На окупованій частині Донбасу навіть у районних центрах – невеликі заробітні плати, проблеми з роботою і відтік населення. Як правило – в Росію. Але що відбувається у невеликих селах? Журналісти проєкту Радіо Свобода «Донбас Реалії» з'їздили в тил непідконтрольної Україні частини Донеччини, аби подивитися, як там живуть, чого не вистачає людям та чому села «вимирають».
Савур-Могила – місце жорстких боїв літа 2014-го на Донбасі. Вершина, де до війни була стела, а після боїв – завали з бетону і металу, зараз більше нагадує будмайданчик.
Це місце бойовики періодично використовують у пропагандистських цілях, враховуючи активність боїв. Вони відбилися і на селах довкола висоти – хоч і минуло 7 років, а ця територія тепер – глибокий тил бойовиків.
Петрівське – в шести кілометрах від Савур-Могили. Тут досі доволі багато поруйнованих будинків. Місцевий житель запевняє, що багато людей не виїхали:
«Клуб розбитий, магазин згорів після пожежі... Ну, скажемо, будинків 15. І до війни там ніхто не проживав. Там, може, одна-дві людини виїхали до родичів або ще кудись».
Вдень на вулицях малолюдно – є магазин, але фактично це єдина робота тут, каже місцева жителька:
«Лише в місто їхати. Або зараз ще більше людей до Росії. Всі туди. Молодь переважно – всі туди їдуть».
Інше село поруч – Степанівка. У п’яти кілометрах східніше Петрівського – ще ближче до кордону з РФ – тут у багатьох будинків свіжий шифер, але місцеві твердять, що руїн ще багато.
«Відсотків 30% вбито села. І багато поїхало (людей – ред.). Перспектив же ж жодних», – каже місцевий житель.
Як кажуть люди, до війни тут було 3 сотні будинків. До повного відновлення ще далеко – руїни, місцями, тягнуться вздовж вулиці.
«В нас лише 7 будинків відновлено. Ті, що повністю зруйновані. Особисто мені будинку не вистачає. У нас немає нічого. А так... Автобус, слава Богу, почав ходити», – каже місцева жителька.
На дорожньому знаку, де вже і не розгледіти назви села має бути написано Савурівка – це теж поряд з вершиною. Житлові будинки сусідять зі щільно затягнутими зеленню забудовами.
«Корінні жителі залишилися. Літні люди. Тут 9 сімей – вони тут і влітку, і взимку. А такі, як ми, приїжджають на літній сезон. Людей менше залишилося, звісно. Час йде, молоді роботи немає. Старенькі помирають», – коротко описує ситуацію в селі жінка, яка приїхала сюди на літо.
Село Шмідта – іще один невеличкий населений пункт, де війну востаннє відчули влітку 2014-го – тут неподалік, в Новокатеринівці, розстріляли одну з колон української техніки, яка виривалася з Іловайська, оточеного російськими військовими, як розповідали українські військові та розслідувачі.
Як таких руйнувань тут немає. Радше запустіння. Людей на все село – десь пів сотні.
Тут – звичне сільське життя. Навкруги – поля та городи. Випасають худобу – з цього і живуть. Роботи тут особливо і нічого, каже один з місцевих:
«Здебільшого з пенсії живуть. І з біржі. Починають відкриватися підприємства, агроцехи, але добиратися важко».
Далі – сільська дорога до села, що має назву Шевченко. Сюди не доїжджають автобуси, та й магазин давно зачинений на замок. Є й інші потреби, через які доводиться їхати за кілька кілометрів. Один з місцевих жартує, що в нього «іномарка», вказуючи на вироблену в Запоріжжі «Таврію»:
«І закупитися, і в аптеку. Тут же аптеки ніде і близько немає. Або в Старобешеве їхати – районний центр, або в Комсомольське (переіменоване в Кальміуське – ред.). Спеціально їздимо – від тиску переважно ліки беремо, від серця. І з водою у нас важко – кілометр до води, до колодязя. Раніше колгоспи були, порядок був. Була водонапірна вежа. Як завжди – усе розвалилося, а тепер ніхто не побудує. Вимирають села ці».
Поруч – руїни заводу, на якому ще за Радянського Союзу працювали місцеві з іншого села Строїтель. Про ті часи більше за все і згадують.
«Ви знаєте, до самостійності України село було живим. І завод працював, і багато дуже людей було. Всі працювали. Дві школи було, і клуб, і кафе. А як почалася самостійність... І завод розвалили, збанкрутили, і народ роз'їхався звідси. До війни ще якось жили, а як почалася... Тут же, коли наступали, таке відбувалося! Одні літні (залишилися – ред.), і щороку 3-5 людей помирає. Все менше і менше людей стає», – каже місцевий житель.
Навіть в глибокому тилу окупованих територій говорять про заблоковані бойовиками КПВВ. «У мене от дочка – на тому боці. Як? Завжди їздив. Хоч зрідка, але їздив. Зараз не можу. Пункти закриті. Біда, словом. Чекаємо на мир», – додає чоловік.
У всіх цих селах для місцевих важливо мати власну автівку, адже іншого транспорту немає, каже місцевий.
«Намагаємося раз на місяць виїхати в Росію – подивитися на нормальне, красиве життя. Там люди ходять гарні, чистенькі. Місто чистеньке. Ми в Матвіїв Курган (райцентр в Ростовській області – ред.) їздимо – скупитися там можна – продукти дешевші. Здебільшого молодь, яка тут залишилася, – мій сусід, от – в Росії працює. На будівництвах. Місяць-півтора працює, потім приїздить – два тижні вдома. І знову їде... Хто молодший, а старенькі – вони всі на палках. Заледве пересуваються», – резюмує житель непідконтрольного Україні села Строїтель.
ДИВІТЬСЯ ПОВНИЙ ВИПУСК ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
