100 років тому: як Османська імперія стала Туреччиною

100 років тому, 29 жовтня 1923 року, була проголошена Турецька Республіка. Першим главою держави тоді ж став Мустафа Кемаль (1881–1938), який розпочав масштабні реформи. Унаслідок цих реформ постала сучасна Туреччина, а Мустафу Кемаля проголосили Ататюрком, тобто «батьком турок». Проголошення республіки, серед іншого, означало відмову від понад як 600-річної імперської османської спадщини. Османська держава припинила своє існування, а натомість постала Туреччина, яка, серед іншого, є важливим міжнародним партнером України.

Більше про те, як Османська імперія трансформувалася в Туреччину, і яка в цьому була роль Мустафи Кемаля Ататюрка, у проєкті Радіо Свобода «Історична Свобода» поговорили з істориком-тюркологом Олександром Галенком, який переклав біографію творця турецької держави.

– Давайте почнемо з подій 105-річної давнини. Восени 1918 року Османська імперія, зазнавши поразки, капітулює в Першій світовій війні. Їй накидають дуже жорсткі умови миру. Ким тоді був Мустафа Кемаль? І чому саме він очолив спротив як легітимній османській владі, так і державам-переможцям та їхнім союзникам?

– Це питання на цілу програму: ким був Ататюрк...

– Тоді ще не Ататюрк, а просто Мустафа Кемаль.

– Добре, Мустафа Кемаль, але вже газі – переможець і борець за віру! Він вже отримав почесний переможний титул і завдяки цьому – харизму в очах турецького народу. На політичний Олімп він зійшов в 1915 році.

Попервах він був звичайним професійним офіцером, який дістав фахову військову освіту. Але треба розуміти, що Османська імперія від 1839 року взяла курс на вестернізацію, на зближення з Європою. Тоді турки хотіли від Європи запозичити лише військові технології, грубо кажучи, успішність європейських націй. І військові в пізній Османській імперії були провідниками суспільства, елітою, яка формувалася не лише грішми, вихованням, але ще й доступом до європейських ідей. Це була вишколена за європейським зразком еліта.

Ататюрк був, з одного боку, чисто традиційним турецьким вояком, успіхи якого уявлялися Божою ласкою, а з іншого – перейняв багато європейських ідей. Він добре володів французькою мовою, читав німецькою. Він був озброєний бажанням, грубо кажучи, наздогнати Європу або зробити таку саму Європу в Туреччині. І водночас він був військовим лідером і ватажком.

У 1915 році йому посміхнулося воєнне щастя – він очолив дуже успішну оборону Османської імперії в знаменитій Дарданелльській операції. Тоді союзники хотіли взяти під контроль протоки з Середземного до Чорного моря і утворити з Росією спільний фронт. Це була спільна акція цілої Антанти.

На початку 1915 року Ататюрк з посади військового аташе в Болгарії був призначений на командира дивізії, будучи підполковником всього-на-всього. А закінчив цю операцію в грудні 1915 року вже генерал-майором.

– Він змусив британські війська та їхніх союзників забратися з Дарданелл.

– Правильно. Він вийшов з цієї кампанії загальнонаціональним героєм. Про нього писали газети, про нього складали пісні. Після того він мав ще декілька успіхів на фронті, зокрема, проти росіян у 1916 році. І це пронесло йому головну прикмету харизми в традиційних уявленнях турецького населення – непереможність. Ось що його зробило таким привабливим. Одна річ – султан, який має харизму, тому що володіє державою. А інша річ – Ататюрк, який воєнними успіхами довів свою ласку від Бога. І це на 1918 рік зробило його дуже потужним політичним гравцем.

Він мав персональну харизму і хотів збудувати турецьку державу. Я згадав про його вестернізацію, бо Ататюрк позичив на Заході націоналістичні ідеї. Він був вихований на ідеях націоналізму, зокрема німецького, з мілітаристським нахилом, який був тоді провідною політичною концепцією в Європі. У своїх ідеях про створення національної держави Ататюрк доходив аж до того, що потрібно, може, позбутися всіх немусульманських частин імперії, щоби саме турецька частина Османської імперії, в першу чергу Анатолія, змогла побудувати націю-державу.

Ататюрк був чисто турецьким діячем, як у нас Богдан Хмельницький, який своїми перемогами здобув собі харизму. І це та сама культура, яку українці позичили від турків. Але на відміну від Хмельницького, який не мав уявлення про національну державу, Ататюрк прагнув створити саме національну державу. І це те, що зробило Туреччину.

– На початку 1920-х років турки воюють проти вірмен, проти греків, чинять спротив своїй легітимній владі, з якою хіба до активного збройного конфлікту не дійшло...

– І не могло дійти. Тому що Ататюрк мав таку харизму, що влада з ним не могла воювати.

– Завдяки чому Ататюрк, тоді ще генерал Мустафа Кемаль, переміг? Або сформулюю питання так: чому Антанта не наполягала на тому, щоб умови Севрського мирного договору, який уклав останній султан, виконала Туреччина?

– Ататюрку вдалося використати, серед іншого, зміну урядів у Франції та США. Йому вдалося використати небажання великих держав втручатися в цей, так би мовити, анатолійський конфлікт. Він відшив Італію, США і Францію.

– Тоді в Константинополі ще й британські війська стояли.

– Так. Він проявив дипломатичне чуття – і це йому допомогло. Але найголовніше, що він спирався на колосальну підтримку турецької нації, яка була страшенно обурена умовами Севрського договору. Так само Ататюрк грав на ісламських почуттях. Турецька нація була страшенно обурена західним втручанням і бажанням Туреччину поділити, а надто віддати грекам Західну Анатолію, що було заявлено у цьому Севрському договорі, і залишити туркам лише Центральну Анатолію. Крім того, Вірменія мала великі територіальні претензії. Курди теж претендували на державність, і їм це також було обіцяно. Звичайно, всі арабські провінції відійшли… Так що залишалася навіть не вся Анатолія, а лише центральна її частина з Анкарою.

Побачивши успіх «пролетарської революції» за Чорним морем, турки так само мобілізувалися і почали масово утворювати комітети захисту. Це був народний рух проти остаточного розчленування держави, проти наступу на національні і мусульманські цінності. І ось цей рух Ататюрк зміг очолити. Він поставив центральний уряд у ситуацію, коли той не мав влади. Тому що він був справді народним обранцем завдяки харизмі і завдяки тому, що люди хотіли утворити державу і прагнули цього. Він справді став національним народним політиком. І тому в його мові дуже сильні націоналістичні гасла і апеляція саме до національних почуттів пригніченого турецького народу.

– А турецький народ хіба був пригнічений в Османській імперії?

– Звичайно! Слово «турок» вважалося дещо зневажливим. І це ми бачимо навіть в українській мові. У нас «турок» – це телепень. І ми це запозичили від самих турків. Турки були прості пригноблені люди, на відміну від правлячого османського класу, який хоч і послуговувався турецькою мовою, але був інтернаціональним. Тому Ататюрк казав людям, що ви мусите дістати гідність турків вже на інших засадах – як окрема нація, яка має власну державу.

– Про дипломатичний хист ви згадали. А наскільки важливою була допомога більшовицької Росії? Адже навіть на монументі «Республіка», на площі Таксім у Стамбулі, радянська делегація відображена серед батьків-засновників турецької держави. Утім, Ататюрк скористався більшовицькою допомогою, але комуністів турецьких не толерував, м’яко кажучи.

– Звичайно. Тут чисто зовнішньополітична гра була для Ататюрка. Він був страшенний опортуніст. Крім націоналізму, який для нього був альфою і омегою, і, звичайно, власного владолюбства, все інше підлягало змінам. Зокрема, він міг міняти будь-яких союзників.

Допомога радянської Росії була абсолютно важливою. Цікаво, що вони послали делегацію не від власного імені, а від імені УСРР на чолі з Михайлом Фрунзе. Але невдовзі вже уклали Московський договір про союзницькі відносини і допомогу. Росія, по-перше, фінансово допомагала Туреччині, а по-друге, постачала важку артилерією та іншу зброю. І це відіграло дуже важливу роль.

– Але ж він гнобив місцевих комуністів!

– Та я вам більше скажу. Він при цьому навіть активно плагіатив гасла більшовиків: про електрифікацію, про 100 тисяч тракторів – це все позичалося з промов і публікацій із СРСР. Він це брав і не соромився – але в себе комунізму не допускав.

– Справді унікальний чоловік: однією рукою брав допомогу в російських більшовиків, а іншою – давив місцевих комуністів.

– Між іншим, він мав таку ж саму проблему з ісламом. З одного боку, в якийсь період своєї кар’єри він дуже активно використовував ісламські гасла, релігійні почуття турків.

На початку 1920-х років він закликав в першу чергу до мусульманської солідарності. І цей меседж пройшов. Але після того він не знав, що з ісламом робити. Тому що, вихований на західних ідеях, Ататюрк мав інші рецепти, як релігія мусить бути застосована до національної держави і до націоналістичної програми.

– Ставши на чолі держави, Ататюрк провів великі реформи. Замість орієнтованої на іслам – створив світську державу, реформував, починаючи від абетки і завершуючи одягом. Наскільки сильний був спротив цим реформам?

– Звичайно, спротив реформам був.

– Він ламав через коліно?

– Так. Будемо відверті: Ататюрк був диктатором, який створив, крім всього іншого, культ своєї особи, який живе досі, з яким доводиться рахуватися сучасній владі. Ататюрк правив як силою, так і своїм культом особи. Але він також апелював до почуттів малоосвіченої більшості турецького населення, він маніпулював і зміг досягти результату.

– Те, що його проголосили Ататюрком – «батьком турок» – це була ініціатива «широких трудящих мас»?

– Звичайно. Це якраз свідчення культу особистості, який жив тоді і продовжує жити зараз. З одного боку, це була європейська реформа. В Європі всі мали прізвища, і суть реформи 1934 року полягала в тому, щоб вдягнути не лише європейським костюм, а й європейську ідентичність на кожного турка.

Замість іменуватися, скажімо, Мухаммад ібн Абдуллах – треба дати прізвище. І турки почали обирати собі прізвища. Звичайно, існували комісії, які їм допомагали це робити. Але парламент проголосував за те, щоб Ататюрку надати почесне прізвище «батько турків».

Європеїзація, посаджена на турецький ґрунт, подає нам ось такий приклад. Але ж парламент існує! Інша справа, що депутатів парламенту призначав значною мірою сам Ататюрк. І він навіть хизувався, що наш парламент має найбільший відсоток жінок. Здається, якихось 18 жінок було.

– Як на 1930-і роки, то це дуже серйозно!

– Звичайно. Він цим хизувався. Але тих жінок хто обирав? Він і вказував, кому йти в парламент.

– Ататюрк створив світську державу.

– Першу світську ісламську державу.

– Одним із символів світськості держави стало те, що в Стамбулі храм святої Софії – попервах православний, а потім, як османи захопили Константинополь, мечеть – при Ататюрку став музеєм. Одним із символів реісламізації Туреччини стало те, що музей знову став мечеттю. Це була ініціатива Реджепа Таїпа Ердогана, який багато років очолює турецьку державу.

– Вже більше ніж 20 років (Ердоган у 2003–2014 роках очолював турецький уряд, від 2014 року президент Туреччини – ред.).

– Наскільки політика Ердогана означає ревізію того світського курсу, який заклав Ататюрк. Чи можна сказати, що теперішня Туреччина поступово відмовляється від спадщини Ататюрка?

– Ердоган не може подолати культ особистості Ататюрка. Тому що Туреччина була заснована Ататюрком, і пам'ять про свого засновника – дуже важливий елемент у свідомості всіх турків.

Нагадаю про дві попередні держави, які турки утворили: Сельджуцький султанат і Османська імперія. Вони пам’ятали про своїх засновників! Туреччина так само нерозривно пов’язує своє заснування з Ататюрком. Це ніхто не зможе подолати без критичного переосмислення спадщини Ататюрка. Ердоган цього не робить – і не може, і не хоче, бо це означає наражатися на страшенний ризик. Але він, звичайно, захотів повернути іслам до політичного спектру Туреччини, передусім сам будучи мусульманином.

Крім того, дуже важлива проблема – криза ідентичності турків. З одного боку, вони прагнули й Ататюрк обіцяв привести їх в Європу. Цьому вже 100 років минає, про що українцям не варто забувати.

А з іншого – турки не змогли стати частиною західної цивілізації значною мірою через прорахунки Ататюрка або через його небажання переймати ті засадничі елементи західної цивілізації, які називаються цінності. Це створило дуже серйозний конфлікт всередині держави: орієнтована на західні цінності світська еліта супроти основної маси населення, для якої іслам подає модель існування світу. Тому в демократичному суспільстві Ердоган не може цього ігнорувати. Не маючи іншої ідеї, яким чином забезпечити собі тривалість влади, він апелює до ісламських почуттів більшої частини населення.

– Якщо я правильно зрозумів, то наразі спадщина Ататюрка більша і міцніша, ніж наміри чинної влади?

– І за неї змагаються, в тому числі й опозиція. По Ататюрку звіряють годинники всі сучасні політики в Туреччині, один одного критикують за відхід від його ідей і настанов. Ататюрк залишається засновником сучасної Туреччини. Для турків засновник держави завжди залишиться таким, і на цьому місці його ніхто не посуне.