-таки далеченько.

Вважається, що між братами Довбушами відбулася п’яна бійка у великодню суботу 1739 року. Брат вдарив Олексу по нозі барткою, зарубали тоді ще якусь людину. Після цього брат покинув Олексу і діяв десь в районі Перемишля, тобто в іншій частині Карпат.

Ще раз зазначу, що опришківство – це не феномен суто Прикарпаття. Гірське розбишацтво притаманне всьому регіонові Карпат. На нього не варто дивитися лише з точки зору конкретних відомих персонажів. В Ягеллонському університеті в Кракові навіть читається окремий спецкурс, який стосується феномену гірського розбишацтва ХІV-ХІХ століть.

– Ви кажете «розбишацтво». Це розбій, бандитизм чи глибший зміст у цього визначення?

– Тут можна проводити цікаві паралелі з 1990-ми роками, які ми пережили. Схожі форми організованої злочинності, яка приблизно через півтора десятка років пішла на спад.

Діяльність опришків пішла на спад після першого поділу Речі Посполитої та встановлення контролю над більшою частиною Карпат австрійськими Габсбургами.

Приписувати опришкам якісь антифеодальні чи національно-визвольні риси, на мій погляд, не зовсім правильно. Ці люди не ставили перед собою таких завдань. В силу своєї освіченості, своєї діяльності вони цього не могли робити. Але розумію, чому в літературі ХІХ-ХХ століть, як популярній, так і науковій, такі тези були присутні, ба навіть яскраво підсвітлювалися.

– Подивився старий радянський фільм про Довбуша, 1959 року. Теж «Довбуш» називається. Він починається з того, що Довбуш в якогось глитая забирає гроші і віддає бідному селянинові. Наскільки оце гірське розбишацтво було соціально орієнтованим? Наскільки був присутній оцей момент, що в багатих забирали, але з бідними ділилися?

– Зрозуміло, самі опришки не вели ніяких реєстрів, скільки і чого вони відібрали і кому вони це передали. Ми знаємо окремі факти. Наприклад, спіймали опришки в лісі ченця з Великого скиту в Маняві. Мабуть, зрозуміли, що немає чого в нього забрати, побачили, хто він, і передали йому для скиту якусь велику миску. Це занотовано в протоколах. Можна вважати, що це форма благочинності.

Можна згадати інший випадок, який теж зафіксований документально. У 1741 році в селі Голосків Коломийського повіту з’явився на світ Францішек Карпінський, згодом відомий польський автор. І якраз на момент народження до садиби завітав Олекса зі своїми хлопцями. Він вирішив там нічого поганого не вчиняти. Їм накрили стіл, поставили горілку. Вона там посиділи і дали бабі-повитусі три червоних золотих.

Та коли Олексу допитували незадовго до смерті й запитали про скарби, то він відповів, що скарби будуть належати землі, а не людям. Розуміючи, що десь є схованки, виникає запитання: якщо опришки дійсно роздавали награбоване біднякам, то чому мало не половина Карпат закладена «скарбами Довбуша»? Це якщо жартома висловитися. Очевидно, були випадки, коли опришки сім’ям своїм чи ще комусь щось передавали, але немає великої кількості свідчень про те задокументованих.

– Тобто цей мотив, що вони ділилися з бідними, присутній радше в усній народній творчості, але з документів це неочевидно?

– З документів, яких небагато, це неочевидно. Авжеж, ми розуміємо, що творцями документів були здебільшого ті, кого грабували. Та навіть коли допитували опришків, які потрапляли до рук представників влади, не пригадую, щоб вони розповідали про роздавання награбованого майна.

– На іншому краю Речі Посполитої, на іншому кордоні теж діяли такі соціальні розбійники – гайдамаки. Відома історик Наталія Яковенко зазначає, що між опришками і гайдамаками спільні риси можна знайти. Принаймні ті й ті користувалися непевним режимом прикордоння, що, в разі чого, можна втекти за кордон.

Але що цікаво? Гайдамаки інколи ставали рушійною силою великих народних повстань. Найвідоміше з них – Коліївщина, але не єдине. А чи опришки робили якісь такі соціальні збурення, повстання під соціальними, політичними чи якимись такими гаслами?

– Як я вже говорив, опришки не могли, в силу свого походження насамперед ставити якісь соціальні чи національні завдання, чи антифеодальні, як про це можна прочитати. Не зафіксовано якихось таких широкомасштабних заходів за їхньою ініціативою.

Опришки – це десятки людей під керівництвом однієї особи, які гуртуються для виконання одного чи кількох завдань, потім здебільшого розходяться, а потім знову гуртуються.

Проте вони могли долучатися до більш широких військових заходів. Наприклад, в часи Богдана Хмельницького опришки долучалися на окремих етапах до Семена Височана та інших козацьких полковників. А за Карпатами на початку ХVІІІ століття опришки брали участь в антиавстрійській боротьбі Ференца ІІ Ракоці, відомого угорського вельможі, який діяв проти Габсбургів. Вони підсилювали на окремих якихось етапах його армію, зокрема, облягали Хустський замок. Але про якусь самостійну програму не йдеться.

– Опонентами опришків у фільмі виступають смоляки. Але там не зовсім зрозуміло, хто це? Це як сучасна поліція, приватні охоронні компанії чи це якась місцева самооборона? Хто це були?

– Насамперед це професійні військові: здебільшого наймана піхота, що перебувала на безперервній службі в тих чи інших шляхтичів. До речі, шляхтичами були в тому числі й русини-українці. Загони смоляків мали різну чисельність, в залежності від потреб. Вони стежили за порядком і виконували завдання не тільки охорони, але виявлення та нейтралізації тих, хто становив небезпеку, зокрема й опришків.

Такі формування були не тільки в Речі Посполитій, але й у сусідніх країнах, через які проходило Карпатське пасмо. Там їх, як правило, називали «пандури». Їх використовували не лише для підтримання порядку, а й у війнах з турками. Тобто там широкий набір функцій.

– Наостанок не можу не спитати – а надто, ви самі це згадали – про скарби Довбуша. Що відомо про ці скарби з документів? Це щось реальне чи щось більш фольклорне?

– Те, що опришки під керівництвом Олекси Довбуша чи Добощука успішно присвоювали чуже майно – загальновідомий факт. Що вони з ним робили? Це питання «на засипку», як то кажуть.

Наприклад, зі свідчень одного з опришків, який брав участь у пограбуванні вірменських купців, знаємо, що коли ділили майно, то йому шовкові нитки чи якісь тканини перепали. Він їх закопав, а коли повернувся, щоби забрати, то виявилося, що це все згнило.

Люди такого соціального статусу, такого штибу і життєвого ритму, на мій погляд, здебільшого витрачали все за гарячими слідами. Бо це був спосіб їхнього життя. Але легенд про скарби Довбуша дуже багато. І вони тільки множаться! Повірте, з кожним новим поколінням кількість історій про Олексу Довбуша приростає.