«Із 10 варіантів – лише один не померти». Що пережив і як відроджується драмтеатр із Маріуполя?

Актори Донецького академічного обласного драматичного театру, який працював у Маріуполі, перші тижні повномасштабної війни прожили в стінах рідного закладу. Там вони разом з іншими маріупольцями ховалися від обстрілів, волонтерили, ділилися одне з одним останньою їжею – аж поки в будівлю драмтеатру не влучила російська авіабомба. Скільки людей загинуло від авіаудару ‒ достеменно невідомо. Після трагедії у Маріупольській міськраді заявили про приблизно 300 загиблих. Інші джерела називають вдвічі більшу кількість вбитих. Співробітникам театру дивом вдалося вижити.

Що пережили під масованими обстрілами в рідному місті, як змогли вибратися з оточеного Маріуполя та як відроджують свій театр зараз, на підконтрольній владі Україні території – співробітники й актори розповіли проєкту Радіо Свобода «Ти як?».

«Риба нас врятувала» – історія актора Дмитра Муранцева

Актор драмтеатру з Маріуполя Дмитро Муранцев – двічі переселенець. Його батьки лишилися в окупованому росіянами Харцизьку, звідки Дмитро виїхав кілька років тому. З 2019-го він жив в Маріуполі, навчався на актора в коледжі мистецтв. Заняття відбувалися на малій сцені драмтеатру, який потім став трагічно відомим на весь світ.

Початок повномасштабної війни застав Дмитра в гуртожитку, де він мешкав.

«Перше, що я побачив у вікно, – всі побігли знімати готівку до банкоматів. Місто почали обстрілювати. Ми чули вибухи й раніше, але таких вибухів ще не було. Поруч прилітало в будинки, будинки горіли, у ресторан було пряме влучання – замість нього утворилася вирва, це дуже близько від нас. Бомбосховища не було, спали на підлозі на першому поверсі. Зникло світло, зв'язок. Спершу не вірилося, що [масштабна] війна. З 2014 року я чув, що щось бахкає за містом, тому думав, що вони знову бряцають зброєю, лякають. Це здавалося нелогічним: вісім років Росія приховувала, що веде проти нас війну, і чому вона вирішила на дев’ятий рік відкрито напасти?» – каже чоловік.

Перші дні війни актор прожив у гуртожитку. П’ятого березня, коли з’явилася інформація про можливу евакуацію від драмтеатру, переїхав туди. Людей було більше ніж тисячу, згадує він. Дмитро з його тодішньою дівчиною Лізою та її мамою знайшли прихисток у підвалі. Склянка гарячого супу, пригадує, іноді кілька шматочків печива – ось і вся їжа, яка перепадала на день кожному з дорослих.

«Було дуже багато людей в театрі. Люди були замість стін, люди були замість підлоги. Сформувалися волонтери. Наші військові допомагали – інколи привозили свої запаси, ми їх розподіляли. Сформувалася польова кухня, і нам раз на день видавали по склянці супчику», – каже він.

За совами актора, українські військові відкривали магазини, щоби люди могли взяти харчі. На виході контролювали, щоб ніхто не брав алкоголь. «Оце нас врятувало – чипси, бо вони можуть зберігатися у відкритому вигляді, вони калорійні, як консерви. Вони реально втамовували голод. Вода була технічна з пожежних резервів, так її пити було не можна – кип’ятили. Люди самоорганізувалися», – говорить він.

16 березня, у день, коли армія РФ розбомбила драмтеатр, згадує Дмитро, вони з Лізою саме збиралися поснідати – тому пішли в підвал. Напередодні їм дісталося трохи замороженої риби. Її приготували на імпровізованому мангалі – дві цеглини, дрова, вогонь.

Збиралися піднятися на верхній поверх – у вбиральню, щоб вмитися. Але затрималися – це і врятувало: «Сидимо, їмо. Я кажу: «Ну все, ходімо вмиватися». А Ліза каже: «Залишімося, доїмо цю рибу». Хоча вона ненавиділа рибу і їла її просто, щоби не лишитися голодною. Ми їли через силу. І ота риба нас врятувала. Ми їмо – і тут падає бомба. Було десять варіантів – і лише один з них не померти. Сильний вибух, трясуться стіни – і починають сипатися шматки будівлі».

Спершу, пригадує Дмитро, був мовчазний шок. Далі пара почула запах горілого.

«Це те, чого ми найбільше боялися, – померти живцем від чадного газу. Це мене вибило з напівтрансу, я одразу побіг глянути, чи не завалило вихід. Дивлюся: люди виходять. Ми взяли наші документи й вибігли. На вулиці я побачив – театру немає. Просто гора уламків. І під цією горою кричать люди. Я запам’ятав дітей. Вони всі були в побілці. І на цій побілці – криваві рани, червоне – на білому», – розказує Дмитро.

За його словами, люди намагалися пробратися через брилу уламків, діти кликали батьків – була паніка. І на тлі цієї паніки продовжував літати бомбардувальник. «Ліза питає: «Що робити?». А я вже нічим не можу її втішити, не можу сказати, що завтра буде «зелений коридор», як я їй казав до цього, втішаючи й себе самого. Це була така терапія. Кажу: «Лягаймо». Ми полежали, я помолився», – каже чоловік.

Потім вони утрьох побігли подалі від театру. Дорогою їх підібрала проїжджаюча машина. Так дісталися до Мелекіного, що поблизу міста, де кілька днів пожили в кімнатці пансіонату. Туди їх пустила знайома.

«Та жінка дала нам заморожений хліб. Хліб морозили, щоб він не псувався. Це була така насолода! А одна бабуся продавала нам молоко по 30 гривень за літр, домашнє. Це дуже рятувало! Ми наголодувалися – і те молоко видавалося нам страшенно жирним, ми прямо переїдали, було дуже незвично – відчуття ситості», – згадує Дмитро.

Далі через блокпости він з дівчиною та її матір’ю добирався на підконтрольну владі України територію. Свою харцизьку прописку ретельно приховував – щоб не мобілізували до угруповання «ДНР».

«Я брехав, що я – з Маріуполя. Порвав свій паспорт, лишивши тільки закордонний. Казав: ось мій закордонний паспорт. Росіян було оминати легко, «кадирівців» – легко, а найважче було «ДНРівців», своїх зрадників, бо вони знають місцевість. Це було навіть акторське випробування – дивитися в очі і ніби чесно все казати. Бо могли ж спитати: «А де твої батьки?». Витримав не завдяки акторській майстерності, а завдяки божевільному адреналіну», – згадує театрал.

Далі було Запоріжжя, потім – Львів, пізніше – Коломия, де він оселився у далекого родича. Працював на підприємстві, яке робило тушонку для ЗСУ, аж поки не пролунав дзвінок – і запрошення долучитися до відновлення театру.

Так Дмитро опинився в Ужгороді. У червні 2022 року разом з режисеркою й новопризначеною керівницею театру Людмилою Колосович вони почали працювати над сценарієм першої вистави – «Крик нації» про Василя Стуса.

«Я одразу погодився, не думав навіть про зарплатню, бо я, як студент, звик грати безкоштовно. Це практика. Долучився до театру, адже це для мене була честь. Долучився й до написання п’єси про Стуса, вона заснована на його листах. Граю кілька ролей в оточенні Стуса – від сина Стуса до КДБістів, які його б’ють… Стус серед молоді зараз переживає відродження. Він – модний. Його любить молодь читати й цитувати. Він обігнав свій час. Він тоді говорив про те, про що зараз говоримо ми. 24 лютого розпочалося ж не в 2022 році, а кілька століть тому», – переконаний актор.

«Почала шукати кота: «Габі, Габі!». Але так і не знайшла». Історія актриси Віри Лебединської

Для Віри Лебединської, завідувачки музичної частини й актриси театру, втрата дому – також уже друга в житті. Вперше вона була вимушена виїхати з захопленого росіянами Донецька, де її могли заарештувати. 20 років вона пропрацювала на провідних сценах Донеччини, викладала вокал, але в підконтрольному на той час владі України Маріуполі все одно почувалася некомфортно.

«Більша частина колег були проросійськи налаштованими. Я їм розповідала про свій арешт у Донецьку, про те, як мене утримували вісім годин, – і зустрічала нерозуміння. Люди ніби не чули. Потім я вже боялася й рота відкрити, бо знала, що людина налаштована за Росію. Я просто працювала – і все. Мовчала. Друзів у театрі в мене практично не було, розмовляти мені з колегами було ні про що», – згадує Віра Лебединська.

Початок повномасштабної війни застав її в квартирі. У те, що війна буде настільки масштабною – вірити не хотілося. Попри те, що колеги закликали Віру виїздити. Третього березня, після масованих обстрілів міста, жінка взяла свого улюбленця, кота Габі, валізку речей і перебралася жити до театру. Там вона, завідувачка музичної частини, разом з колегою Оксаною взяла на себе непросту роботу – прибирати сміття й мити туалети. Жили, каже Віра, в її колишньому кабінеті – невеличкій студії звукозапису, де вона свого часу готувала музичне оформлення вистав.

Згодом сміття вивозити перестали.

Поселилися в кабінеті звукозапису в напівпідвальному приміщенні. Фортепіано, синтезатор, комп’ютер для запису – в одному приміщенні, а далі – глуха кімнатка з мікрофоном. Жінки поставили тапчани – там же спали і їли.

«Люди порозселялися по всьому театру. 1 200 народу – театр не був розрахований на таку кількість людей. І собаки, і папуги. І в залі жили, і в коридорчиках, і в кабінетах. Бомбосховище наше було розраховане всього лиш на 60 людей. Опалення не було, були 10-градусні морози, було дуже холодно. Люди сподівалися на евакуацію і приїздили ставили машини біля театру, а самі перечікували обстріли в театрі», – розповідає Лебединська.

Вранці 16 березня вони з колегами сиділи в кабінеті. Щоденне прибирання зазвичай робили о десятій ранку, але того дня впоралися раніше, о восьмій.

«Я сиджу й кажу: «Оксано, пішли сходимо в костюмерний цех». А це – якраз туди, куди бомба потрапила. А вона каже: «Сидіть». Прийшов Габік, кіт мій, і такими очима дивився, шерсть піднялася... І раптом я чую – пролетів літак. І ми явно почули звук бомби, що падає. Пі-і-і-у-у-у… І ми заскочили в кімнатку. І вибух. Негучний. Мій кабінет під сценою, тільки якось так у куточку, це нас врятувало. Зірвало двері – залізні, ковані. В іншій кімнаті все повиривало – вішалки, речі. Почала падати штукатурка, крики людей: «Допоможіть!». Мене як заціпило – шок», – згадує жінка.

Жінки почали плакати. Тоді до них підійшов колега: «Каже: «Дівчата, театру нема. Збирайтеся, бо зараз сходинки обваляться. Там люди вбиті. Я їх прикрив». Я почала шукати кота: «Габі, Габі!». Але так його й не знайшла. Може, треба було б іще пошукати... Але тоді б ми не встигли. Ми змогли вийти, тільки пробігли квартал – а далі, чуємо, почалися артилерійські обстріли», – говорить Віра.

Жінки бігли декілька годин – подалі від театру. На Оксані був лише домашній халат, на Вірі – робоча куртка, що не застібалася, але холоду не відчували. У сусідньому селі їх прихистила незнайома жінка. За день вирішили проблему з машиною – і дивом змогли вибратися на підконтрольну владі України територію – у Запоріжжя. Звідти – евакуаційним попотягом Віра дісталася Львова. На Львівщині вона прожила два місяці – оговтувалася від пережитого, аж поки в травні не дізналася про те, що театр відроджується, й можна долучитися до роботи.

В Ужгороді зібралася жменька колишніх акторів, каже Віра. У театру немає ані свого приміщення, ані технічного персоналу – все доводиться робити власноруч, але у нього – твердить – з’явився шанс на відродження в іншому форматі – українському.

«Хтось каже, що ми зруйнували театр, і того, академічного, театру нема. Так, нема, бо, по-перше, актори не всі приїхали, по-друге, у нас немає ані будівлі, ані реквізиту, ані перукаря, нікого. Є лише актори, режисери й керівництво. Костюми шиє одна людина. Що з секондгенду підбираємо, що – самі. Реквізит роблять наші акторки, молоді дівчата. Все своїми ручками», – каже переселенка.

З її слів, театрали самі перуть і прасують костюми, ремонтують речі.

Попри брак людей і матеріальної бази, колектив вірить у перевтілення театру.

«Те, що ми робимо, – створюємо український театр міста Маріуполя, адже до війни він був російськомовним і російським по духу. Нам дорікають: у вас вуличний театр! Так, у нас вуличний театр. У нас немає зараз свого приміщення, і суто формально – в академічному має бути якась частка заслужених акторів, а у нас – багато молоді. І якщо б сказали грати на вулиці – грали б на вулиці. Бо невідомо, коли ми повернемося додому. Ми повинні нести твори українських драматургів, нести свої цінності, меседжі, традиції», – переконана Віра.

Жінка зауважує: вона все життя була російськомовною, але зараз перейшла на українську. Спершу було важко, потім призвичаїлася.

«Так треба, бо мова – наша зброя. Наші воїни працюють на своєму відрізку, а ми – на своєму, і ми маємо працювати українською мовою, аби бути ідентифікованими: ми – українці. Це наш шанс перезапуститися, змінити матрицю, яка застрягла в радянських часах. Пробуксовує, але ми будемо йти вперед», – говорить вона.

«Кожну роль, яку мені дають, я беру як призначення, як найважливішу, як найцікавішу. Все, що ми робимо, і що б ми зараз не ставили – все мені важливо. Багато проєктів – звісно, хочеться вкласти свою часточку. Я люблю це. Найменша роль – і я знаю, що я маленький гвинтик, без якого все це могло не трапитися, тому я маю крутитися», – вірить театралка.

А втім, вона сумнівається, що після деокупації Маріуполя зможе знову там працювати.

«Якщо ми повернемося, там нікому показувати наші вистави. Місто зруйноване. А люди... Як нам грати для них українські вистави? Частина моїх колишніх колег стали колаборантами. І оцим людям щось говорити?.. На тому місці, де був театр, треба робити меморіал – пам’ятник жертвам рашизму», – переконана Віра.

«Мова – це зброя». Як відроджується Маріупольський театр в Ужгороді

Людмила Колосович – в. о. директора та художнього керівника театру, заслужена артистка України. Очолити заклад їй запропонували навесні 2022-го. Більша частина акторів колишнього театру та його керівництво, за її словами, залишилося в Маріуполі, дехто – виїхав до Росії, а частина – пішла на співпрацю з окупантами.

«Я сказала колективу: «Той театр, що був, – його розбомбили, він помер. Але тепер буде інший театр – справжній український театр Донеччини. Донеччина до того ніколи не мала чистого, чесного українського театру. Справа честі – відродити театр. Ужгород – найдальша від лінії фронту точка, і ми зійшлися на тому, що це – найбезпечніша точка, де актори зможуть видихнути, відродитися й зайти сили почати працювати заново», – впевнена Людмила Колосович.

Керівниця зібрала колектив торік у червні, домовилася про приміщення з Ужгородським театром і про гуртожиток для театралів. Каже, що в організації їй допомогла обласна влада як Донеччини, так і Закарпаття. Чимало клопоту зайняло відновлення документів, адже все згоріло в будівлі театру.

Із 210 працівників колишнього театру нині в Ужгороді працює близько 11. Не брехати ні глядачеві, ні колегам по творчому цеху. Для мене це принципово. Працювати в чесному форматі – я так завжди кажу», – твердить Людмила.

Левова частка команди зараз, каже керівниця театру, – молодь. За понад рік роботи до колективу доєдналися не тільки переселенці з Маріуполя, а й з інших міст.

«Це майбутнє театру. Вони чесні, вони чисті, вони україномовні. Поки я буду з цим театром – доти буде така лінія. Тому що я не розумію, коли актори на сцені говорять українською, а на репетиціях – російською. Я взагалі не розумію людей, які говорять російською, коли йде війна. Скільки людей загинуло і скільки ще має загинути, щоб людина переформатувала в себе в голові?» – каже виконувачка обов'язків директора та художнього керівника театру Людмила Колосович.

За її словами, зараз колектив працює понаднормово і виконує будь-яку роботу.

«Вони так хочуть, щоб цей театр існував! Самі роблять декорації, своїми руками роблять реквізит, нічого не вимагають – ні доплат, ні вихідних, – каже вона. – Вистава HAROCHIRU – співробітники її робили, не пішовши у відпустки. Бо так сталося, що їдемо на фестиваль і потрібна вистава».

За трохи більше ніж рік роботи театру у відновленому складі на Закарпатті з’явилося сім власних вистав.

«Три вистави – про війну. Серед наших постановок: «Маріупольська драма» – за спогадами очевидців захоплення Маріуполя та «Приголомшена Тетяна» – про російсько-грузинську війну. Кожна вистава по-своєму складна. Адже у нас немає завідувача постановочної частини, завідувача трупи, костюмера, реквізитора, перукаря, цехів, нікого. Ми працюємо всупереч, а не завдяки. Ужгород в порівнянні з Маріуполем маленьке місто – 120 тисяч населення, там два театри, філармонія і наш театр. У Маріуполі мешкало 500 тисяч людей і наш драмтеатр був один. Глядачів зараз дуже мало. Та й грати ми можемо лише раз на тиждень – у суботу. Нас запрошують на фестивалі, на гастролі, але у нас така концепція – їздити, якщо організатори беруть на себе витрати. Адже наші заробітки мінімальні», – ділиться керівниця.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«З-під завалів було чути крики, а літак далі висів над зруйнованим театром»: розповідь свідка, який вижив

Восьма вистава театру – це спільний французько-український проєкт MEMENTO. Вона розповідає про геноцид трьох народів – Франції, Конго та України. Людмила Колосович у ній виступала і як співрежисерка, і як актриса.

За її спостереженнями за іноземними глядачами, війна їх уже не вражає, вони прагнуть розваг. Тому, на переконання режисерки, важливо знаходити способи змусити слухати про те, що коїться в Україні.

«Скажімо, у фіналі нашої французької вистави я розказую історію маріупольського драмтеатру, а потім звучить сирена… Цей хід ми знайшли випадково, – зауважує вона. – Я приїхала до Франції працювати над виставою і попросила, щоб мені дозволили лишити сигнали тривоги в себе в телефоні. Під час репетицій, коли ото «кошмарило» цілий день Україну, у телефоні лунала тривога – і мої іноземні колеги застигали на місці. І ми вирішили лишили це у виставі».

Спектакль закінчується тривогою, тоді Людмила просить аудиторію підвестися. Людей ведуть у якесь тісне приміщення. «Вимикаємо світло, люди притискаються одне до одного. І я кажу: «Не хвилюйтеся, в Україні так – щодня». І потім така пуза… І французи разом зі мною на три голоси співають українську пісню «Туман яром». Глядачі виходять просто ошелешені. Вони підходять до нас, плачуть, співчувають. Нам треба більше говорити про війну», – переконана керівниця театру.

За рік повномасштабної війни у маріупольського театру було п’ять закордонних гастролей – до Польщі, Словаччини, Молдови, Німеччини та Румунії, а також – участь у кількох фестивалях в Україні, зокрема в серпні – у Дніпрі. У творчих планах на осінь – спільний проєкт з румунськими «Ромео і Джульєтта». Головну роль – Ромео – зіграє Дмитро Муранцев, родину Ромео – українські актори з Маріуполя.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Що буде з «Азовсталлю» і драмтеатром: маріупольці говорять про майбутнє свого міста після звільнення