Знаковим можна вважати призначення на посаду міністра освіти і науки Дмитра Табачника. Як вважають деякі аналітики, саме він в оточенні Януковича-Азарова готує нову ідеологічну «дорожню карту» та «перезавантаження» відносин України в напрямку євроазійського простору, контрольованого Кремлем.
Новоспечений міністр уже довів, що він ненавидить галичан і неповажає тих своїх співгромадян-українців, котрі не зреклися почуття національної гідності, бо не хочуть бути «малоросами» і є патріотами своєї незалежної Батьківщини.
Демонстрація проявів пристосуванства, грубості й відсутності такту міністром Табачником має свою історію.
Ще журналістом двадцять і більше років тому він не сприйняв поривів України до державної незалежності і тримався берега тих, хто був при владі (кориті).
Почнімо, однак з сьогодення. Виступаючи на міжнародній конференції «Перемога над фашизмом в 1945 році, її значення для народів СНД і світу» 8 квітня цього року у Москві, міністр освіти і науки України Табачник зазначив: «Сьогодні, як у 1941-1945 роках, є тільки ми і вони – цивілізація і дикість, культура і варварство. Наше завдання – зберегти цивілізацію для наших нащадків у подальші століття». Дісталося в його доповіді і «колаборантам» в Україні, «прислужникам фашистів» і тим, хто їх вибілює.
Хто «дикий», а хто «цивілізований»?
Яку «цивілізацію» і яку «дикість» має на увазі Табачник?
Варварство нацистського минулого, з наслідками якого на всіх рівнях, зокрема на рівні пам’яті й скорботи, демонструє (в покорі!) демократична й об’єднана Німеччина, чи «цивілізацію», яку успадкувала правонаступниця СРСР – Росія, прославляючи масового злочинця Сталіна – спільника Гітлера? За підтримки Володимира Путіна, цього «ефективного менеджера»...
Поділ на своїх та чужих, як це намагається стверджувати Дмитро Табачник, є, послуговуючись його ж словами, ознакою «печерного фанатизму» супроти своїх співгромадян і є проявом внутрішнього несприйняття ним незалежності держави Україна.
Табачник не вважає галичан – «ні в ментальному, ні в конфесійному, ні в лінгвістичному, ні в політичному плані» – частиною українського народу. Він твердить, що йдеться про «два різні народи» і пропонує галичанам добровільно «покинути, якщо не Україну, то принаймні її державні установи» і піти, як кажуть, «під три чорти».
За його словами, західні українці – це «пастухи», що зійшли з полонин і котрі лише в першій половині двадцятого століття «навчилися мити руки та пити «господній напій» – каву».
Досліджувати витоки цієї патології Табачника щодо своїх співвітчизників – компетенція фахівців зовсім іншої галузі, а не журналістики. Що, однак, можна чітко помітити, так це рису пристосуванства інтелігента, вихованого на російсько-совєтських дріжджах. Це характеризує Табачника і як колишнього радянського журналіста.
Про зразкових сталіністів і «печерний фанатизм» патріотів
На хвилях перебудови-гласності наприкінці 80-их років ще важко було повірити, що незабаром совдепію проковтне «чорна діра». Не знали того і Табачник разом з колегою, коли вони в газеті «Cільскі вісті» (9 вересня 1988) опублікували статтю: «Більшовик Павло Маркітан».
У ній автори розповідають про секретаря Чернігівського обкому КП(б) України, якого 1934 року репресували. Його звинуватили у неправильному прогнозуванні (завищенні) врожайності в області на 1932 рік. Згодом це призвело до збільшення обсягів заготівлі зерна, від чого, в свою чергу, потерпали виснажені голодом селяни.
Що ж зробив тоді товариш Маркітан, щоб рятувати голодних? Він узявся радикально зміцнювати партійні ланки і, читаємо в статті Табачника та його колеги, «понад 2 тисячі кращих партактивістів пішли з міст та райцентрів у села». Для чого? Ну, зрозуміло: щоб викачувати у напівживих селян хліб! Про це автори статті дискретно промовчали.
Ось уривок із документа, якого Табачник і колега, мабуть, тоді не знали, у між часі опублікованого: «Заготовки в единоличном секторе главным образом идут за счет вскрытия ям. Массовая работа, проводимая среди единоличников за добровольную сдачу спрятаного хлеба, еще не дала нужных результатов». Так записано у листі чернігівського обкому партії до ЦК КП(б)У від 12 січня 1933 року. Підпис – Маркітан. «Вскрытие ям» – це конфіскація у селян прихованих рештків зерна й харчових продуктів. Це був вирок смерті селянам – голодом! Табачник з колегою 1988 року в газетній статті віднесли цього сталінського прораба до пантеону «борців, звитяжців, які можуть – ні, повинні!– прикрашати сторінки нашої історії, шануватись, як творці нашого суспільства».
Табачник проти українського прапора
Ось у кого, за переконанням Табачника (1988 рік), мали б вчитися українці. Від катів українського народу!
Те, що новоспечений міністр науки й освіти України ненавидить лише галичан, – ще не вся правда. 1991 року він зневажливо висловився і про киян, про тих мешканців столиці, котрі проявили громадянську відвагу і національну гідність, домагаючися підняти біля будинку Київської міськради жовто-блакитний прапор.
Як відданому комсомольцеві і нардепу Київміськради, Табачнику дуже не сподобалася ця, за його словами, «спровокована лідерами Руху» акція демократів.
У статті «Малиновий чи жовто-блакитний?», опублікованій на сторінках «Робітничої газети» (4 липня 1991 року), читаємо: «Буквально силою, штурмом піднімають депутати міськради жовто-блакитне полотнище на флагштоці біля будину Київської міської Ради, піднімають незаконно».
Автор статті оцінив цей захід як «печерний фанатизм» і пояснив: «Очі й обличчя людей у той день біля будинку Київради належали не цивілізованим громадянам європейської держави ХХ століття, а засліпленим шаленством середньовічним фанатикам». Чи не тоді почав Табачник ділити народ України на «цивілізованих» (на Сході) та «варварів» на Галичині? Цим він звернув до себе увагу навіть серед учасників конференції у Москві на початку квітня...
Конвеєр продукції книг
Пізніше інтелігент-пристосуванець до тих, що при владі (й при кориті) зробив карколомну кар’єру. Злі язики свого часу казали, що в (президентській) адміністрації під керівництвом Табачника працював президент України Леонід Кучма. Нещодавно новоспечений міністр освіти і науки України похвалився, що досі він написав і видав 53 наукові та публіцистичні книги, монографії. Список можна знайти в інтернеті.
Правда, «зірка» серед істориків України забула уточнити, що абсолютна більшість із цих праць – понад 40! – написана з одним, а частіше – з двома співавторами. Тому й важко розібратися, де в цих книгах інтелектуальний внесок самого Табачника, а де його роль організатора, менеджера-повелителя чи пак – хлібодавця співавторів видання.
Нині Дмитро Табачник – міністр освіти і науки України.
Залишається відкритим питання, хто домігся того, аби ненависник держави Україна опинився на цій посаді.
Дуже впливова і одна з найбільш наближених і довірених помічників президента Віктора Януковича, Ганна Герман, у середині березня заявила, що була проти цього призначення Табачника через його антиукраїнські висловлювання.
Ображеній Табачником галичанці довелося до сказаного додати, що реальних передумов для його відставки не має. А сам він пані Герман її «щирість» принагідно напевно пригадає. Питання, хто домігся призначення Табачника на посаду міністра освіти й науки України, й далі залишається майже відкритим.
Утім, Євген Сверстюк нещодавно висловився, що Табачник є креатурою «агентури Кремля». До цього схиляються і деякі спостерігачі-аналітики нових політичних віянь із владних печерських пагорбів Києва. Це не продукт зі сфери конспірології. «Визволили нас і на то нема ради», – сказав 65 років тому «немитий пастуx», український композитор на Галичині Станіслав Людкевич.
Отже, «дорожня карта» і «перезавантаження» відносин України в напрямку «кришталево чистої» Півночі починає реалізуватися. Там «цивілізація». А на Заході – «варвари», вважає Табачник.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.