250 років тому: «спецоперація» проти Речі Посполитої

250 років тому відбувся Перший поділ Речі Посполитої. Тоді Австрія, Пруссія і Росія, скориставшись слабкістю цієї держави, відхопили по великому шматку від федерації Королівства Польського і Великого князівства Литовського. Щоправда, цей процес був не одномоментний, а доволі тривалий. Але 250 років тому, десь на межі липня і серпня 1772 року, він досяг кульмінації. Потім було ще два поділи Речі Посполитої – в 1793-му і в 1795 роках, в результаті яких ця держава припинила існування.

Зважаючи на те, що австрійський, прусський і російський герби – це чорні орли, а польський герб – це білий орел, то інколи є така метафора, що три чорні орли пошматували білого.

Одним із наслідків Першого поділу Речі Посполитої стало те, що Галичина стала австрійською провінцією і перебувала під владою Відня майже півтора століття. Тобто це частина й української історії, хоча тодішні галичани були не суб’єктом, а об’єктом цієї події.

Більше про Перший поділ Речі Посполитої «Історична Свобода» говорила з істориком Віталієм Михайловським.

– Ситуація, коли кілька держав змовляються проти одного свого сусіда і шматують, забирають собі частини його території, раніше доволі часто траплялися. Але, як правило, для цього потрібен привід. Має якийсь казус статися, щоб це спрацювало. Скажімо, щоб пошматувати Чехословаччину в 1938 році, Гітлер організував Судетську кризу. Або окупація й анексія Криму – Росія скористалася тим, що в Україні була певна внутрішня дестабілізація, і використала цей момент для агресії.

А тоді що було приводом, що Відень, Берлін і Санкт-Петербург домовилися і спільно виступили проти Речі Посполитої?

– Можна знайти дуже прості причини поділу Речі Посполитої і списати все на загарбницьку політику її сусідів. І це буде правильно. Але треба дивитися також з іншого боку, чому трапляються такі події.

Бо Річ Посполита у ХVІІІ столітті була надзвичайно інституційно слабкою державою. Саме її слабкість дозволила зацікавленим у поділі сусідам скористатися з тієї кризи, яку частково вони ж і спровокували. Меншою мірою Австрійська імперія, але більшою мірою Пруссія і Росія спровокували страшну кризу 1760-х років.

Врешті-решт, маємо ще нагадати про такий відомий українській аудиторії феномен, як гарантії – гарантії територіальної цілісності і державного суверенітету. Всі ми знаємо про Будапештський меморандум. Але у ХVІІІ столітті Російська імперія була гарантом цілісності Речі Посполитої. Починаючи з «Німого» сейму 1717 року, а потім з укладених угод на початку правління короля Станіслава-Августа Понятовського. В перші роки його правління Пруссія і Росія майстерно розіграли в Речі Посполитій внутрішню кризу, а невдовзі скористалися цією ситуацією. Можливо, цей поділ стався би раніше, але Росія була зайнята ще російсько-турецькою війною.

У 1768 році вибухнула Барська конфедерація, а за нею Коліївщина. Якщо з Коліївщиною впоралися доволі швидко, то з Барською конфедерацією не могли впоратися впродовж 4 років.

Внутрішні проблеми і внутрішня слабкість Речі Посполитої неабияк сприяли трьом сусіднім державам: будь ласка, ми настільки слабка країна, що не можемо вам протиставити нічого. На папері – велика армія, але де-факто вона слабка, бюджет країни мізерний. Король фактично на послугах російської імператриці, як колишній коханець, виконує її розпорядження. Російський посол у Варшаві керує всією внутрішньою політикою, розставляючи потрібних йому людей, і навіть керує тим, чим посол іноземної країни не мав би. Він керує сеймом, він арештовує сенаторів.

Отже, коли слабка держава, то сусіди можуть з нею зробити небезпечні речі: аж до поділу і подальшої її ліквідації.

– Чому Барська конфедерація стала приводом для того, щоб Росія відмовилася від своєї ролі гаранта?

– Барська конфедерація показала невдоволення значною частиною шляхти, як політичного народу Речі Посполитої, політикою короля і двору. Вибухнуло повстання, яке можна назвати громадянською війною. Король не може з цим впоратися, і тоді Росія військовою силою допомагає йому.

Конфедерати зробили нерозумно, коли готували замах на короля. Той замах, який у разі успіху мав би забезпечити їм перемогу, тоді сприйняли здебільшого негативно. Мабуть, нам цього не зрозуміти, але сама фігура короля, сам символ королівської влади все-таки у ХVІІІ столітті вважався ще недоторканним. І коли вже дійшло до цього, то конфедерація чим далі втрачала підтримку суспільства.

У такій ситуації три сусідні країни вирішили: давайте, все ж таки, ми це зробимо. При цьому вони наголошували, що все це робиться в інтересах Речі Посполитої. Це по-перше. А по-друге, цей поділ є першим і остаточним, більше такого не буде. Як ви знаєте, через 21 рік настав другий, а ще через 3 роки взагалі цю державу викреслили з тогочасної політичної карти Європи.

– Читав, на підставі чого Австрія забрала собі Галичину. Там було таке обґрунтування, що колись угорський король володів цими територіями, а оскільки австрійський імператор має ще титул короля Угорщини, то має право на ці території. А як обґрунтовували в Берліні та в Санкт-Петербурзі?

– Політичні події другої половини ХVІІІ століття мали за собою дуже хороший освітній, як зараз кажуть, бекграунд. Тогочасна наука історична, яка формувалася, давала величезну кількість фактів, які зараз ми вважали би трохи викривленими, дещо хибними або взагалі абсурдними. Але тогочасне суспільство, як маленькі дітки, сприймало ці речі на віру – бо в книжці ж написано! Якщо у Відні виходить історична книжка, в якій обґрунтовується, що угорський король чи, радше, угорська корона володіла Галичем ще з часів Коломана, тобто з початку ХІІІ століття – то чому ні? І для Відня було дуже логічним доводити, що імператор, як ви зазначили, є угорським королем, а значить: все, що колись належало угорській короні, може перейти під руку імператора.

Тут треба зрозуміти ще одну річ: ми маємо справу з пропагандою. Пропаганда в ХVІІІ столітті працювала вже надзвичайно майстерно. Володарі вдало використовували роботу істориків для власних цілей, плюс підписані раніше дипломатичні угоди спрацювали.

Для Російської імперії було нескладно обґрунтувати претензії на якусь частину Речі Посполитої, особливо там, де домінувало, як вважали у Петербурзі, православне населення. Бо один із пунктів «Трактату про вічний мир», укладеного ще в 1686 році, говорив про опіку над православними. Це те, що пізніше стало причиною чи, радше, подразником для Коліївщини. Тому для Російської імперії було все логічно і просто: у нас є підписані угоди – ми опікуємося православними.

Складніша була ситуація з Пруссією, яка пішла досить специфічним шляхом. У Берліні доводили свої права не тільки на всю Пруссію, Гданськ і Помор’я, апелюючи до переважно лютеранського віровизнання місцевого населення і спадщини Тевтонського ордену, але й висували претензії на Великопольщу, мотивуючи це тим, що свого часу Бранденбург мав якісь права на ці абсолютно польські території.

До речі, Російська імперія у ХVІІІ столітті навчилася використовувати релігійний фактор, який ще на початку ХVІІІ століття вміло застосовували бранденбурзькі курфюрсти чи то прусські королі. Риторика захисту протестантів-лютеран в Речі Посполитій була домінуючою у відносинах між Пруссією і Річчю Посполитою. Школа була хороша, і в Петербурзі її дуже швидко засвоїли.

Натомість австрійські набутки більш історичні за оформленням пропаганди, але більш політичні за результатами. За результатами першого поділу Речі Посполитої Австрійська імперія отримала найбільшу і, мабуть, найзалюдненішу територію. Це стало елементом політичної компенсації, аби не порушити певного балансу сил у тій частині Європи.

– Але чому з боку поляків не спрацювала пропаганда, контрпропаганда у відповідь? Ба навіть не про це йдеться. Сейм Речі Посполитої практично ніколи не міг ухвалити рішення, бо там було правило liberum veto: якщо один «проти», то рішення не ухвалюється, має бути одноголосне схвалення. А тут відбуваються грабіжницькі анексії, але сейм і король їх схвалюють! Як так сталося, що політична верхівка Речі Посполитої, шляхта, яка делегувала депутатів на сейм, що вони все це схвалили?

– Тут є дві складових проблеми. Перша проблема доволі проста і зрозуміла – це корупція. Російська імперія, Прусське королівство, меншою мірою Австрія десятиліттями оплачували роботу найвищих урядників, сенаторів, впливових послів, магнатів. Тобто ці люди отримували величезні суми грошей задля того, щоб в певний момент зіграти в інтересах тієї сторони, яка виплачує. Тому лише кілька послів, які прибули на сейм 1773 року, висловили протест. Решта давно були куплені. І списки виплат були в посольстві Пруссії та Російської імперії, і це все дерегувалося. Ба навіть король завдяки першому поділу Речі Посполитої хитро вирішив власні фінансові проблеми. Маючи величезні борги, підставивши своїх людей, отримав немалі виплати і, грубо кажучи, заробив на Першому поділі. Але заробив приватно. Отже, бачимо елементарну корупцію.

Друга складова вашого питання. Якби йшлося про ХVІ століття чи першу половину ХVІІ століття, то, скоріш за все, такої ганьби не сталося б. Але liberum veto, яке вперше формально застосували тільки в 1652 році, у ХVІІІ столітті абсолютно знищило парламентську систему Речі Посполитої. До 1760-х років лише поодинокі сейми дійшли до якогось результату.

І ось ця ситуація призвела до того, що сейми, починаючи з 1764 року, коли вибирали кандидатів після смерті Августа ІІІ, проводилися ніби в умовах конфедерації – права шляхти на незгоду, а раз так, то вони підпадали під традиції міжкоролів’я. І тоді не діяло право одностайності. Не треба було згоди всіх, а лише згода більшості.

І в цьому випадку цей сейм, який ухвалював рішення про затвердження поділу власної країни, був конфедерованим. Зі 111 послів, які були на сеймі, ледь не 99% були куплені чи в інший спосіб контрольовані. І цього було цілком достатньо, аби більшістю голосів проголосувати й ухвалити це рішення.

Тому не було проблем із liberum veto, яке мали бути певним запобіжником. Бо вважали, що неможливо всіх купити, завжди знайдеться одна чесна людина, яка скаже «проти». Справді, кілька чесних людей виявилося, але правила вже були інші в 1773 році.

– До речі, є прекрасна картина художника Яна Матейка «Рейтан. Падіння Польщі» – про одного з тих незгодних, про яких ви кажете. Шляхтич Тадеуш Рейтан – не знаю, хто він за етнічним походженням, бо він з польсько-литовсько-білоруського прикордоння – намагався зупинити цей процес. Відчайдушна така спроба. Він ліг у дверях і казав: не пущу вас до зали. Його оголосили божевільним.

До речі, Матейка попервах за цю роботу польські патріоти цькували. Мовляв, не можна такі ганебні моменти нашої історії зображати. Але згодом вони стали з більшим розумінням поставилися, зрозумівши, що важливо знати й розуміти не лише величні, а і проблемні моменти власної історії.

Наскільки ця картина Матейка відображає те, що там відбувалося?

– Мені здається, що Матейко досить вдало переказав візуальними засобами саму атмосферу того сейму. Ми бачимо, як Рейтан рве на собі сорочку. Він вдягнутий у традиційний шляхетський стрій. Натомість на противагу йому стоять у французькому строї. Сама атмосфера безвиході підкреслюється.

Між іншим, Рейтан навіть намагався вкрасти маршалківський жезл у одного з маршалків сейму, щоб унеможливити проведення засідання. Проте це все не справило враження на учасників цього ганебного дійства.

Звісно, історія – це не тільки перемоги чи поразки і благородні вчинки, але й ганебні. Тому, мені здається, в історії треба говорити про все.

– Насамкінець хотів би галицький аспект зачепити. Як жителі Галичини – греко-католики, католики, юдеї – реагували на те, що в якийсь момент із підданих короля Речі Посполитої вони стали підданими австрійського імператора?

– Це цікаве питання, яке, мені здається, ще потребує свого або своїх дослідників.

Власне, Галичина постала в результаті Першого поділу Речі Посполитої, утворивши величезну коронну провінцію, яка на сході починалася на річці Збруч і закінчувалася десь за Краковом.

Мені здається, що для них це було щось певною мірою незрозуміле. Бо приходить нова влада, яка попервах не намагається встановити власні правила. Лише з 1780-х років почалося унормовування і достосовування нової провінції до норм просвітницької монархії. І тоді, мені здається, вони побачили, що це інший вимір. Між іншім, коли австрійці в 1772 році увійшли до Львова, то жахнулися – там майже не було брукованих вулиць. Тобто той Львів, який побачили австрійці, був цілком відмінний від того, який ми знаємо.

Але давайте подивимося в ширшій ретроспективі. Ця територія дала багато цікавого як для модерної польської, так і для модерної української історії. І мені здається, що тут фактор австрійської імперії дуже добре вплинув на націєтворчі процеси. І в цьому випадку, як то кажуть, немає чогось поганого без чогось хорошого. Можемо засуджувати поділи Речі Посполитої, але давайте уявимо собі, якби в результаті поділів Речі Посполитої Львів відійшов би до Російської імперії? Чи був би у нас «галицький П’ємонт»?

– Однозначно не було би!

– Однозначно ні!

Також варто зазначити оцей фактор, поєднати ваші попередні питання, історичний прецедент. У Відні скористалися угорським фактором, але не включили Галичину до складу Угорського королівства, а включили до складу Австрійської імперії. Це теж феномен, наслідки якого ми погано усвідомлюємо.