Володимир Бровко
СЕВАСТОПОЛЬ–БАТУМІ – Після оголошення президентом Росії Володимиром Путіним мобілізації десятки тисяч жителів країни кинулися за кордон, не бажаючи потрапити на війну проти України. Ця проблема зачепила і жителів анексованого 2014 року українського Криму. 21 вересня я вирушив із Кримського півострова, щоб після перетину кількох кордонів осісти у грузинському Батумі.
Спочатку трохи про себе. Мені 41 рік, я севастополець. Закінчив Севастопольський національний технічний університет і після цього пішов служити до української армії – таке в мене тоді було бажання. Через три роки зрозумів, що це зовсім не моє, і звільнився у запас у званні прапорщика. Освоїв програмування й останніми роками займаюся фрілансом у цій галузі. Одружений, моя дружина з Одеси, маємо двох дітей. Ми вважаємо себе кримськими українцями, не голосували у 2014 році на так званому «референдумі про приєднання» та не визнаємо анексію Криму.
Операція «Антимобілізація»
На момент, коли президент Росії Володимир Путін вранці 21 вересня оголосив про «часткову мобілізацію», я вже морально був готовий виїхати з Криму кудись подалі. Головним поштовхом стали поправки до російського кримінального кодексу, ухвалені напередодні. Відразу стало зрозуміло, що це дуже небезпечно, а до можливого оголошення воєнного стану чи мобілізації залишилися лічені дні чи години.
На момент, коли президент Росії Володимир Путін вранці 21 вересня оголосив про «часткову мобілізацію», я вже морально був готовий виїхати з Криму
Швидка, якщо не сказати стрімка, сімейна нарада, на якій усі погодилися, що мені краще виїхати за кордон. Буквально протягом 30-40 хвилин мені вдалося купити квиток на ранковий рейс із Сочі до Єревана, що вилітає наступного дня, 22 вересня. Вірменію вибрав тому, що в цю країну можна в'їхати за внутрішнім російським паспортом, що, як я вважав, не повинно було привернути зайву увагу прикордонників.
Чотири години пішло на збори, і ми разом із батьком виїхали до Сочі на моєму автомобілі. Тато мав потім пригнати машину назад до Севастополя. Перед Кримським мостом нас не зупинили, хоч побоювання щодо цього були. До Адлера приїхали далеко за північ, «покемарили» трохи в машині на автостоянці, щоб не «відсвічувати» в аеропорту.
Перед проходженням паспортного контролю в аеропорту мене, звісно, сильно трясло. В інтернеті вже розписували жахіття мобілізації, що проходить в Росії, і я побоювався, що мене можуть не випустити за кордон. Для «маскування» я навіть взяв із собою мінімум речей, і серед них не було теплого одягу. Начебто на короткий час у Єреван лечу.
Для «маскування» я навіть взяв із собою мінімум речей, і серед них не було теплого одягу
Прапорщик-прикордонник довго вдивлявся у мій російський паспорт, гортав сторінку за сторінкою, підсвічував ліхтариком фото. А я намагався виглядати незворушним, хоч це було непросто.
– З якою метою до Єревана летите? – запитав прапорщик.
– З друзями зустрітися, відпочити, – кажу я, і готуюся сказати заздалегідь вивчену адресу, якщо спитає.
– То терміново знадобилося зустрітися? – цікавиться він.
– Так, я ще місяць тому поїздку запланував і квиток купив, – брешу відчайдушно я.
Моя відповідь його, мабуть, задовольнила, я отримую свій паспорт назад і проходжу на посадку. На цьому рейсі, до речі, три чверті пасажирів були, так би мовити, чоловіки у віковій категорії, що підлягає мобілізації.
Тільки після зльоту я нарешті заспокоївся та розслабився. Я вирвався!
Єреван
Через годину та п'ятнадцять хвилин літак приземляється в єреванському аеропорту Звартноц. Погода нормальна, хмари, над якими ми летіли більшу частину шляху, розвіялися. Столиця Вірменії зустрічає мене сонячною погодою.
Митного контролю для нашого рейсу немає, оскільки Вірменія входить до Митного союзу з Росією, Білоруссю, Казахстаном та Киргизстаном. На паспортному контролі я показую український закордонний біометричний паспорт. Військовослужбовець меланхолійно дивиться на мене та штампує печатку про в'їзд.
Балакучий єреванський таксист насамперед цікавиться, звідки я. Почувши, що з України, співчутливо хитає головою
Хлопець, з яким ми сиділи поряд у літаку, попередив, щоб в аеропорту я вірменську валюту – драми – не купував, бо дуже низький, невигідний курс. Через заздалегідь встановлений додаток викликаю таксі, відбиваючись попутно від таксистів, що чергують біля входу. І їду до невеликого приватного готелю, номер у якому мені забронювала дружина, поки ми з батьком їхали до Адлера.
Балакучий єреванський таксист насамперед цікавиться, звідки я. Почувши, що з України, співчутливо хитає головою. Йому на вигляд сорок із невеликим, російською розмовляє з акцентом.
«У нас ось теж у Карабаху що відбувається, – каже він. – Не така війна, як у вас, але також через територію».
Пропоную йому заїхати шляхом в обмінник, але таксист погоджується взяти у мене 10 євро в рахунок оплати і, порахувавши на калькуляторі смартфона, дає мені здачу в драмах.
У готелі, розташованому за кілька кілометрів від історичного центру Єревана, доводиться чекати дві години до заселення – надто рано приїхав. Номер коштує 35 доларів на добу, і це за місцевими, столичними мірками недорого. Поки сиджу в холі, вивчаю в інтернеті ринок нерухомості – скільки коштує оренда квартир.
Я намагався прозондувати це питання ще вдома і був упевнений, що за 400-450 доларів можна винайняти однокімнатну квартиру чи студію. Мої надії зруйнував таксист, який повідомив, що після відновлення бойових дій у Нагірному Карабаху до столиці ринув великий потік внутрішніх біженців.
«Це все свої, такі ціни. Щонайменше 600 доларів», – сказав він.
Намагаюся поговорити з дівчиною на рецепції, але її словникового запасу російської для цього недостатньо, а моє знання англійської не дозволяє вільно обговорювати теми зі специфічними термінами.
Вже з номера, підключивши ноутбук, продовжую пошуки житла, дзвоню на десяток номерів. Все як і сказав таксист: «Квартиру за 450 доларів уже здали, але можемо запропонувати вам за 600 у цьому ж районі. Або за 1000-1200 у центрі міста».
Сходив пообідати до найближчого кафе і продовжив пошуки. Російську вірмени, кому «сорок плюс» років, розуміють і говорять нею непогано, а молодші – рідко. Продовжую пошуки і надвечір розумію, що варто перейти до варіанту «Б» – їхати далі, до Грузії. Вивчаю розклад поїздів. Мені пощастило: поїзд до Батумі ходить двічі на тиждень, по вівторках та п'ятницях, а завтра саме п'ятниця. Їду на вокзал, купую квиток.
Увечері гуляю Єреваном. Чудове місто! Цікава архітектура, є і великі сучасні площі, і вузькі старі вулички. Піднімаюсь сходами знаменитого «Каскаду» і дивлюся на вечірнє місто та громаду гори Арарат вдалині.
Вперед, у Батумі!
Чому я вирішив їхати не до Тбілісі, а до Батумі? Тут все дуже просто: у столиці все дорожче, а надто житло.
Зранку погуляв ще Єреваном, відвідав знаменитий блошиний ринок, де продають не тільки сувеніри, а й просто все поспіль. На вулицях дуже багато російськомовних. Напевно, серед них є такі ж, як я, які рятуються від мобілізації.
О другій годині дня я вже сиджу в поїзді, до Батумі їхати 18 годин.
Їдемо. За вікном, переважно, пейзажі кам'яної пустелі. Близько десятої години вечора вагонами спочатку проходять вірменські митники, потім прикордонники. Перші просто оглядають купе, другі перевіряють документи пасажирів. Ставлять штампи про вибуття з Вірменії.
На грузинському кордоні все вже не так.
Співробітниці митної служби ходять вагоном і опитують усіх: чи не веземо заборонені речовини, скільки при собі алкогольних напоїв, цигарок та валюти.
А прикордонний контроль доводиться проходити на вулиці: на станції Садахло стоять кілька вагончиків.
До мене – жодних питань, мовчки поставили штамп, тоді як подружню пару росіян, їм років по 30 кожному, опитували хвилин сім. Деякі уривки розмови я чув, зокрема, питання, чи не планують вони залишитися в Грузії.
До Батумі приїжджаємо близько восьмої ранку. Знову таксі. Балакучий молодик за кермом «Пріуса» російською мовою знає небагато, але, почувши, що я з України, впевнено заявляє: «Путін – ***ло!». І підморгує мені. А ще лає владу за те, що не дає нормально заробляти простим людям.
Місто російськомовних туристів
Батумі зустрічає мене українськими прапорами. Вони скрізь: на балконах, у вітринах магазинів, як наклейки на автомобілях. Відчувається, що в цьому немає жодного офіціозу чи обов'язків від влади. Лише широта грузинської душі та любов до України.
Я оселився в недорогому готелі й одразу розпочав пошук житла. Шукав через спеціалізовані сайти та через групи у Фейсбуці. Через Фейсбук шукати не раджу. Особисто маю досвід негативний. Двічі при огляді квартир деяких заявлених у рекламі вигод не було. А час витрачено.
Час, до речі, працював проти мене. Вибравши слушний варіант і назвонюючи ріелтору, в 70-80 відсотків випадків я чув, що квартира вже здана сьогодні. Тричі після того, як я зустрічався з представниками агентств на місці, оглядав житло і казав, що мені треба подумати годину-другу, на вулиці вже чекали інші кандидати у квартиронаймачі. Усі вони були російськомовними, як і не дивно: процес втечі від мобілізації у Росії набирав обертів.
Ви бачили коли-небудь, як спілкуються двоє людей із середнім знанням англійської мови? У хід йдуть міміка та жести
Приблизно половина ріелторів не розмовляє російською, спілкуватися доводилося через месенджер WhatsApp з автоматичним перекладом повідомлень. Там все відбувається чудово, а ось при особистих зустрічах на переглядах житла іноді доходить до смішного. Ви бачили коли-небудь, як спілкуються двоє людей із середнім знанням англійської мови? У хід йдуть міміка та жести.
Першої доби квартиру мені винайняти не вдалося. А другого дня я помітив, що дешевих пропозицій майже не залишилося. Квартири розліталися, як гарячі пиріжки. Таксист, який віз мене до місця чергового рандеву з ріелтором, розповів, що зазвичай у жовтні ціни на орендоване житло знижуються на 30-40%, у зв'язку із закінченням курортного сезону. «Цього року, схоже, все буде навпаки. Із Росії вже тисячі людей приїхали», – каже він.
Дванадцятий варіант виявився «тим самим». Мене все влаштувало, і під кінець другої доби пошуків я винайняв однокімнатну квартиру в районі Багратіоні. У квартирі є все потрібне, включно з опаленням. Так-так, тут бувають квартири без опалення – у цьому регіоні морози – велика рідкість, тому часто господарі надають квартиронаймачам електрокаміни.
У винайнятій мною квартирі встановлений газовий обігрівач, який місцеві називають «карма». Говорять, що дуже економний, і житлову кімнату обігріває добре. Навколо будинку і в ньому багато різних магазинів. За їхньою кількістю на квадратний метр Батумі нагадує мені Стамбул. До речі, у Старому місті тут є Турецький квартал та мечеть.
Перші враження від міста у мене чудові. Архітектура – від будівель 19 століття зведення до сучасних хмарочосів. Так, Batumi Tower має висоту 245 метрів, а Gala Tramp Tower – 275 метрів! Продавці в магазинах практично скрізь говорять російською та англійською – для шопінгу у мене словникового запасу «мови Шекспіра» вистачає.
А ще на вулицях дуже багато «осіб слов'янської зовнішності». В одному будинку зі мною живуть люди з України, Росії та Білорусі. Найбільше росіян. Розговорився з одним у ліфті. Сергій зі Ставропольського краю. Каже, що поїхав першого дня після оголошення часткової мобілізації: «Поки доїхали, на Верхньому Ларсі вже була черга, хоча нам до нього лише 300 кілометрів їзди. Але стояли не дуже довго, близько семи годин. Не те, що зараз».
З українцями поспілкуватися поки що не довелося, але на вулицях іноді зустрічаю людей із жовто-синіми стрічками чи значками у кольорах українського прапора.
Володимир Бровко – кримський блогер
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
