Коли Станіслава Драга прокинулася 21 серпня 1968 року, в перший день відпустки, вона ввімкнула радіо та почула доповідь про пожежу та стрілянину біля штаб-квартири радіостанції у центрі Праги. Коли вона подивилася у вікно, вона почула, як їдуть танки, і зрозуміла, що це пряма трансляція.

Побоюючись, що жителі можуть постраждати, Драга швидко одягнулася і побігла до Чехословацького радіо на Виноградській вулиці. Там вона побачила поранених і дезорієнтованих людей, що вибігали з будівлі, пошкодженої кулями та пострілами танків. Разом із деякими перехожими вона втекла в будівлю, коли біля них обвалилося скло і штукатурка.

На сходах біля другого поверху Драга зустріла літнього чоловіка, у якого був зламаний ніс і дуже кровоточив. Вона вирішила допомогти йому дістатись до Виноградської лікарні, яка була за 3,5 кілометра від будівлі радіо. Коли вони підійшли до трамвайної зупинки «Оріонка», вони побачили офіцера з армії Варшавського договору. Помітивши, що людина поранена і вся у крові, військовий запропонував відвести їх до лікарні. Драга описала офіцера як дуже пристойну людину..

Драга провела решту цього дня на вулицях Праги, надаючи допомогу пораненим людям, допомагаючи їм повернутися додому. Вона також фотографувала, щоб документувати те, що відбувається навколо неї.

Вона каже, що вторгнення країн Варшавського договору в її країну мало серйозний вплив на її життя, що змусило її турбуватися про майбутнє Чехословаччини.

21 серпня 1968 року Вірі Хомоловій зателефонували о 4 годині ранку. Їй повідомили, що війська Варшавського договору вторглися до Чехословаччини. Тоді вона працювала журналістом Чехословацького радіо і вона знала, що їй треба було швидко потрапити до інформаційного центру. Вона одяглася і побігла до радіостанції, прибувши незадовго до того, як військові прийшли виконати наказ – зупинити трансляцію.

Ситуація у будівлі радіостанції на вулиці Виноградській загострилася приблизно о 7-й ранку, коли з’явилося більше танків, а сотні людей зібралися та побудували барикади для захисту радіо.

Після того, як війська вторглися до новинного бюро, Хомолова втекла через задні двері і залишила будівлю. Спочатку вона побігла до армійської студії, розташованої неподалік, а потім її направив керівник будівлі компанії «Тесла» в Страшніце, де була створена тимчасова студія. Хомолова та двоє її колег почали отримувати повідомлення по телефону і відразу ж передавали оновлену інформацію про те, що відбувається. Щоб їх не виявили, журналісти жили та працювали в студії до 9 вересня 1968 року, коли телевізійне мовлення відновилося зі штаб-квартири Чехословацького радіо.

Хомолова описує події 1968 року як важливий етап в її житті. Згодом її звільнили з Чехословацького радіо, після того вона була прибиральницею – єдина робота, яку вона могла отримати впродовж кількох років.

Віра Роубалова була в будинку своїх батьків, коли вона прокинулася серед ночі, дізнавшись про те, що до Чехословаччини вторглися солдати армії Варшавського договору.

Хоча вона й почула повідомлення Чехословацького радіо, яке радило людям бути спокійними і чекати реакції з боку чехословацького уряду, вона швидко зв’язалася зі своїми політично активними друзями. Разом вони вирішили ускладнити орієнтування прорадянських сил у Празі, знімаючи вуличні знаки. Роубалова каже, що це здавалося пригодою, поки танк, який проїжджав повз, почав стріляти і змусив їх усвідомити, що ситуація була дуже серйозною.

Пізніше Роубалова та її друг розписували плакати, які поширювали у всьому місті. Вона пам’ятає сильне відчуття єдності та солідарності, адже кожна людина робила все можливе, приносячи папір, фарбу або їжу в підвал, де вони ховаються. Плакатами, на яких можна було прочитати, наприклад, «Іди додому, Іване!», Роубалова та її друзі були налаштовані переконати військових у тому, що вторгнення було помилкою.

Роубалову не переслідували за її діяльність під час вторгнення, але вона визнає, що ніколи не переставала відчувати напругу щодо країн, які окупували Чехословаччину.

Коли 21 серпня 1968 року Марта Бистровова прибула до редакції газети «Вільне слово» (Svobodné slovo), Вацлавська площа була переповнена людьми, танками та іншими броньованими машинами. Разом із двома колегами вона вирішила написати доповідь про побачене. Бистровова каже, що війська Варшавського договору й гадки не мали, де вони опинилися і чому місцеві громадяни не цінували їхню «братську» допомогу. Вона також визнає, що місцеві жителі заохочували війська виступати проти своїх командувачів.

У той час, як Бистровова та її колеги стояли [перед Національним музеєм], спостерігаючи за тим, що відбувається на Вацлавській площі, війська Радянського Союзу почали стріляти по музею – вони, здавалося, прийняли його за будівлю Чехословацького радіо. Колега збив її з ніг і врятував від пострілів. Після цього журналісти на якийсь час пішли до радіостанції, а потім повернулися в новинне бюро, щоб написати перший спеціальний випуск газети. Після закінчення першого вони негайно розпочали роботу над другим спецвипуском.

Через те, що розташування інформаційного бюро було стратегічно важливим, наступного ж дня війська окупували його і почали використовувати як штаб-квартиру. Згодом журналісти «Вільного слова» зустрічалися в різних квартирах або на вокзалах, щоб здавати свої статті. Вони також допомагали розповсюджувати газети читачам та передавали їх посольствам, особливо західним.

Коли почався процес «нормалізації», Бистровова була в декретній відпустці, і тому її не звільнили. Але після повернення в новинне бюро вона побачить, що журналістам вже не буде дозволено вільно звітувати про події без цензури.