Російська Федерація не робить висновків та не вчиться на помилках. Навпаки, продовжує щодня вчиняти нові воєнні злочини, агресію та геноцид, використовуючи заборонені засоби ведення війни, а мирні міста України та цивільних громадян – як мету для знищення.
Терор і насадження квазіутворень
Терор триває і на тимчасово окупованих Росією українських територіях із викраденням представників влади, катуваннями, репресіями проти місцевих жителів та спробами створення псевдо «народної республіки».
Це черговий пакет доказів для Гааги: захоплені території під захистом міжнародного гуманітарного права, а його порушників та посібників окупаційної влади – рано чи пізно чекає воєнний трибунал.
З 1 березня Херсон під тимчасовою окупацією збройних сил Російської Федерації.
Всі ці два тижні місто в облозі. Агресором практично заблоковано постачання продуктів харчування та ліків, тривають репресії проти мирних громадян, залякування на кшталт спалення будинку секретарки міськради та спроби реалізації сценарію зразка 2014 року із проведенням фейкового «референдуму» та створення квазіутворення «Херсонської народної республіки».
Окупант з перших днів перебування наразився на величезний та самовідданий багатотисячний спротив херсонців. Щодня місцеві жителі проводять акції на підтримку незалежності та єдності України на противагу малолюдним збіговиськам зрадників, що працюють на пропаганду ворога та намагаються створити позитивну картинку для російських ЗМІ.
Увесь депутатський корпус Херсонської обласної ради підтримав звернення, що Херсонщина була, є і буде невід’ємною частиною єдиної держави Україна і вони одноголосно виступають проти бутафорського «референдуму».
Мелітополь на Запоріжжі під тимчасовою окупацією з 26 лютого, де теж відбувались масові акції спротиву. 11 березня був викрадений міський голова Іван Федоров. За даними голови Запорізької обласної військової адміністрації Олександра Старуха, викраденого мера утримують в окупованому Луганську та «інкримінують» звинувачення у тероризмі. Наявна інформація про його катування. Відомо наразі і про незаконне утримання очільника Мелітопольської райради Сергія Прийми та міського голови Дніпрорудного Євгена Матвєєва, його доля поки невідома.
Курортний Бердянськ у Запорізькій області окупований із 27 лютого і наразі перебуває без газопостачання та опалення. У місті дефіцит продуктів.
У соцмережах з’явилася інформація про наміри окупантів провести насильницьку паспортизацію, але заступник голови Бердянської районної ради Віктор Дудукалов, на якого посилається Радіо Свобода, сказав, що поки це чутки.
Місцеві жителі Бердянська теж активно мітингують проти російської окупації на підтримку єдиної України.
Що мають робити юристи?
Окупація, як це не дивно звучить, але теж має свої правила. А отже, і країна-агресор має обов’язок їх дотримання, адже є членом ООН та стороною ратифікованих Женевських конвенцій, а цивільні громадяни та об’єкти інфраструктури, які тимчасово перебувають під окупаційним режимом, є під захистом міжнародного права.
В цій ситуації є два аспекти: право на ведення війни (Jus ad bellum) та право війни (Jus in bello).
У першому випадку, до Другої світової війни дане право вважалось допустимим для вирішення міждержавних конфліктів. Сучасне міжнародне право ведення війн, як і загрозу застосування військової сили, забороняє.
Пункт 4 статті 2 Статуту ООН чітко визначає, що всі члени організації повинні у своїх міжнародних відносинах утримуватись від загрози чи застосування сили проти суверенної території чи політичної незалежності будь-якої країни.
Право війни – це правила поведінки сторін у збройному конфлікті. Право війни та міжнародне гуманітарне право по суті мають знак рівності в цьому контексті, адже регулюють алгоритм дій, захисту і допомоги: країн, комбатантів, міжнародних місій, жертв, поранених, військовополонених.
Тобто ми, як юристи, маємо розглядати всі спроби організації та проведення псевдореферендумів, «народних рад» за досвідом Криму та Донбасу, «вибори мера» чи призначення свого «гауляйтера», як у випадку з депутатом Мелітопольської міськради від Опозиційного блоку Галиною Данильченко, через призму заборони ведення війн, як елементу окупації. І як глобального порушення Статуту ООН та миру.
У той же час основний посил Конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року, як наслідку вже триваючого збройного конфлікту, у обов’язку місцевого самоврядування виконувати свої безпосередні функції з організації життєзабезпечення населеного пункту.
Стаття 56 зобов’язує окупаційну державу за допомогою всіх наявних засобів та в співробітництві з державними та місцевими органами влади забезпечувати та підтримувати діяльність медичних та лікарняних установ, а також забезпечити та підтримувати на окупованій території умови задовільні з погляду охорони здоров'я та санітарії для запобігання поширенню інфекційних захворювань та епідемій.
Стаття 50 передбачає сприяння належному функціонуванню закладів, відповідальних за піклування про дітей і їхню освіту.
А стаття 54 Конвенції прямо забороняє окупаційній державі змінювати статус посадових осіб чи суддів на окупованих територіях або вживати стосовно них будь-яких заходів примусу, якщо вони утримуватимуться від виконання своїх обов'язків з міркувань совісті.
Як, до речі, і стаття 70 обмежує права окупанта на арешт, переслідування або висування обвинувачення проти осіб, що перебувають під захистом, за вчинки або переконання скоєні або виражені ними до початку окупації або протягом періоду її тимчасового припинення. І тим більше забороняє катування!
В сучасній реальності всі вимоги міжнародного право не виконуються і порушуються щодня.
Більше того, норми права вже настільки застаріли, що не відповідають реаліям сучасних методів ведення війни.
Адже раніше не було подібної практики, коли окупаційний режим:
- планує чи проводить «референдуми» на зміну конституційного ладу,
- призначає окупаційні адміністрації,
- викрадає законних представників влади, інкримінуючи їм вигадані справи,
- насильницьки паспортизує громадян на тимчасово захопленій території,
- веде інформаційні війни на рівні класичної війни.
Тому і міжнародне гуманітарне право його не передбачає, хоча саме у України такий досвід був з 2014 року.
На тимчасово окупованих територіях Криму, Донецької та Луганської областей Росія «експериментувала», підтягуючи під ситуативні фейкові події, свої начебто законні рішення і таким чином, виправдовуючи агресію.
Але 8-річна збройна агресія РФ проти України не стала ані приводом для перегляду міжнародних норм або хоча б початку процесу обговорення, ані причиною виключення Росії із складу Радбезу ООН як постійного члена.
І зараз щоденне повномасштабне систематичне та сплановане знищення України та її громадян все ще не є причиною для застосування статті 43 Статуту ООН про надання миротворчих збройних сил, як внесок усіх членів організації у підтримку миру та безпеки.
Та наразі кожен, хто є очевидцем і свідком скоєння російськими військами воєнних злочинів, за можливості, дотримуючись безпеки, має їх фіксувати.
Це черговий пакет доказів для Гааги: захоплені території під захистом міжнародного гуманітарного права, а його порушників та посібників окупаційної влади – рано чи пізно чекає воєнний трибунал.
А вже 16 березня Міжнародний суд ООН має винести рішення про запровадження тимчасових заходів через збройну агресію РФ за позовом «Україна проти Росії» щодо геноциду. Серед вимог, зокрема, негайне припинення РФ військових дій, розпочатих 24 лютого 2022 року.
Анна Огренчук – президентка Асоціації правників України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
