Держава сильно ріже і заганяє театри у самовиживання – керівник театру

Гості «Вашої Свободи»: Олексій Кужельний, художній керівник театру «Сузір’я»; Богдан Струтинський, художній керівник Київського національного академічного театру оперети.

СЛУХАТИ / ДИВИТИСЬ

Олександр Лащенко: Вже за чотири дні почнеться Євро-2012. І майже на місяць у центрі уваги українців буде футбол.

Але ми сьогодні говоритимемо не про Чемпіонат Європи, яким важливим не був би цей турнір. Не футболом єдиним…

У Києві діє близько півсотні театрів. Доволі серйозна цифра. Вони розраховані на всілякі смаки глядачів, репертуар там теж різноманітний, актори – режисерські різноманітні знахідки. Є великі, всесвітньовідомі майданчики, є й маленькі театри-студії.

Панове, чим саме ваші театри приваблюють глядача саме зараз? Хто почне?

Олексій Кужельний: Богдан Дмитрович – у нього більше глядачів.

Богдан Струтинський: Ви зробили зараз великі очі нам, коли сказали: півсотні театрів.

– Наводять таку цифру.

Богдан Струтинський: Так?

Олексій Кужельний: Це близько до правди. З усіма театрами-студіями.

– З усіма. Абсолютно. Це повна цифра.

Олексій Кужельний: Але я сказав би про кількість місць глядацьких.

Богдан Струтинський: А! Зрозуміло.

Олексій Кужельний: О, це є показник.

А кількість театрів? Знаєте, у нас є мала сцена на 21 людину і велика на 80 – і от, бачите, у нас вже два театри з 50-ох приймають 100 людей щовечора!

– Ви в Театрі оперети нагадайте, скільки у вас глядацьких місць?

Богдан Струтинський: У нас 793 – це велика сцена. І мала сцена – це 80-110. Ми робимо різні зали. Коли це музична вітальня, ми розкладаємо, наприклад, таким чином крісло там, вона мобільна дуже – «Театр у фойє», як салонний театр. Таким чином.

– Часто буває аншлаг?

Богдан Струтинський: Аншлаг? Ви знаєте, ми приречені до аншлагу.

– Завдяки чому цього досягаєте?

Богдан Струтинський: Цікаве дуже запитання. Я думаю, що воно в театрі все у комплексі.

По-перше, треба привернути і зробити якусь цікавість до самого театру, до самого жанру. Ми, наприклад, останні роки позиціонуємо театр не просто як театр оперети, а як театр широкого профілю. Тобто, скажімо, це оперета, мюзикл, зінгшпіль…

– Це не просто легкий жанр?

Богдан Струтинський: В першу чергу не легкий жанр, скажімо так.

Олексій Кужельний: Ну так. Не легкий для артистів, а для глядачів все ж таки залишається легким.

Богдан Струтинський: Для глядачів, звичайно, це дуже легко все! Ой, Боже, як в театрі!

Олексій Кужельний: І треба віддати належне Театрові оперети, який став зовсім новим, свіжим, іншим, яким він був довгі роки. І це велика радість.

Але хотів би наголосити на тому, що сьогодні збільшилася відвідуваність театрів, в усіх театрах вона збільшилася.

Богдан Струтинський: Слава Богові!

Олексій Кужельний: Хвала Богові!

З одного боку. З другого боку, те, що кожен театр має малу сцену, то це показник того, що не вистачає сцен у Києві. І ми не доходимо жодних там європейських, азіатських стандартів ми не доходимо по кількості сцен, по кількості художніх закладів на одиницю населення.

Можливо, це примітивні дані. Але на щось треба орієнтуватися.

І коли Ви кажете: чи часто аншлаг? Так, частий аншлаг і в Театрі оперети, і в «Сузір’ї», і в багатьох інших театрах. Але ще є один чудовий показник. От уявіть собі, футболісти не грають у футбол, а зразу – чемпіонат. У них немає тренувань, немає якихось речей…

– Не готуються, відразу виходити на поле.

Олексій Кужельний: Вийшли, зразу – бах! І все. Це художня самодіяльність так може робити. Ми 3 роки в Києві не маємо копійки на постановки вистав, нових вистав, прем’єр. Прем’єри відбуваються – зі старого зробили, склеїли…

Богдан Струтинський: Так, так.

– Ви маєте нагадати при цьому, що Ваш, пане Олексію, театр – він муніципальний. Так я розумію? Як правильно називати?

Богдан Струтинський: Ми – теж муніципальний, маючи статус національного. Але…

Олексій Кужельний: Якщо ми говоримо про якесь фінансування театрів, то це відбувається з муніципального бюджету або з республіканського. Ну, республіканський, я не знаю, як працює. Але в нашому бюджеті немає 3 роки грошей на нові постановки.

– Ви на самофінансуванні?

Богдан Струтинський: Так, так, так.

Олексій Кужельний: От уявляєте собі, як наша театральна команда готується до чемпіонату.

– Пане Олексію, скільки коштують квитки?

Олексій Кужельний: До 150 гривень ми підняли вартість квитка і на прем’єрні вистави. І, хвала Богові, маємо аншлаги!

– Пане Богдане, у вас скільки коштують квитки?

Богдан Струтинський: У нас максимальний – 170.

– Зайвий квиток на підході до театру запитують? Бувають такі приклади, як колись?

Богдан Струтинський: У нас на відкриття і на закриття сезону це постійно йде. І на прем’єри – це те ж саме. Ви знаєте, це настільки приємно досліджувати, коли дійсно люди йдуть, наші ж працівники підходять і кажуть: ой, у мене щойно просили квиток! Це найбільше збудження, яке може бути для творчої особи!

– Які найпопулярніші вистави? Назвіть трійку.

Богдан Струтинський: Трійку?

– Так.

Богдан Струтинський: Зараз я скажу...

Олексій Кужельний: Йому треба з 10 прекрасних вистав вибрати 3!

– Ну, п’ять назвіть.

Олексій Кужельний: Це складно. Він хай подумає, а я Вам хочу сказати одну річ. Ви уявіть собі, яка питома вага вартості квитка у 150 гривень у сучасній зарплатні українця, скажімо?

Богдан Струтинський: Дуже актуально.

Олексій Кужельний: Ви знаєте, таку вартість квитків ми можемо поставити тільки у Києві і десь на гастролях. А по всій Україні це нереальна вартість квитка. А видатки там такі ж самі, яка і у нас. Дешевшої тканини немає, дешевшого прожектора немає і таке. Це серйозна дуже проблема.

І сьогодні оцей свідомий вибір українців на користь театру – це найбільша радість. Це наше місце у суспільстві. Це наше місце у боротьбі не антагоністичній, а в тій боротьбі, яка виховує один одного, з, вибачайте, радіо, вибачайте, телебаченням, вибачайте, з інтернетом і таке інше.

Розумієте, ми не беремося, аби хтось з наших колег загинув, але наша співборотьба йде за людину, за дух святий. Оце важливі речі! І люди роблять вибір на користь театру. Оце дуже важливо!

– Я все ж таки спробую попросити пана Богдана назвати п’ять топових вистав.

Богдан Струтинський: У нас в принципі всі проекти є дуже цікавими. Я візьму, наприклад, класичну оперету. Це, скажімо, «Містер Х» і українська оперета «Сорочинський ярмарок». Якщо ми візьмемо якісь експериментальні проекти «Велкам ту Юкрейн» на музику наших українських композиторів. Якщо ми візьмемо більш такі драматично-музичні вистави – це «За двома зайцями». Якщо ми будемо брати…

У нас знову ж таки є і мала сцена, і дитячі проекти.

– І вони у червні теж будуть йти?

Богдан Струтинський: У червні? Так. Ми, правда, не поставили вистави тільки у дні матчів, тому що це було б самовбивство просто…

– Тобто 11 червня і… Коли там ще відбуватиметься?

Богдан Струтинський: У нас не буде 15-го, наскільки я пам’ятаю, не буде 19-го. Там п’ять же ж матчів.

– П’ять матчів буде у Києві і фінальний 1 липня. Так?

Богдан Струтинський: Так.

Театр біля стадіону, так як наш, – це самовбивство просто. Розумієте? Тому що я пам’ятаю, коли його ще ставили до реконструкції, стадіон у 2006 році, коли йшли матчі, виграли, програли – все рівно побиті вікна.

– І у вашому театрі теж?

Богдан Струтинський: Так!

А зараз була репетиція, от перша була 8 жовтня, коли відкривали стадіон, і от були останні два матчі, які були, то це просто катастрофа! Йде некерована маса людей.

– Був Троїцький центр. Була ця епопея з будівництвом.

Богдан Струтинський: А він буде. Ви знаєте, там катастрофа. Я думаю, що його все-таки добудують, тому що місто нічого не компенсувало «Юджину». І вони зараз отримають Троїцьку площу. Звичайно, вони своє не відпустять. Наскільки я знаю, що після Євро-2012 буде добудовуватися центр. Що є дуже прикрим, бо ми дуже сильно воювали і боролися.

– Пане Олексію, три ротки тому у Вас був дуже складний випадок, коли була навіть спроба виселення театру «Сузір’я». Чим це закінчилося?

Олексій Кужельний: З 25 років, які ми працюємо у цьому приміщенні, я особисто не пам’ятаю й дня, коли нас хтось не хотів би виселити. Три роки тому був, може, найяскравіший.

– Ласий шматочок. Так?

Олексій Кужельний: Весь час продовжується.

– Щоб торговий центр побудувати.

Олексій Кужельний: У нас, знаєте, 400 квадратних метрів у двох поверхах. Там торговий центр складно побудувати. Але це все ж таки…

Богдан Струтинський: Елітарний бутік такий хіба що.

Олексій Кужельний: Ну, не знаю. Може бути.

Це пам’ятка архітектури інтер’єру стилю модерн. Оцього дуже мало по Києву. Він збережений абсолютно. І дуже хотілося б, щоб він залишився загальнодоступним для глядачів, таким, як він є на сьогодні.

Ви питаєте про найпопулярніше?

– Зокрема ті, які будуть у червні?

Олексій Кужельний: Ми зробили акцент на українській класиці. І у нас ця класика ставиться якось модерново. Ми хочемо, щоб ці імена: Олександра Олеся, називається «Все про кохання», Володимира Винниченка «Момент кохання», такі вистави були цікавими для глядачів. Вони мають такий дещо фестивальний, скажімо, формат. І вистава «Все про кохання» не потребує перекладу. Для прикладу. Так само йдеться «Цвєтаєва плюс-мінус Пастернак» – це імена, які знають всі, звичайно. І Булгаков – теж бренд Києва і України.

Будуть вистави, звичайно. Ну, в дні матчів ми теж не поставили.

– Хоч Ви не біля стадіону.

Олексій Кужельний: Хоч ми і не біля стадіону.

Але знаєте, я скажу Вам таку штуку. Що ріднить театр і спорт? Багато чого ріднить. Але коли виникає відчуття єдиної душі зібрання? Воно виникає у театрі. Це непросто так, коли люди дивляться. От живі люди сидять, всі мають власні…

– Ну, красномовне: театр починається з вішалки. Так?

Богдан Струтинський: Не тільки.

Олексій Кужельний: Оце – велика проблема. З чого він починається. І хай буде і там настрій і сенс. Хоча, щоб Ви знали, «починається з вішалки» – це не має ніякого відношення до гардеробу. Це окрема розповідь...

– Звичайно!

Олексій Кужельний: …звідки пішла ця.

– Станіславський. Так?

Олексій Кужельний: Станіславський.

Оце відчуття спільності проживання якихось моментів пізнання життя, високих, низьких, драматичних, комічних і так далі – це повертає до тих основ людства, коли людство жило спільною душею, не роздрібненою, не відособленою. Так само й на стадіоні. В якийсь момент всі підхоплюються. Так само це і в театрі відбувається.

Богдан Струтинський: Всі підхоплюються і аплодують.

Олексій Кужельний: І аплодують. Плачуть в якийсь момент.

Богдан Струтинський: Так.

Олексій Кужельний: Щось, такі реакції і таке інше. Мені здається , якби ми моголи навчитися, перше, плекати цей момент, акцентувати цей момент і берегти його. Не має значення, чи це мотогонки…

– Як це робити? Це підбір репертуару? Це якесь виховання глядачів?

Олексій Кужельний: Ні. Я зараз не кажу про виключно театр. Я кажу про моменти в житті людини, спільноти і, якщо хочете, людства. Тому що нам оці моменти спільної душевної організації, реакції, спільного душевного хвилювання дуже дорогі. І я кажу, що ці моменти такі дорогі, що варто усім, маючи певний акцент в якісь галузі, їх підтримувати.

Я не можу себе назвати великим болільником. На превеликий жаль, після Лобановського. Але оці вияви саме душевних якостей – хай дрижить від реакції скло у вікнах, а не від…

– Хуліганів.

Олексій Кужельний: Хуліганів.

Богдан Струтинський: Так.

Олексій Кужельний: А оці моменти треба плекати. Не так, як вони розділяють вболівальників на дві країни, а так, яка вони єднають їх в людському. Оці акценти, можливо, більш конкретно від спорту бере на себе мистецтво. І не тільки театр.

Богдан Струтинський: Так, так.

– Пан Олексій стверджує, що більше стало глядачів. З чим пов’язана ця тенденція? Адже ми бачимо, що книжок читають менше. Це всі констатують. Люди занурені у себе, купа проблем. Завдяки чому?

Наскільки я знаю, ваші театри не роблять якихось епатажних вистав, скандальних, не роздмухує цього. Завдяки ж чому тоді вдається привабити глядача?

Богдан Струтинський: Цікаве надзвичайно питання. Я думаю, що воно пов’язане у першу чергу з психологією.

Розумієте, от пан Олексій дуже гарно сказав про те, що і спорт, і мистецтво мають живу енергію. Тобто від кіно цього не отримаєте. Хоча зрозуміло, кіно теж викликає у нас ці емоції живі. Я думаю, що це в першу чергу пов’язано з тим, що людина тікає від реальності. Особливо, якщо подивитися на розвиток мистецтв, то всі великі такі кризові моменти – мистецтво піднімалося у той момент.

– Як не парадоксально.

Богдан Струтинський: Так. Як шоколадна промисловість, яка…

– Ну, класика: Велика депресія – американський кінематограф.

Богдан Струтинський: Так, так. 1933 рік, створення тоді мюзиклу.

– Але ж при цьому тоді держава американська плекала цей момент. Вона тоді вже усвідомлювала. А зараз нинішня держава це розумію, чи вона тут ні при чому?

Богдан Струтинський: Я думаю, що не розуміє, і вона тут ні при чому. Тому що навпаки, вона (держава – ред.) дуже сильно ріже і дуже сильно заганяє театри, знаєте, у таку сторону самовиживання. От, прошу дуже. Виживете? Значить: ви – гарні і ми вам допомогли. А не виживете…?

Олексій Кужельний: Пане Богдане, я можу сказати: я абсолютно згоден з Вашою думкою.

Хочу закцентувати отаку річ. Задумайтеся про те, що відбувається сьогодні в нашій країні, і побачимо, що дуже швидко і потужно йде з життя свято. Свят немає! Розумієте? Немає яскравих подій, немає потужних подій! День Києва – 5 солістів на Майдані! Ну, вибачте, я двічі був і директором, і режисером – у нас зранку до ночі програма була і для дорослих, і для дітей, і для старих, і фольклорна, і рокова. Це свято мистецтв! І це по всьому робиться. Менше корпоративів стало і таке.

«Я стверджую, я утверждаю», що без свята жоден економічний поступ, шалений і реальний економічний поступ нічого не дає. Немає відчуття свята, немає радості буття – на тому кінець. Люди йдуть сьогодні в театр, тому що там є оце живе відчуття свята, там є момент ініціації святковості, якщо хочете. Сам похід до театру – це вже є свято.

Богдан Струтинський: Певний ритуал. Дуже хороший ритуал.

Олексій Кужельний: І таке інше. А акцентувати треба сьогодні те, що Ви кажете, Богдане Дмитровичу, урядові, керівництву країни, інтелігенції треба бити на сполох от саме з цього приводу. Розумієте? Бо це дух нації.

Що плекає дух нації? Радість буття! Радість перетворень! Радість новацій! А маємо зовсім інший результат. І жодні не підуть, ніякі не підуть реформи, воно нічого не піде. І гірше люди жили, і більш голодними були, але були щасливими. От за що треба боротися – за щастя! І в цій роботі не останнє місце у спорту, але у мистецтва дуже висока місія, саме в цій роботі.

І коли є мистецтво, коли є свято у кожній миті життя, отоді це життя дороге, радісне і незабутнє. А мистецтво – це дуже проста річ. Це те, що залишається після того, коли все зникло. От все зникне, все забудеться, а залишиться мистецтво, артефакти нашого часу, і воно буде давати радість, надихати покоління і залишить спогади про нашу душу, про наш внесок у те, що називається всесвітом і культурою світу.

Богдан Струтинський: Я переконаний у тому, що люди йдуть у театр, тому що вони тікають від реальності. Вони хочуть отримати, особливо такий жанр, як наш, «таблетку» хорошого настрою.

Олексій Кужельний: Богдане Дмитровичу, ми і в спорт біжимо, щоб від реальності бігти. Ми і на стадіон підемо, щоб на роботі не бути.

– Пора літа – так чи інакше настають канікули, перерва у роботі. На гастролі ваші театри збираються чи ні?

Богдан Струтинський: Так стається, що знову ж таки це все відбувається стихійно. І самі театри тільки на своїх контактах особистих, на якихось вже співпрацюваннях давніх часів виїжджають на цьому і їдуть.

А якихось програм, які фінансували б гастролі, то можете про це забути, просто забути. Навіть сьогодні у Податковому кодексі не передбачений збір, який був раніше, гастрольний збір у 3%, який дозволяв київським театрам…

– Тобто, коли іноземці до нас приїздять, маєте на увазі?

Богдан Струтинський: Не тільки. Не тільки. От, наприклад, є гастрольний збір. Приїжджають з Росії ті ж самі шоу-дійства.

– Ну, це інша держава, зрештою.

Богдан Струтинський: Звичайно. Але зараз його немає. Тому театри га.

Яка в нас є історія? Ми в липні місяці їдемо у Каунас. Це такий музичний фестиваль дуже великий в Європі. А в серпні місяці їдемо до Німеччини. Будемо мати, от в нас буде прем’єра «Циганського барона» 14 числа. І от їдемо з «Циганським бароном», який знову ж таки комплікується наполовину з німцями і з нами. Отакі робимо спільні проекти. Ми просто знову ж таки з ними давно працюємо. І будемо мати один день, оскільки це буде під Голландією, для діаспори Голландії.

Це біля Роттердаму є містечко. Вони роблять таку відкриту площадку. В Європі влітку вони дуже популярні. Я, наприклад, хотів теж у Києві на Троїцькій площі зробити теж такі музичні вечори класичної музики. І навіть Олександр Павлович Попов розписав позитивну резолюцію. Дійшло знову ж таки до управління культури – там до всіх все впирається у те, щоб дати сцену.

– Буде чи ні?

Богдан Струтинський: Я це зроблю. Але зараза цього не буде, от під час Євро. Тому що сказали вони дуже правильно у принципі: Олімпійський комітет і Агентство з Євро-2012, що з метою евакуаційних шляхів, щоб не ставити цю сцену, бо може всяке бути, щоб не завадити нормальним евакуаційним шляхам.

– Пане Олексію, ваш театр «Сузір’я» – якісь гастролі плануються?

Олексій Кужельний: У цьому році у нас немає закордон жодного виїзду. Немає грошей, не заробили ми самі грошей, ну і, звичайно, ніхто нам їх не дає. У нас будуть гастролі у Севастополь – 10 днів 3 вистави. І в липні ми спробуємо попрацювати на своїй площадці. Є така у нас задумка, тому що інтернет нам додає щось до того, щоб глядачів запрошувати.

А я хочу Вам ще сказати, що прекрасно: багато чудових речей придумано в цьому футбольному святі. Але мені дуже жаль, що про культурне наповнення говориться там, знаєте, на рівні санітарних послуг. А ця фан-зона могла б бути місцем для показу, ми зробили б парад артистів в наших театральних костюмах. Кому б це зашкодило?!

Розумієте, та на кожному кроці хай би аматори співали, і ми представили б свою співочу націю!

Богдан Струтинський: Так, звичайно!

Олексій Кужельний: Я просто приголомшений тим, що весь час говориться про якусь небезпеку. Мені вже страшно, чи знаходитися можна в цьому місці взагалі?

Богдан Струтинський: Україна на сьогоднішній день конкурентна є саме у мистецтві. І нам пора вже робити Євро-2013, 2014, 2015 і так далі, знаєте, якісь такі форуми міжнародні театральні, щоб сюди приїжджали люди і дивилися.

– А зараз їх немає?

Олексій Кужельний: Немає.

Богдан Струтинський: У нас жодного фестивалю немає у Києві!

Олексій Кужельний: Я Вам скажу більше. У нас 10 років був фестиваль «Київ травневий». Я ним керував. Вже його 5 років немає. І немає серйозного театрального форуму, хоча є інше таке.

А я Вам скажу більшу (!) історію. Поїздіть по світу… А тепер просто не треба їздити, відкривайте інтернет-програми: авіньйонський, единбурзький, паризький, лондонський, відкривайте програми фестивалів і знайдіть там за останніх 5 років хоч би один український театральний колектив!

Богдан Струтинський: На жаль.

Олексій Кужельний: Немає. Немає! Зробили собі стіну. Одні мури розділяють…

– Чекайте, а від кого це залежить? Ви можете звернутися, рекламувати себе? Чи на це потрібні зайві кошти, яких немає?

Олексій Кужельний: Звернутися до авіакомпанії, щоб вона заплатила за нас гроші? Ну, вже зверталися…

– Ну, чия це має бути роль? Мінкультури, управлінь культури певних міст.

Богдан Струтинський: Звичайно.

Олексій Кужельний: Я хочу Вам сказати, що це (скажу банально) має бути політикою держави. І вона буде на кожному кроці. Тоді кожен буде думати. Якщо це буде престижно, то хтось буде підтримувати, вкладати. А сьогодні люди бояться святкувати прості речі, корпоративні якісь речі. Бояться! От задумайтеся..

– А чому бояться?

Богдан Струтинський: Бо прийдуть.

Олексій Кужельний: От Вам режисер відповів. От Вам мотив, конфлікт і все зразу і надзавдання. Ховайся! Оце серйозна дуже проблема сьогоднішнього нашого дня. Якщо ми не задумаємося про це і не почнемо вголос про це говорити, якщо люди, від яких залежать певні рішення, не дадуть команди: розслабтеся, святкуйте, радійте життю, то всі реформи і все це – все загине.

Богдан Струтинський: Бо має все бути на підйомі емоційному.

Олексій Кужельний: Але маємо жити, радіти, треба жити. І я певен, що кожен…

Богдан Струтинський: І грати у свій театральний футбол.

Олексій Кужельний: Кожен киянин згадає свої театральні враження і виявить їх у спілкуванні з іноземцями і у тому, як виявляти свої радості і свої…

Богдан Струтинський: І я переконаний, що ми заб’ємо свою десятку.

– До речі, іноземці часто відвідують ваші вистави, коли ви презентуєте ту чи іншу виставу?

Богдан Струтинський: У нас, наприклад, зараз відбувається, особливо от останні роки, останніх два роки у нас є навіть делегації цілі. Правда, вони йдуть на ті вистави або на концерти, де є світові хіти. Наприклад, вони прийдуть на українську класику. Або треба синхронний переклад робити або вмикати їм табло…

– Є така можливість, синхронний переклад?

Богдан Струтинський: У нас така можливість є. ми зараз маємо це.

– А у вас, пане Олексію?

Олексій Кужельний: У нас 80 глядачів. У нас є синхронний переклад. Але зазвичай приходять на отакі самі мотивації: або дізнатися, що є суто українське, або нічого не шукати, а приєднатися до пізнання світової класики.

Богдан Струтинський: Так.

Олексій Кужельний: Мотивація єдина тут.

Але Ви задали прекрасне запитання: а щось зроблено для того, щоб наші театри були загальнодоступними і цікавими для іноземців?

– Відповідь негативна?

Олексій Кужельний: Ну, сумнівне…

Богдан Струтинський: Я думаю, що вже у запитанні пана Олексія, в його іронії це прозвучало.

– Але все ж таки хочу завершити нашу зустріч на позитивній ноті у тому плані, що не зважаючи на всі ці складнощі…

Олексій Кужельний: Вся зустріч була на позитивній ноті.

Богдан Струтинський: Будемо співати: «Гей, наливаймо повнії чари…».

– Ні-ні. У тому плані, що дуже важливо, що ви обоє стверджуєте, що і в Театрі оперети, і в Театрі «Сузір’я» кількість глядачів зросла, і аншлаги, і навіть питають зайвий квиток. І це важливо!