Давня мрія, патріотизм, зв’язок із пращурами, належність до підрозділу – кожне татуювання наші герої робили з різних причин. Переселенка з Криму хотіла позбутися болю за втраченим щастям, десантник – навіть не думати про полон, вчитель танців, який пішов добровольцем на фронт, – долучитися до спадщини свого гуру, а доброволець з «Правого сектору» – нагадати власному тілу, що смерті не варто боятися.
Це 8 історій військових і волонтерів, кожен з яких наважився прикрасити своє тіло на все життя. Вони розповіли Радіо Свобода, як і чому робили свої тату і чому деякі з них не хочуть зупинятися на першому малюнку.
Це історії про любов, війну, Україну і людське життя.
Всі свої татуювання я робив у київських тату-салонах, під час відпусток. Першу набив наприкінці 2014 року. Знак смерті на плечі як символ того, що ми її не боїмося. Потім додав лати як символ захисту
Це старовинний символ, який я побачила у свого побратима – на той момент я вже півроку служила в батальйоні, приймала участь у бойових діях. Він же мені розповів, що «валькірія» – це древній слов’янський символ
Для того, щоб навіть думок про полон не виникало у мене, я зробив таке татуювання. Щоб знав, що якщо потраплю туди, мені буде дуже важко
Тату «тризуб» я робила навесні 2014 року, в ньому зашифроване слово «воля». Друге тату, карту України, я собі набила вже в 2015 році. Майстер ще пожартував, питає: «Із Кримом набивати чи без нього?» Я кажу: «Звісно з Кримом»
На моєму тату зображено Карлоса Гарделя. Саме Гардель на початку XX сторіччя зробив танго відомим у світі. Хлопці намагалися дати мені позивний «Гардель» за цим тату, але постійно забували це ім’я
Я дуже сумую за своїм Кримом, пам’ятаю море і гори. На моєму тату мак нібито виростає з мого найулюбленішого місця в Криму, мого «місця сили». Це лагуна Сатера, де я провела багато часу. Я хотіла, щоб біль, який буду відчувати під час татуювання, нібито перекрив біль від окупації
Це татуювання мені робив художник із Донецька. Окупація змусила його переїхати до Києва, де він і почав набивати тату. Для мене він зробив знижку, тому що я захищав аеропорт його рідного міста.
Я собі хотіла зробити татуювання дуже давно, мабуть років 10 тому. Ми з автором закохалися і зараз його татуювання, як нагадування – можна до нього притулитися і моя найближча людина ніби поруч
У лавах Добровольчого українського корпусу «Правого сектору» я служив з весни 2014 року до восени 2015-го. Сьогодні продовжую воювати, але вже офіційно.
Всі свої татуювання я робив у київських тату-салонах, під час відпусток. Першу набив наприкінці 2014 року. Після цього додавав ще 9 чи 10 різних елементів. Кожен був пов’язаний із чимось новим у житті, чи в службі, кожен чимось для мене важливий, і звісно, кожен може стати проблемою, якщо я потраплю в полон.
Найпершим – Знак смерті на плечі як символ того, що ми її не боїмося. Потім додав лати як символ захисту. На грудях в мене слов’янський оберіг – старовинний символ.
Останнє оновлення на сьогодні – це медичний шеврон, дещо схожий на емблему військових медиків Великої Британії. Цей шеврон я набив, коли я став лікарем у своєму взводі.
Перше моє татуювання було зроблено на грудях, я хотіла його ще зі школи. Спочатку мені його набили 18 лютого 2014 року, в останні дні Майдану. Але набили погано і десь через рік переробляли. А потім той же майстер, який його переробляв, набив мені на руку «валькірію».
Це старовинний символ, який я побачила у свого побратима – на той момент я вже півроку служила в батальйоні, приймала участь у бойових діях. Він же мені розповів, що «валькірія» – це древній слов’янський символ. Дуже давно він прийшов до нас зі скандинавських країн. Спочатку «валькірію» носили лише воїни-чоловіки, потім вона стала талісманом воїнів-жінок, а потім і в цивільне життя прийшла.
Всі мої тату зроблені в армії. А на правому плечі – класична така армійська татуха десантників. Там ще мають бути роки служби, але ніяк не дійдуть руки це тату закінчити.
А ось на лівому плечі – портрет Тараса Шевченка, який з’явився там, бо було необхідно. Ми з хлопцями сиділи у Краматорську і дізналися, що українському військовому, який потрапив у полон, відрізали руку через татуювання із гербом України.
А полон для нас був найстрашнішим – ми завжди з собою носили гранату РГД, щоб себе підірвати, якщо схоплять. І Для того, щоб навіть думок про полон не виникало у мене, я зробив таке татуювання. Щоб знав, що якщо потраплю туди, мені буде дуже важко.
Коли я була волонтером на Майдані, лікарі з медичної служби якось привели мене в лікарню «Феофанія». Там ми познайомились із пораненими майданівцями, вони потім пішли служити в АТО. Один з них пішов у відставку лише півроку тому – спочатку служив в «Чорному корпусі», а потім перейшов в «Азов». А саме до військового шпиталю я вперше прийшла в кінці літа 2014-го. Робили там усе – і з пораненими сиділи, і палати вбирали, і ліки купували за власні гроші.
Я завжди хотіла зробити собі якийсь символ, щоб він перегукувався із моїм внутрішнім патріотизмом. Я себе називаю українкою в 50-му поколінні – і Майдан, і війна дуже підсилили зв’язок із моїм народом.
Тату «тризуб» я робила навесні 2014 року, в ньому зашифроване слово «воля».
Друге тату, карту України, я собі набила вже в 2015 році. Майстер ще пожартував, питає: «Із Кримом набивати чи без нього?» Я кажу: «Звісно з Кримом», а він відповідає: «Давай тоді ще Кубань наб’ємо, все одно вона наша буде».
Ну і десь на початку 2016 року я набила собі ще «мокош» – це старовинний жіночий символ, який часто на вишиванках зустрічається.
Взагалі-то я вчитель танців, навчаю аргентинському танго – навчав до війни і продовжую зараз. Проте у 2014 році я пішов добровольцем по мобілізації і потрапив в зону АТО. Службу проходив у 12-му батальйоні територіальної оборони «Київ». Спочатку був навідником, потім заступником командира роти.
На моєму тату зображено Карлоса Гарделя. Саме Гардель на початку XX сторіччя зробив танго відомим у світі – його почали танцювати не портові хулігани Буенос-Айресу і Монтевідео, а представники аристократичного суспільства у Франції й інших країнах Європи. Отже це знакова фігура для танго, Аргентини і Уругваю.
Мені хотілося якось долучитися до його спадщини і в 2014 році десь за місяць до мобілізації я зробив це тату. Хлопці намагалися дати мені позивний «Гардель» за цим тату, але постійно забували це ім’я. Тому був «Бородою».
Наступним тату напевно буде оновлений логотип батальйону, який розробила мій тату-майстер – на ньому зображений архангел Гавриїл. Набивати його хочу на біцепсі тої руки, якою тримаю в танці партнершу.
У серпні 2014 року я разом із чоловіком і трьома дітьми переїхала з Криму в Київ. Ми усі народилися в Криму, але через російську окупацію не могли там залишатися. Одразу, коли на півострові з’явилися «зелені чоловічки», ми брали участь в акціях протесту. Мої діти навчалися в українській гімназії Сімферополя. Вони бачили, як звідти викидали директора, а мій син по ночах підіймав над гімназією український прапор, поки в нас прапори не скінчилися.
Майже одразу після переїзду я почала допомагати армії і стала волонтером у військовому шпиталі в Києві. Все, що залишалося у родинному бюджеті, кожного місяця віддавали або на армію, або на переселенців, або на шпиталь.
Це татуювання я зробила влітку 2016 року. Я дуже сумую за своїм Кримом, пам’ятаю море і гори. Так вийшло, що на моєму тату мак нібито виростає з мого найулюбленішого місця в Криму, мого «місця сили». Це лагуна Сатера, де я провела багато часу.
Тому, коли я побачила малюнок, то почала плакати. Я не можу і не хочу їздити в Крим, поки туди не повернеться Україна. Я хотіла, щоб біль, який буду відчувати під час татуювання, нібито перекрив біль від окупації. І це дійсно трохи допомогло.
Це татуювання мені робив художник із Донецька. Окупація змусила його переїхати до Києва, де він і почав набивати тату. Для мене він зробив знижку, тому що я захищав аеропорт його рідного міста.
Безпосередньо в цій диспетчерській вежі я був у жовтні 2014 року, провів там близько місяця. А татуювання робив влітку 2015 року – за кілька годин її набили. Вежа для мене – це дуже пам’ятний епізод цієї війни. Я служив у Добровольчому українському корпусі «Правого сектору» й їхав у Донецький аеропорт у складі окремої групи, нас було п’ятеро людей, і двоє з нас відправилися до вежі. Вона складалася з двох частин – сама будівля була бетонною, там перебували військовослужбовці Збройних сил України, а «правосеки» сиділи в коридорі з гіпсокартону. Проте він потім згорів і всі зібралися в бетонній частині. Коли ми були на диспетчерській вежі, цю позицію як раз почали використовувати для корегування артилерійського вогню.
Я собі хотіла зробити татуювання дуже давно, мабуть років 10 тому. І набити хотіла саме герб України – не сердечки чи там квіточки, а саме герб. Але не хотіла, щоб тату було дуже помітне, воно мало б бути тільки для мене.
У салон ніяк не наважувалася піти, проте у батальйоні познайомилася з колишнім фотографом і майстром тату – він також пішов служити до батальйону Кульчицького. Спитала, а чи не зробить він мені тату. Він каже: «Зроблю». Потім нас розподілили по різних ротах і коли підрозділ мав їхати на ротацію в зону АТО, то я до нього прийшла й кажу: «Ось ти вже їдеш, а тату мені так і не зробив». Він здивувався, але на вихідних перед самим виїздом він мені набив цей герб. Це було в грудні 2014 року.
Потім ми з автором закохалися і зараз його татуювання, як нагадування – можна до нього притулитися і моя найближча людина ніби поруч.