Володимир Бровко
СЕВАСТОПОЛЬ–БАТУМІ – Ось уже три тижні, як я виїхав із Севастополя після оголошення Путіним «часткової мобілізації». І два тижні, як я в Батумі. Налагоджую свій побут, знайомлюся з містом і людьми, зокрема і з громадянами, які приїхали сюди з України та Росії. Про них і розповідь.
Біженці та втікачі
Як я вже розповідав, оселився я в районі Багратіоні – на вулиці Пушкіна. Затишний такий райончик, де багатоповерхові будинки впереміш із приватними, а також зі старовинними дво-триповерховими. Колорит, загалом. Працюю, сидячи в квартирі, виходжу в магазини по потребі, іноді прогулююсь, якщо погода дозволяє.
А погода дозволяє не завжди: рівно половину того часу, що я в Батумі, йшли дощі. Причому не просто дощі якісь там, а зливи по кілька годин поспіль. Клімат тут вважається вологим субтропічним, а кількість опадів – рекордною на всьому чорноморському узбережжі.
Під час однієї з ознайомлювальних прогулянок містом я почув українську мову, чисту та плавну. Не приховую, було приємно. Підійшов, привітався. Я українською розмовляю, але через багаторічний брак практики подекуди потрібні слова відразу пригадати не можу.
Розговорилися поступово, я про себе розповів, вони про себе. Віталій та Аліна з Херсонської області приїхали сюди ще у червні. Синові п'ять років, дочці одинадцять. Вдома займалися фермерством. Коли ситуація в їхньому селищі загострилася дуже сильно, вирішили їхати.
Коли сусіди розповіли, що за нашої відсутності приходили якісь люди в цивільному, ФСБ, напевно, ми зрозуміли, що треба їхати
«Розумієш, він у мене не те, щоб активіст, але дуже язикатий, – каже про чоловіка Аліна. – Коли сусіди розповіли, що за нашої відсутності приходили якісь люди в цивільному, ФСБ, напевно, розпитували про нашу родину, про ставлення до окупантів, ми зрозуміли, що треба їхати».
«Через гуманітарні коридори їхати було небезпечно, тим паче у нас діти. Залишався лише шлях через Крим та Росію. Зібрали необхідне та поїхали», – розповідає Віталій. За його словами, на КПП на в'їзді до Криму простояли сім годин.
«І не те щоб черга велика була, просто пропускали повільно. Машину всю вивернули навиворіт. Потім розпитували, куди й навіщо їдемо. А ми заздалегідь домовилися з дальньою ріднею в Сімферополі, що типу до них, телефони записали і таке інше».
«Звичайно, все це легенда, в Криму залишатися ми не збиралися. Приїжджали до рідні 2017-го, і дуже нам загальна атмосфера не сподобалася, всі ці реалії «русского мира», – продовжує Аліна.
Це дуже добре, як Грузія піклується про українських біженців. І взагалі, як грузини до нас ставляться – неможливо передати цю любов та співчуття
Погостювавши пару днів у родичів, подружжя поїхало далі: через Краснодарський і Ставропольський краї, через Осетію і тепер через знаменитий КПП «Верхній Ларс». Приїхали, зрештою, до Тбілісі.
«Я мало не посивів від їзди гірськими дорогами, – ділиться враженнями Віталій. – Ніколи в житті горами не їздив, адже у нас рівнина на Херсонщині».
У Тбілісі, ознайомившись із ситуацією та цінами, вирішили не залишатися, поїхали далі – до Батумі. «Основним питанням була школа для доньки. У квітні у Тбілісі та Батумі відкрили класи з навчанням українською мовою. Це дуже добре, як Грузія піклується про українських біженців. І взагалі, як грузини до нас ставляться – неможливо передати цю любов та співчуття», – розповідає Аліна.
Є, до речі, у Батумі й школа з класами, в яких викладають російською мовою. Тому що попит великий, багато росіян тут квартир купують і переїжджають.
Вони не біженці, вони втікачі від мобілізації. І ми, і вони рятувалися від російської армії, але це зовсім різні речі
На моє запитання, чому не поїхали до Європи, херсонські біженці відповідають, що «мовний бар'єр» не дозволив би нормально спілкуватися, та й фінансова складова дуже важлива.
«У нас є деякі накопичення. Через півтора місяці я зумів знайти собі постійну роботу в автосервісі, я ж механік за освітою, – каже Віталій. – Хазяїн фірми, куди я прийшов у пошуках роботи, коли дізнався, що я з України, сказав: «Для тебе знайдемо місце».
Запитую, чи доводилося спілкуватися з російськими біженцями.
«Вони не біженці, вони втікачі від мобілізації, – поправляє мене Віталій. – І ми, і вони рятувалися від російської армії, але це зовсім різні речі».
Згідно з його термінологією, я теж «втікач». Але мотиви рятуватися від мобілізації можуть бути різними. Довелося мені поспілкуватися з хлопцями із Росії, які щодня продовжують приїжджати до Батумі. Щойно вийду в місто, одразу бачу чоловіків із великими валізами чи рюкзаками та зі смартфоном у руці – по навігатору потрібне місце шукають.
Олександру 37 років, він художник із Новосибірська. Поїхав першого ж дня, коли в Росії оголосили мобілізацію, але до Батумі дістався тільки минулого тижня.
«Я їхав через Казахстан, – розповідає він. – Зібрали мене всією родиною швиденько, і ми з дружиною поїхали машиною. Від Новосибірська до Астани десь 1200 км. На КПП простояли порівняно недовго, близько семи годин. Дуже холодно було. З Астани дружина поїхала назад, а я залишився у знайомих на тиждень. Потім купив квиток на літак до Тбілісі».
«В Астані я весь час моніторив ситуацію щодо цін на оренду квартир у Грузії та зрозумів, що треба їхати до Батумі, тим більше, що у мене тут друзі живуть. Покантуюсь у них, поки зніму житло, а потім і дружина до мене приїде», – продовжує новосибірський художник.
Запитав, «на які шиші» він збирається жити тут. Відповідає, що свої картини продає в інтернеті, і це, практично, постійне джерело доходу.
Рідних в мене в Україні немає, але багато друзів і знайомих. Дехто після початку війни не хоче зі мною спілкуватися
Ще цікавіша історія Сергія з Москви. Тридцятирічний молодий бізнесмен те, що відбувається в Росії останніми роками, називає не інакше, як трешем.
«Я за Україну і, як не дивно б це звучало з моїх вуст, бажаю українській армії перемоги. І не тому, що я тоді зможу повернутися додому, а тому, що сподіваюся, що за цим будуть кардинальні зміни у владі країни і в суспільній ситуації, в політиці», – каже він.
«У мене спільний бізнес із хлопцями з Києва та Білорусі (він мені розповів, який саме бізнес, але з метою безпеки Сергій я про це змовчу – авт.). Рідних в мене в Україні немає, але багато друзів і знайомих. Дехто після початку війни не хоче зі мною спілкуватися, і я їх розумію. Інші, знаючи мою позицію, від мене не відмовилися», – продовжує свою історію москвич.
Їхав Сергій через автомобільний пункт пропуску «Верхній Ларс». «Ми з товаришами виїхали машиною зі столиці на другий день після оголошення мобілізації. Віз нас мій друг, котрий мав потім відігнати автомобіль назад. В Осетії було багато постів на дорогах, і на кожному нас зупиняли. Такса – 10 тисяч рублів, і можна їхати далі. Я збився з рахунку, скільки разів нас так «гальмували», – описує дорожні пригоди він.
«Коли приїхали на КПП, там була вже нічого така черга. Потім я підсів в одну машину, в яку мене погодилися взяти, вона була не в самому кінці черги. Загалом пробув там три доби. Все дуже дорого, продукти швидко закінчилися, які в дорогу взяв. Але нарешті контроль пройшов, і я в Грузії. До Тбілісі в таксі їхав, на кордоні прямо ціла юрба водіїв чергує, хороший у них зараз бізнес», – зі сміхом згадує недавні пригоди Сергій.
Він уже винайняв квартиру і думає, що робити далі: «Можливо, поїду до Туреччини, в район Анталії. Там росіян багато. А тут нас не дуже люблять, і я це щодня відчуваю.
Я його дуже розумію. Я теж утомився всім грузинам, з ким доводиться спілкуватися, пояснювати, що я українець. Тому купив у сувенірній лавці значок у вигляді українського прапора, і він у мене постійно пристебнутий до сорочки.
Батумі – місто контрастів
У Батумі я багато ходжу пішки – так легко познайомитися з містом. А ще купив дощовик і парасольку, бо, як я вже згадував, дощі йдуть з періодичністю два через два дні, іноді три через три. Втім, завдяки їм, місто завжди здається вмитим.
У Старому Батумі відчувається колорит Стамбула. Вузькі та криві вулички, а також багато турків – вони тримають тут невеликі магазини, кафешки, перукарні тощо. Нібито нагадуючи, що колись тут була імперія Османа. Кілька разів на день лунає спів мулли, що зазиває на намаз у побудовану в середині позаминулого столітті мечеть Орта-Джамі.
А буквально за півкілометра від Старого міста вздовж набережної вишикувалися в ряд хмарочоси. Взагалі, в Батумі зараз дуже багато зводять багатоповерхових будинків, переважно на 30-40 поверхів. Попит на нерухомість, як мені розповіли, великий. Забудовники тут надійні, тому багато хто купує майбутні квадратні метри, як-то кажуть, на стадії котловану.
Що мене здивувало – це безліч пунктів обміну валюти. Вони не те, що на кожному перехресті, вони іноді просто «вишикувані» в ряд. І, незважаючи на таку конкуренцію, видається, процвітають.
Все через те, що в Грузії долар не є другою валютою, але угоди з оплатою доларами дуже поширені. Це стосується тієї ж оренди житла чи покупки автомобіля. З подивом дізнався, що банки тут видають кредити у доларах. Колись і в Україні так було, але, чим це закінчилося, ми всі добре пам'ятаємо.
Під час своїх прогулянок випадково вийшов до волонтерського центру допомоги українцям у Батумі. Був вихідний день, і він не працював. Треба буде навідатись до них, поспілкуватися.
Володимир Бровко, кримський блогер
Кримський блогер Володимир Бровко, спеціально для Крим.Реалії
