Із моменту трагедії в колонії в окупованій Оленівці минув рік. Один із бараків виправної колонії у селищі Оленівка на Донеччині був зруйнований у ніч на 29 липня 2022 року. Загинули щонайменше 53 зі 193 українських військовополонених, які там утримувалися, у тому числі полонені з «Азовсталі», йдеться у матеріалі телеканалу «Настоящее время», створеному Радіо Свобода з участю «Голосу Америки».
Російське командування та проросійські сепаратисти в Донецьку тоді заявили, що удар по колонії було нібито завдано українською армією із застосуванням американської системи залпового вогню HIMARS. В Україні подію назвали масовою публічною карою та російським терактом. Через день після трагедії в твітері посольства Росії у Великій Британії з’явився запис, що бійці полку «Азов» заслуговують на принизливу смерть.
«Аріно, тут коїться страх: або загину, або полон»
Десять місяців Аріна Хаванських жила надією, що її чоловік Сергій живий і повернеться з полону, поки місяць тому не отримала остаточних результатів експертизи ДНК.
«20 червня мені зателефонували і сказали, що є другий збіг, що він загиблий, – каже Аріна Хаванських. – Все збіглося. Мені надіслали фото з моргу. На фотографіях я впізнала свого чоловіка».
Аріна та Сергій родом із Мелітополя, який зараз окупований Росією. Одружилися за кілька місяців до повномасштабної війни, мріяли про звичайне сімейне життя.
«Чоловік, дружина, будинок, машина, діти, собака, все за стандартом, – каже Аріна. – Саме цього ми й хотіли. Саме це ми й намагалися збудувати. У той будинок, де ми жили, я не повернуся. Там багато спогадів, багато зустрічей із друзями було. І навряд чи я туди повернусь».
Перед повномасштабною війною, згадує Аріна, вони з чоловіком багато часу проводили разом: «Останні півтора-два місяці ми з ним просто вимикали телефони, закривали комп'ютери і лежали, брали якусь смакоту, дивилися фільми. Напевно, це якесь чуття було, що ми більше не побачимось».
24 лютого 202-го вони бачилися востаннє. Сергій у складі полку «Азов» три місяці тримав оборону на «Азовсталі». Наприкінці травня разом із іншими захисниками Маріуполя отримав наказ скласти зброю, щоб зберегти життя.
«Він мені сказав: «Аріно, тут коїться жах». Каже: є два варіанти – або я тут, у Маріуполі, загину, або це буде полон. Інших варіантів немає. По суті, так воно і сталося», – розповідає Аріна Хаванських.
Вона показує останнє повідомлення від чоловіка, яке він написав з «Азовсталі» перед полоном: «Ми вже збираємося. Дивись мене у новинах. Все, я знищую телефон, люблю тебе і побачимося».
«У полон вони виходили неохоче, але у них була надія. Мій чоловік, він у цей полон вірив. Тому що полон був під гарантіями міжнародних організацій. І мій чоловік цьому довірився», – додає Аріна.
Одним із посередників між російською та українською сторонами під час виходу захисників «Азовсталі» в полон був Міжнародний комітет Червоного Хреста. Зараз на всі звинувачення родичів військовополонених в організації відповідають: комітет жодних гарантій не давав, а просто забезпечував вихід українських бійців з території заводу та реєстрацію їхніх даних, не більше.
«Звичайно ж, у нас немає ключів від в'язниці. Ми не можемо відкрити двері з ноги, зайти і сказати: «Ми зараз провідуватимемо цих людей». Тобто нам все одно повинні гарантувати доступ. Так, міжнародне право зобов'язує сторони пускати нас і не обмежувати кількість наших візитів, але виконання цього права залежить від сторони, який утримує цих людей», – каже представник Червоного Хреста Олександр Власенко.
«Проблема в тому, – вважає уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець, – що коли їм вигідно, вони показують, що у них із росіянами є пряма комунікація. А коли їм вигідно показати, що такої комунікації немає, найлегше сказати, що ми не можемо їх критикувати. Вони нас нікуди не пускають, тому робимо те, що можемо. А якщо ви як держава на нас будете тиснути, то знайте, що це призведе до погіршення ситуації. А я кажу, куди ще гірше? Ви своїми діями захищаєте російську сторону. У цьому є проблема».
«Віталій був справжнім патріотом»
«Віталік, коли дзвонив мені, сказав: «Я в Оленівці». Сказав, що не бачив жодного Червоного Хреста і що все дуже погано», – згадує Уляна Осіння, наречена загиблого в Оленівці Віталія. Він загинув у бараку в ніч проти 29 липня. Поховати його вона змогла лише за тиждень до роковин трагедії. Тіла російська сторона передала у жовтні. Увесь цей час відбувався процес ідентифікації.
«Це було, звичайно, жахливо, але зараз вже легше, – каже Уляна. – Перші дні не хотілося ні виходити нікуди, нікого не чути, не бачити. Нічого не хотілося».
Уляна вирішила виконати останнє бажання загиблого. Це допомогло їй морально: «Останнє його бажання було, щоб я закінчила автошколу. Може, це хтось бачив зверху, що мені це треба. Він мені зателефонував із полону, привітав із закінченням університету. Запитав: ти закінчила, склала іспити, все добре? І мені так дивно було: людина сидить у полоні, я думаю, які іспити, про що він думає взагалі? Сказав мені: «Йди, закінчи автошколу».
Уляна та Віталій знайомі були ще зі школи. Разом були вісім років.
«Я завжди, коли зараз щось відбувається, згадую, як би зробив він, і роблю так само. Нікому ніколи не відмовляю у допомозі. Він мене цьому навчив. І любити свою країну він навчив. Він справжнім був патріотом», – розповідає Уляна.
За даними ГУР України, організаторами та виконавцями вбивства військовополонених в Оленівці є найманці ПВК «Вагнер», які діяли за наказом свого голови Євгена Пригожина. Водночас це нібито не узгоджено з російським Міноборони. За рік після трагедії Україна порушила низку кримінальних проваджень, змогла повернути тіла 54 загиблих та звільнити з полону кількох свідків вибуху в колонії.
Це була заздалегідь спланована акціяДмитро Лубінець
В Офісі генпрокурора, покликаючись на висновки міжнародних експертів, раніше заявляли, що приміщення колонії знищили не ракети, а термобарична зброя. Тобто вибух був ізсередини. Це підтверджує характер пошкодження будівлі та відсутність кратера від удару. Управління Верховного комісара ООН з прав людини задокументувало, що незадовго до вибуху в Оленівській колонії 193 українських військовополонених за списком перевели в барак, який був перероблений з промислового ангару під житловий.
«І за всіма даними ми можемо ствердно говорити, що це була заздалегідь спланована акція такої страти, коли заздалегідь було збудовано окремий барак, – каже уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець. – Туди напередодні вибуху було переведено військовослужбовців. Потім усередині був підірваний снаряд, який дає велику температуру, це підтверджують і наші експерти, і міжнародні. Це в жодному разі не міг бути снаряд HIMARS або «Град», випущеним з території України. Ви самі подивіться фотографії, відео. Там чітко видно, що тіла загиблих, вони в тому ж положенні, в якому перебували: сидять, лежать. Вони обвуглені».
Чому забрали саме цих людей?Уляна Осіння
«Найголовніше питання для нас: чому забрали саме цих людей, – каже Уляна Осіння. – Як було складено ці списки, за якими критеріями їх обирали, що саме там сталося. Вже майже рік, а ми досі не знаємо правди, є тільки версії, та й все».
«Ми у випадковість цих списків не віримо, – продовжує Аріна Хаванських. – Так, ми не можемо знайти якийсь логічний зв'язок між кожним з бійців, тому що вони різного віку та звання. У кожного рід діяльності в «Азові» був різний, стаж служби був різний. Це різні роти та підрозділи. І медики, і мінометники, і розвідники. Тобто логічного ланцюжка ми знайти не можемо, але впевнені, що ці списки невипадкові».
Кількість військовополонених, які загинули внаслідок вибуху, могла бути меншою, якби тяжко поранені отримали невідкладну медичну допомогу. Цей факт офіційно задокументувало ООН. Ті, хто вижив, мали численні травми, включаючи опіки та осколкові рани. Саме тому кілька людей померли через втрату крові на землі біля входу до барака. Тільки через п'ять-сім годин після вибуху військовополонених, які вижили, відвезли до лікарні в Донецьк.
Треба це довести офіційно та показати усьому світуДмитро Лубінець
«Тих, хто був у цьому бараку, невеликими групами одразу почали переводити у різні місця, – каже Дмитро Лубінець. – Причому частково вивозили їх на територію РФ, потім знову повертали на тимчасово окуповану територію України. Знаєте, постійно так намагалися, щоб ми втратили ниточки, де перебувають хлопці. Але їм це не вдалося. Ми все одно знаємо, де вони, що приблизно з ними відбувається. І як би РФ не перешкоджала, ми все одно знаємо, що насправді там сталося. Проблема в тому, що треба це довести офіційно та показати усьому світу».
У січні ООН розформувало місію щодо розслідування фактів убивства українських військовополонених. Головні причини – немає доступу до місця злочину та гарантій безпеки. Після цього родичі загиблих та поранених вирішили об'єднатися та створити організацію, щоб разом добиватися правди та поновлення справедливого розслідування.
«Ми їздили до Женеви, – розповідає Аріна Хаванських. – Зустрічалися із секретаріатом. Нам сказали, що місію щодо Оленівки відновити неможливо, головна відмовка – не можуть потрапити на місце події. Але, знову ж таки, місце події – це не єдиний доказ».
«Воєнний злочин не має терміну давності – це нешвидкий процес, він складний, – вважає уповноважений Верховної Ради з прав людини. – Росія робитиме все, щоб світ ніколи не дізнався правду. Ми як держава робитимемо все, аби світ ніколи не забув публічної страти українських військовослужбовців, яку влаштувала Росія в Оленівці».
«Сергій був моїм світом. Для чого продовжувати це існування? Життям я це не назву»
«Ми всі сподівалися, що в полоні буде дотримано гарантій життя, – каже наречена загиблого полоненого Ольга Андріанова. – А як з'ясувалося, полон – це не опція збереження життя. Ось та ніч показала, що полон – це взагалі не опція збереження життя. І може статися будь-що і будь-коли. Жодні Женевські конвенції там не працюють».
Наречений Ольги, Сергій Петренко, також загинув в Оленівській колонії. Вони зустрічалися два роки. Планували одружитися.
«Коли є дитина, у тебе є хоча б якась мотивація жити далі. А коли дитини немає, ти залишаєшся сама. Для мене Сергій був усім моїм світом і всім моїм життям. На цей момент я взагалі не розумію, для чого продовжувати це існування. Бо життям я це вже не назву», – каже Ольга.
Я досі вважаю, що ми зустрічаємосяОльга Андріанова
У неї не збереглося жодної спільної фотографії із Сергієм. Її телефон зламався, а його було знищено на «Азовсталі». Але нещодавно в бардачку машини вона знайшла щось особливе: «У мене є рентген його легень – ми їздили до лікаря разом. Йому там робили цей рентген, і він потім залишив його в машині. Я про нього забула. І нещодавно знайшла його в бардачку. Хочу собі [зробити татуювання] з цими легенями, щоб у нас були одні на двох».
Іноді, каже Ольга, Сергій приходить до неї у снах. І це для неї зараз найкращі моменти: «Мені наснилося, що він лежить поряд, і я вдихаю його запах. І це було так реалістично. Знаєте, я просто уві сні відчула його запах. Я так нюхала, нюхала. І говорю: «Я так за тобою скучила». Я досі вважаю, що ми зустрічаємося. Тому що це моя єдина кохана людина на все життя».
Про військовополонених, які вижили після вибуху в Оленівці, інформації майже немає. Їхня доля невідома. Для родичів захисників Маріуполя важливо не лише домогтися поновлення міжнародного розслідування, а й не дати забути про тих, хто досі у полоні.
Ця скульптура у самому серці Києва на Софійській площі – символ стійкості військовополонених із «Азовсталі». Такі меморіали є в Британії, Австрії, Фінляндії, Малайзії та Франції. Інсталяція стоятиме доти, доки весь «Маріупольський гарнізон» не повернеться додому. Так хочуть рідні.
Верховний комісар ООН з прав людини Фолькер Тюрк заявив, що через рік після загибелі щонайменше 50 українських військовополонених у підконтрольній російським окупаційним силам колонії в Оленівці, Росія продовжує перешкоджати розслідуванню трагедії. Твердження Москви, що українські полонені були вбиті ракетою HIMARS не відповідають дійсності, кажуть в ООН.
