Доступність посилання

ТОП новини

Війна на Донбасі почалася 13 березня


Сутички у Донецьку. 13 березня 2014 року
Сутички у Донецьку. 13 березня 2014 року

Є ми – як донеччани, так і львів'яни, і є вони – можновладці-колаборанти, близькі по духу кремлівським окупантам

(Рубрика «Точка зору»)

Виповнюється 2 роки від того самого дня, коли насправді почалася війна на Донбасі. 13 березня 2014 року стало точкою відліку, відправною віхою в новітній історії України. Саме цього дня в Донецьку вперше почали вбивати українських людей, позиція яких полягала в елементарному бажанні і законному праві жити на своїй землі під українським прапором.

Сьогодні всебічний аналіз тих подій допоможе зруйнувати стійкі й до сьогоднішнього дня в свідомості багатьох українців міфи і застерегти нас від помилок у майбутньому.


Поділюся відомими мені фактами і постараюся дати їм належну оцінку – як безпосередній учасник і очевидець протистояння проукраїнських і умовно проросійських донеччан у березні 2014-го в Донецьку.

Сутички в Донецьку, 13 березня 2014 року
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:02:25 0:00


Міф №1

Я не випадково використав епітет «умовно». Всупереч поширеній думці, прибічників відокремлення Донбасу від України, готових грудьми стати на захист «русского мира», в березні 2014 року в Донецьку було не більше, ніж в будь-якому іншому місті на сході країни. Вони становили лише частину з тих трьох-п'яти сотень осіб, які в перші дні весни захопили Донецьку облдержадміністрацію, та були переважно маргіналами. На кшалт тих, яких регіонали звозили на «антимайдани» зимою 2013-2014-го. Багато хто із загарбників взагалі були заїжджими «гастролерами» з області. Причому, не лише Донецької, але й Луганської.

Такої жалюгідної кількості прибічників ідеї створення так званої «Донецької республіки» явно не вистачало для ефектної картинки на екранах телеканалів, і це дуже скоро стало зрозуміло так званим «місцевим елітам». Саме вони у що б то не стало прагнули розпалити вогнище сепаратизму на Донбасі – на противагу Майдану, який переміг у Києві. Тому ставку було зроблено на масове завезення «тітушок» із прикордонних з Україною російських областей – Ростовської та Білгородської.

Таким чином, у центрі Донецька день за днем почала зростати кількість люмпенів, що абсолютно не орієнтувалися на місцевості і вживали в своїй мові абсолютно нетипові для Донбасу слівця на кшалт «поребрика».

Сутички у Донецьку. 13 березня 2014 року
Сутички у Донецьку. 13 березня 2014 року

В той же час, кількість проукраїнських громадян, що вийшли на мітинг 5 березня на центральну площу міста, була безпрецедентною для регіону – одвічної вотчини традіційно орієнтованих на Росію регіоналів. Вперше з початку Революції гідності ми мітингували у Донецьку в кількості декількох тисяч! Патріоти, розчаровані здачею Донбасу на відкуп «донецьким» президентом Ющенком після Помаранчевої революції, наважились повірити в те, що Україна, яка здолала Януковича ціною життів Небесної сотні (серед якої були і донеччани), не залишить їх наодинці з багаторічними гнобителями.

Проте, цим сподіванням не судилося збутися. Навіть не дивлячись на те, що місцеві патріоти зуміли організуватися в загони самооборони за прикладом майданівських – щоб самотужки захистити своє місто від щодня звіріючих проросійських «тітушок». Як і в Криму, центральна влада просто вмила руки. Більш того, вона десь навіть посприяла захопленню столиці Донбасу прибічниками «русского мира».

Кому зобов'язані своїми успіхами сепаратисти

У червні 2014 року відомий журналіст, вихідець з Донецька Володимир Бойко в числі трьох чинників, які зумовили початок кривавої різанини на сході України, назвав прихід у керівництво МВС «комерсантів», які зайнялися оптовим продажем посад у цій структурі.

Одразу ж після звільнення начальника міліції Донецької області Романа Романова, який хіба що не за ручку привів «народного губернатора» Губарева та його «ополченців» до будівлу Донецької ОДА, міністр Аваков призначив на його місце одвічного слугу Ахметова в міліцейських погонах – Костянтина Пожидаєва. Ясна річ, що і команду новий обласний «главмент» набрав відповідну.

Паралельно з Пожидаєвим СБУ в Донецькій області також очолив ставленик донецького олігархату Валерій Іванов.

Закономірним результатом таких призначень стала практично повна бездіяльність місцевих правоохоронців у відповідь на агресію підкронтрольних хазяям Донбасу «лідерів» сепаратистів. Чи варто дивуватися з того, що командир донецької «Альфи» (підрозділ СБУ) Олександр Ходаковський пізніше очолить один із найбільших терористичних підрозділів – батальйон «Восток», а величезна кількість донецьких міліціонерів перейде на службу в угруповання «ДНР»?

Але це все відбудеться дещо пізніше. А 5 березня донецькі патріоти вперше змогли відчути на собі всю жорстокість проросійських «тітушок». Міліція ж практично не перешкоджала агресорам, які влаштували масову бійку в центрі Донецька. Вперше кров лилася рікою, але обійшлося хоча б без убитих.

Тоді всім стало зрозуміло, що далі буде ще гірше, і що захищатися Донецьку доведеться наодинці. Всі хоч трохи фізично міцні чоловіки-патріоти стали намагатися організуватися за допомогою соцмереж та своїх знайомих.

Міф №2

Але волати про допомогу до столиці було помилкою. Нові керманичі країни від самого початку не збиралися захищати проблемний для них регіон. Їм було простіше здати його, як Крим.

Адже що заважало правоохоронцям заарештувати молодчиків, тоді ще озброєних лише палицями і холодною зброєю, які тероризували проукраїнські мітинги в Донецьку? Тим більше, після вбивства донецького «свободівця» Дмитра Чернявського і ще як мінімум двох місцевих патріотів, чиї злякані до смерті батьки відмовилися здіймати галас довкола їхніх смертей. А що заважало ще раніше провести профілактичні роботи з виявлення провокаторів, які керували проросійськими «тітушками»?

А зробити це було не так вже і складно. Наприклад, від своїх джерел в середовищі ветеранів-правоохоронців, патріотів України, мені стало відомо ім'я одного з таких організаторів. Це заїжджий з Криму Петро Унтілов, відомий донецьким бойовикам під позивним «Дідусь». За неперевіреною інформацією, колишній силовик. Саме він керував єнакіївською «братвою», яка нападала на проукраїнські мітинги в Донецьку в березні 2014-го, а також «тітушками» з Маріуполя.

Петро Унтілов на призвисько «Дідусь»
Петро Унтілов на призвисько «Дідусь»

У моєму розпорядженні також з'явилася фотокопія повідомлення про підозру в скоєнні злочину, що було вручене одному з сепаратистів, Олегу Галану, який приїхав на донецькі мітинги з Краматорська, а також відео його розмови зі слідчим із Ворошиловського РУВС Донецька.

Наскільки ввічливо розмовляють місцеві стражі порядку з підозрюваним в тяжкому злочині, заздалегідь гарантуючи тому, що за ґратами він не опиниться! При цьому, добре відомо, що деякі з учасників проукраїнського мітингу, затримані міліцією 13 березня, були жорстоко побиті прямо у відділеннях міліції, вже після побиття їх на мітингу так званими «ополченцями»! Як, наприклад, Євген Демченко. Більш того, після декількох днів багато хто з учасників донецької самооборони зазнали переслідувань з боку донецьких правоохоронців. Пізніше наші фото з'явилися на офіційному сайті обласної міліції з надписом «розшукуються правопорушники».


Так у чому ж різниця?

Мені і деяким з моїх побратимів довелося терміново тікати до Києва. За злою іронією долі, до в'язниці мене відправили вже у вільній Україні й київські «менти». За те ж саме, за що не вдалося посадити їхнім донецьким колегам. 31 серпня минулого року біля Верховної Ради я, так само як і 13 березня 2014 року, відстоював цілісність нашої країни, протестуючи проти зрадницьких змін до Конституції України. Але мені це коштувало довгих трьох місяців за ґратами, а вищезгаданий Галан (позивний «Ганс»), якого відпустили з райвідділку міліції в Донецьку, пізніше поповнив лави бойовиків, які продовжують вбивати наших хлопців на Сході. Тим часом, він підозрювався за тією же самою статтею 294 частина 2 (організація та активна участь в масових заворушеннях, що призвели до смерті людей), що і я.

Бойовик угруповання «ДНР» Олег Галан («Ганс»)
Бойовик угруповання «ДНР» Олег Галан («Ганс»)

Також донецькі суди відмовилися позбавляти свободи ще одного «туриста», який приїхав насаджувати цінності «русского мира» до Донецька з глухого луганського села. Навіть не дивлячись на клопотання про арешт з боку правоохоронців. Показово, що один з лояльних до сепаратистів суддів – Віктор Шика – до цього дня служить українській Феміді в апеляційному суді Донецької області, перенесеного з Донецька в Бахмут.

Вся річ у тому, що, за збігом певних обставин, доля Донецька могла спіткати будь-який інший з регіонів України. У жовтні минулого року в стінах Київського ІТТ слідчі з міліцейського главку в бесіді зі мною «наїжджали» таким чином: «Ну що, домайданились?.. А чим тебе не влаштовує «особливий статус»? Тобі що, подобається, коли над Донецьком літають снаряди?...» А як потрапила до Печерського райсуду столиці Світлана Бабенко, яка встигла раніше «попрацювати» суддею в угрупованні «ЛНР», чому їй не перешкоджали кияни? Саме вона обирала мені і багатьом моїм товаришам за нещастям (не донеччанам) запобіжний захід у вигляді утримання під вартою.

Сьогодні всі українці повинні позбутися стереотипів і усвідомити, нарешті, що є ми – як донеччани, так і львів'яни, і є вони – можновладці-колаборанти, близькі по духу кремлівським окупантам. У боротьбі проти них ми вже точно єдині. Як були єдині і в своїй любові до України у квітні-травні 2014-го, коли, узявши на себе відповідальність, поїхали добровольцями на Схід, схаменувшись після беззастережної здачі росіянам Криму і переставши покладатися на владу.

Артем Фурманюк – журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свободи

  • Зображення 16x9

    Артем Фурманюк

    Народився в 1981 році у Ростові-на-Дону в журналістській родині. Все життя прожив у Донецьку, в березні 2014 року разом із родиною переїхав до Києва. Журналістську кар’єру розпочинав у донецькій опозиційній газеті «Остров» та прес-секретарем Донецького обласного осередку ГО «Пора». Згодом писав для багатьох як регіональних, так і всеукраїнських друкованих та цифрових видань. Спеціалізується на жанрі журналістських розслідувань, є одним зі співавторів забороненої на Донбасі книги «Донецька мафія. Перезавантаження». Дописувач до рубрики «Точка зору» на сайті Радіо Свобода із 2010 року.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG