Доступність посилання

ТОП новини

Ми мріємо тільки про мир – маріупольська вчителька


Військові укріплення на пляжі в Маріуполі
Військові укріплення на пляжі в Маріуполі

Навчальний рік у прифронтовому Маріуполі: уроки з визначення замінованих місць і надія на мир

Артур Асафьєв

У Маріуполі, як і у всій Україні, розпочався новий навчальний рік. За парти в 70 міських школах сіли більше 30 тисяч учнів. Майже півтори тисячі з них – це біженці з окупованого Донбасу. Підручники та інше шкільне приладдя вимушеним переселенцям допомогли придбати маріупольські волонтери. Прикметою воєнного часу стали обов'язкові уроки з визначення замінованих місць і снарядів, які не розірвалися. За час боїв у Донецькій області загинуло 48 дітей, в Маріуполі під час обстрілів мікрорайону Східний і селища Сартана було поранено сім дітей і загинула одна дитина. Про те, що думають і відчувають школярі та їхні вчителі в прифронтовому Маріуполі, кореспонденту Радіо Свобода розповіла директор приватної школи «Лінгва-XXI століття» Ольга Самойлова.

– Як діти в Маріуполі сприймають події нинішнього і минулого року?

– Важко, звичайно, сприймають. Дитяча психіка ж дуже нестійка. Звичайно, багато залежить від того, як сприймає всі ці події – війну, обстріли – їхні сім'ї, наскільки вони пояснюють дітям їхню суть. Але, якщо дитина вже бачила все своїми очима, якщо це вона відчула – як у нас, наприклад, було в січні нинішнього року під час обстрілу мікрорайону Східний, коли просто дітей хапали в оберемок, кидали до машин і виїжджали, – то, звичайно, таке дитині забути непросто. Можливо, діти потім це все і забудуть, але тільки якщо у них немає в сім'ї реальних втрат. А уявіть, яка кількість дітей залишилося без тат, без братів старших, можливо, без дідусів. У нас в школі теж є дві такі дитини – у однієї дідусь, а іншої батько загинули в АТО. Їхні сім'ї – а це релігійні сім'ї – своєю справжньою вірою зуміли, можливо, якось згладити ці важкі моменти, діти не стали неадекватними, але я думаю, що ці шрами залишаться. А є ще діти, які стали інвалідами, як наприклад, маленька Меланія Абдурашитова, яка залишилася без ніжки після обстрілу Східного. Ні, забути все це, боюся, буде дуже важко.

– Емоційно найважче було в ті місяці, коли місто зазнавало прямої загрози нападу?

– Я, наприклад, завжди вважала, що Маріуполь не здадуть. Хоча місяці, починаючи з серпня 2014 року, були страшні. Тридцять відсотків дітей з нашої школи виїхали, серед них були і ті, хто раніше перебрався до міста з окупованих районів Донбасу. Інші діти приходили до школи зі слізьми і, ридаючи, запитували: «Ольго Іванівно, нас здадуть чи ні?». Ми всі боялися. Зиму і осінь прожили просто жахливу. Кожного дня наші політики, військові, аналітики говорили різні речі – про те, що Путіну треба прорубати коридор до Криму і тому місто будуть брати штурмом. Називали різні терміни – що будуть брати до Нового року, після весняного бездоріжжя, потім до Великодня, потім до 1 травня, до 9 травня... Словом, нас без кінця тримали в стані високої напруги! Потім потихеньку почали говорити, що тут багато наших військ, що побудовані потужні укріплення і місто не здадуть.

– Про що ви, вчителі, говорите з дітьми, як пояснюєте їм те, що відбувається?

– Ми говоримо дітям так: хлопці, це дуже складний процес. Ми не виховуємо у них якоїсь ненависті до російської держави, ми намагаємося їм пояснити, що це дуже складні політичні, історичні події, які рано чи пізно закінчаться миром. Але при цьому говоримо їм про те, що справедливість і правда – на нашому боці, бо не ми починали цю божевільну війну. І, звичайно, проводимо з дітьми патріотичні заходи, часто збираємо в школі допомогу військовим, передаємо її волонтерам, які потім відвозять її на блокпости.

– Під час свого першого приїзду до Маріуполя, у квітні минулого року, я бачив чимало підлітків серед сепаратистів, які захопили міськраду. Було відчуття, що міська молодь розкололася – одні підлітки із захопленням грали в «оборону» міськради, штурмували казарми Нацгвардії, інші почали допомагати українській армії, відвозити продукти та іншу допомогу на блокпости ВСУ...

– Я захоплений сепаратистами міськвиконком обходила десятою дорогою. Це були озлоблені, перекошені обличчя, жодної усмішки, там взагалі жодною інтелігентністю навіть не пахло. А ці підлітки з особами, замотаними хустками, у міськвиконкомі – серед них було чимало, за нашими припущеннями, молодих кримінальників з донбаських колоній для малолітніх. І вони снували по всьому місту. Пам'ятаю, коли 9 травня (2014 року, – ред.) я, мій син, мій брат і його дружина, всі дорослі, нормальні люди, вийшли в центр міста, у мене серце було в п'ятах, хоча я не боягузка. Мені здавалося, що нас де-небудь зараз приб'ють. Ці підлітки сиділи на всіх перехрестях, заливали в пляшки горючу суміш, це була анархія повна. Міліції немає, нікого немає... Але наші діти, учні зі звичайних шкіл у всій цій вакханалії не брали участь, можливо, тільки за винятком якихось поодиноких випадків.

– А що можна сказати про настрої вчителів в місті? Це дорослі люди, що сформувалися, які мають свою точку зору. Як вони налаштовані були раніше і як зараз?

– Різниця в настроях серед наших вчителів, думаю, в середньому така ж, як і по всьому місту. За моїм особистим відчуттям, в Маріуполі наразі приблизно тридцять відсотків населення – це патріоти України, які готові багато витерпіти, щоб домогтися миру і в жодному разі не йти до цієї жахливої, варварської, безперспективної «ДНР». Є люди, яким все одно, хай у нас буде хоч Зімбабве, хоч «Лугандон», вони кажуть – дайте нам хліба і все. Але є й ті, які мріють, що прийде Росія і вона побудує їм тут добре життя.

– Ці люди знають, що в Росії закриваються школи, чи знайомі вони з ситуацією в російській освіті?

– Вони не хочуть цього знати – того, що їм не подобається. «Я не хочу поганих новин!» – так ці люди міркують. Вони дивляться російське телебачення – там кажуть, що «в Росії все добре, ми перша країна в світі, нічого, що ізоляція». Що ж стосується наших вчителів, їхніх думок про всі ці події... Я скажу про себе. Пам'ятаєте, як сказав Андрій Макаревич: «Не покидає важке відчуття, що життя своє я прожив даремно». Я ось так само відчула, коли почалася війна. Я подумала: от, я сорок років працюю в освіті, хотіла щоб ця країна жила по-іншому, щоб не було ось цієї корупції, цієї брехні, цього лицемірства. Щоб Росія і Україна були нормальними країнами – відкритими, вільними, не мілітаристськими. І коли все це сталося, я запитала себе: чим же ти займалася сорок років? Де результат? Знаєте, я теж жила в Росії, вісім років працювала в Норильську, у мене в Росії багато друзів, приятелів, просто знайомих... І я не розумію, як за всього рік з невеликим з освіченої нації можна було зробити такий феномен, настільки налаштувати людей проти сусідньої країни.

– Є ж приклад німецької нації, дуже освіченої, але яка піддалася нацистам.

– Так ми ж – брати! Так же говорять! Гітлер тоді, в 1941 році напав не на братів. А ми раптом для росіян виявилися «фашистами» і «бандерівцями». Хоча в добровольчих батальйонах у нас вісімдесят відсотків російськомовних.

– Що ж все-таки допомагає вам, маріупольцям, пережити те, що відбувається?

– По-перше, з'явилася якась віра в нашу оборону. А потім, ми ж стежимо, як реагує на події Захід. Стало зрозуміло, що пряма атака на Маріуполь – це те, услід за чим можуть бути взагалі жахливі санкції для Росії. А коли в самій Росії все почало погіршуватися – падіння рубля, економіки та інше, з'явилася якась надія, в України принаймні, що у Кремля ослабне натиск. Але у мене немає такого бажання, щоб було погано російському народу. Мені хочеться, щоб ось тій кремлівській верхівці було погано, щоб їх покарали.

Я хотіла сказати від імені всього українського народу і жителів міста Маріуполя в тому числі, що ми живемо і мріємо про одне – щоб на нашій землі встановився мир, щоб ми припинили страждати і морально, і фізично. Ми ніяк не можемо звикнути до думки про те, що наші брати і сестри щодня гинуть на блокпостах і в містах, під обстрілом. З цим жити, повірте, дуже важко.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG