Радіо Свобода в обличчях

Протягом семи десятиліть Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода покладається на найсміливіших журналістів та професіоналів для спілкування з аудиторією та висвітлення важливих новин. З нагоди 70-ої річниці пропонуємо познайомитися з кількома людьми, які зіграли важливу роль в історії Радіо Свобода – Української та інших редакцій.

Іванна Ребет

Бібліотека Радіо Свобода: інформація, яка дала надію українцям і росіянам

Мюнхенський офіс Радіо Свобода, який проіснував до 1995 року, був потужною медійною структурою – з великою бібліотекою та аналітичним відділом.

Бібліотека при мюнхенському офісі Радіо Свобода, якою керувала Іванна Ребет, для журналістів була чимось на кшталт інтернету сьогодні. Вона налічувала понад 150 тисяч книжок, із яких близько 5 тисяч – українською мовою. У ній можна було знайти й енциклопедичні дані та офіційну статистику про радянські республіки, наукові і газетні статті. Ці матеріали були справжньою інформаційною «бомбою» щодо СРСР.

«Маса газет була, ми замовляли для цілої радіостанції газети – для кожного відділу, десь 800 газет було. Радянські газети треба було переглядати і дізнаватись, що там діється. Я мала 30-35 співробітників, бо тут було досить багато праці», – розповідає Іванна Ребет.

На сторінках радянських газет спеціалісти аналітичного відділу Радіо Свобода вишукували неспівпадіння з енциклопедичними даними та офіційною пропагандою Москви. Особливо цінною в цьому контексті була регіональна преса СРСР, на сторінках якої з’являлись статті про місцеві проблеми.

Виходить, руйнівною для СРСР була інформація з радянських же газет, яку ретельно аналізували на Радіо Свобода та поширювали, підкріплюючи коментарями економістів та правозахисників. Після аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році в радянській пресі аналітики Радіо Свобода відшукали статті про експерименти на енергоблоках, які там проводили до катастрофи. Співробітники бібліотеки, якою керувала Іванна Ребет, 1986 року зібрали чимало корисної інформації для слухачів з регіонів, які постраждали від викиду чорнобильської радіації.

«Діставали всю інформацію, аналітики це аналізували, робили дослідження, журналісти це використовували, бо у Чорнобилі стався вибух, і вони хотіли мати якусь інформацію, що робити у випадку радіації, і ми їм це знаходили», – розповідає ексдиректорка бібліотеки. Дочка українських емігрантів Іванна Ребет зараз працює в бібліотеці Українського вільного університету в Мюнхені.

Вона – дружина журналіста Андрія Ребета, чий батько – Лев Ребет – був членом ОУН і заступником голови Українського державного правління (УДП), яке було створене після проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року у Львові.

Іванна Ребет, ексдиректор бібліотеки Радіо Свобода в Мюнхені
Іванна Ребет, ексдиректор бібліотеки Радіо Свобода в Мюнхені

Іванна Ребет і нині уважно стежить за новинами зі сходу Європи. Хоч її родина живе у Мюнхені, тема української державності залишається важливою для неї. ​ «Знаєте, Путін каже, що України не існувало, а ми маємо карти 1635 року – «Оукраїна», 1712 рік – Україна. Він каже, що України не існує – ти не існуєш, я не існую, але ми існуємо, Україна вже тоді без нас існувала», – говорячи це, Іванна звертає увагу, що всі ці карти видані у різних країнах.

Роман Купчинський

Людина, яка творила історію

Йому випало на долю народитися поза Україною та їй він присвятив усе своє життя. Роман Купчинський був редактором, видавцем, дослідником, але якою б діяльністю він не займався, він завжди залишався на передовій у боротьбі за свободу і незалежність України.

Очоливши Українську службу Радіо Свобода у 1990 році, він заснував перше бюро у Києві, розбудував кореспондентську мережу по Україні та за кордоном. Перейшовши на аналітичну роботу в 2002 році, Купчинський зайнявся дослідженнями корупції в енергетиці та торгівлі зброєю. Його розслідування та свідчення у Конгресі зіграли не останню роль у тому, що Україна почала укладати прямі угоди на постачання газу з російським «Газпромом», вилучаючи корумпованих посередників. Від його імені не раз здригалися можновладці та олігархи у Москві та Києві.

Роман Купчинський на війні у В'єтнамі
Роман Купчинський на війні у В'єтнамі

Син Стефана, племінник Романа

Син біженців із Галичини, Роман Купчинський народився у Відні у грудні 1944 року. Його встигли охрестити у Віденській церкві Святої Варвари, а вже через кілька місяців його батько – Стефан, брат відомого автора стрілецьких пісень Романа Купчинського, загинув під час бомбардування, нісши немовля на руках. Мати, Марія, опиняється у німецьких таборах для переміщених осіб. У 1949 році родина отримує дозвіл переїхати до США.

Дитинство Романа Купчинського проходить у бідних районах, де живуть біженці з Європи, що намагаються зіп’ятися на ноги у Новому світі. Однак, громада, яка сформувалася ще у німецьких таборах, допомагає не загубитися у чужому світі. Школа, Пласт, церква об’єднують старших і дозволяють ростити молодь у національному дусі.

Ще до закінчення Університету Лонґ Айленду Купчинський потрапляє в армію. На війні у В’єтнамі він став лейтенантом, командиром стрілецького загону, отримав нагороду – Пурпурове серце.

Закінчивши університет із дипломом політолога, Роман Купчинський згодом очолює відоме українське видавництво та дослідницький центр «Пролог».

«Протягом свого життя він завжди підтримував слабшого, а тим найважливішим слабшим для нього була Україна. Вона була Полярною зіркою його діяльності. До її проблем він привертав увагу американців, європейців, питання українських дисидентів та незалежності України він обговорював у Японії, країнах Тихого океану та навіть у Китайської столиці Пекіні», – сказав Мирон Смородський на зустрічі, присвяченій пам’яті Романа Купичинського.

Роман Купчинський
Роман Купчинський

Українська служба Радіо Свобода

Щойно Україна стала незалежною, у 1991 році, Роман Купчинський переходить з «Прологу» до Радіо Свобода і очолює її Українську службу саме в той момент, коли починає реалізовуватися мрія його життя та багатьох його друзів та однодумців по всьому світу.

Купчинський не хоче гаяти ані дня і вирушає в Україну – створювати перше бюро Радіо Свобода. За іронією долі, прешою адресою Радіо Свобода у Києві була вулиця Леніна.

Роман вважав, що журналістика має бути якнайближче до місця подій, тому більшість свого часу проводив не у Мюнхені, де тоді була штаб-квартира Радіо Свобода, а в Києві, де він вже нарешті вільно міг зустрічатися і зі своїми друзями-дисидентами, і з представниками нової влади. Серед тих та інших не було людей, яких не знав він, як і людей, які не знали його.

У Києві він розбудовує широку мережу корепондентів по всій Україні, на Заході, в Москві, Мінську. Купчинський знаходить для Радіо Свобода і партнерів, які ретранслюють його сигнал в ФМ-діапазоні, радіокомпанія «Довіра» передає в ефір вісім годин мовлення української «Свободи».

У Київському бюро Радіо Свобода. Купчинський на задньому плані в навушниках. За столом – журналісти Максим М'якенький та Марина Остапенко. 1992 рік.
У Київському бюро Радіо Свобода. Купчинський на задньому плані в навушниках. За столом – журналісти Максим М'якенький та Марина Остапенко. 1992 рік.

Від боротьби за Україну до боротьби з корупцією

Але вже невдовзі стає очевидним, що не все в реальній Україні відбувається так, як мріялося про це в Америці – країна потерпає від радянської деморалізації, корупції, люди розгублені – незалежність не принесла добробуту, зате швидкими темпами творяться клани олігархів, творяться злочини.

Поворотним пунктом у прихильних до того часу стосунках із владою для Купчинського стало вбивство журналіста Георгія Гонгадзе. Роман був особисто знайомий із молодим журналістом-розслідувачем, який щойно розпочав свій онлайн-проєкт, коли надійшло повідомлення про його зникнення, а згодом і смерть.

Розслідуванням і висвітленням цієї справи журналісти Радіо Свобода займалися з дня у день, з місяця в місяць, з року в рік. Це не могло не вплинути на стосунки з владою – під тиском оточення президента Леоніда Кучми – ФМ-станції відмовляються від співпраці, а мовлення Української служби скорочується.

Та Радіо Свобода не полишає розслідування різних корупційних схем, а сам Роман Купчинський зосереджує увагу на найбільшому джерелі корупції в Україні – газовому секторі.

У 2002 році Купчинський стає головним редактором «Звіту про організовану злочинність і корупцію». Його статті про українсько-російські відносини, російську енергетику й корупцію в енергетичній царині пострадянського простору, включно з такими країнами як Азербайджан та Туркменістан, регулярно виходять серед публікацій Радіо Свобода, в цілій низці видань в Європі та США.

Купчинський розкриває схеми з посередниками, які отримують левову частку доходів від продажу і транспортування російського газу, він змушує Кремль відбиватися від звинувачень і змінювати схеми, надійніше ховаючи сліди та імена власників в офшорних компаніях.

«Президент Володимир Путін брав безпосередню участь у створенні цієї компанії разом із колишнім президентом України Леонідом Кучмою в липні 2004 року і неодноразово публічно захищав «РосУкрЕнерго»: «Повірте мені; ми не знаємо особи прихованих українських власників [РосУкрЕнерго]». Заява Путіна викликає важливе питання. Чи є загальною практикою для «Газпрому», найбільшої в світі газової компанії, підписувати багатомільярдні договори з особами, імена яких вони не знають?», – риторично запитував Роман Купчинський, виступаючи як свідок у Конгресі США.

Закінчивши роботу на Радіо Свобода у 2008 році, Купчинський працював в американському фонді «Джеймстаун», де продовжував досліджувати діяльність російського «Газпрому».

Один з його останніх звітів був присвячений темі зрідженого газу: «Російський зріджений газ – майбутнє поле геополітичної битви».

«Не буду вже Купчинським, буду Купчинськасом»

Як згадує відомий західний публіцист Едвард Лукас на шпальтах часопису «Економіст», Купчинський був бичем комуністів і посткомуністичних клептократів.

Корупція на вищому рівні в Україні, неспроможність українського суспільства з нею боротися боляче ранили Купчинського – він часом переживав розчарування, відчував, що справа його життя не дає тих результатів, на які він розраховував.

Купчинський по-доброму заздрив східним європейцям, друзям з балтійських країн, в яких вийшло подолати спадщину комунізму швидше та ефективніше. Свій біль він звичайно прикривав іронією і казав, що переписується з українців у литовці і стає Купчинскасом, замість Купчинського і подає індивідуальну заявку на вступ до НАТО та Європейського Союзу.

Американці називають таких людей «більшими за життя». Але і їхнє життя обривається. Часто занадто рано.

У 2010 році Роман Купчинський помер у віці 65 років у Вашингтоні і був похований з військовими почестями на Арлінгтонському військовому кладовищі.

Галина Рудник

Сила на зламі

Колишній продюсер Радіо Свобода Галина Рудник осиротіла під час сталінського терору, пережила голод та поневіряння під час нацистської окупації Білорусі, пройшла через жахи війни. Потім були роки в таборах для переміщених осіб та боротьба за те, щоби почати все з нуля на новому місці. Однак, незважаючи на всі труднощі, вона прожила хороше життя та змогла побудувати успішну кар'єру.

«У 1938 році, коли мені було всього сім років і сталінський терор був у самому розпалі, мого батька, високопоставленого офіцера, розстріляли, а моя улюблена мама була заарештована, відправлена на заслання, і, в результаті потрапила у голодну пащу ГУЛАГу», – пише Рудник у своїх мемуарах «Перелітні птахи».

Разом зі своєю тіткою, яка опікала Рудник, вони пережили німецьку окупацію Білорусі з супутніми їй поневіряннями та голодом. Коли Радянський фронт просунувся вперед, вони втекли до Берліна, і після п'яти років у таборах для біженців в Німеччині їй та її тітці нарешті дали візи до Сполучених Штатів.

Колишня журналістка Радіо Свобода Галина Рудник на своїй випускній фотографії. Нью-Йорк, 1954 рік
Колишня журналістка Радіо Свобода Галина Рудник на своїй випускній фотографії. Нью-Йорк, 1954 рік

Галина Рудник володіла сімома мовами. Про її лінгвістичні таланти дізналися співробітники новоствореної Білоруської служби Радіо Свобода та запросили влаштуватися на роботу. Рудник відхилила цю пропозицію, оскільки розраховувала влаштуватися на роботу до ООН, але пізніше, усвідомивши всю важливість місії Радіо Свобода, вона погодилася.

«Я почала думати, Боже мій, у світі дійсно існує організація, яка намагається боротися з комунізмом та зробити щось для народів Радянського Союзу, тому, звичайно, я погодилася», – сказала вона в недавньому телефонному інтерв'ю Радіо Свобода.

Опинившись в мюнхенській штаб-квартирі Радіо Свобода, Рудник швидко освоїла кириличну машинку, а також почала зачитувати новини в ефірі білоруською та російською мовами. Їй платили 260 доларів на місяць.

Час, коли вона почала свою кар'єру, був небезпечним для Радіо Свобода. На Радіо проникали радянські агенти, і незабаром після її прибуття до Мюнхена двоє її колег були знайдені мертвими при загадкових обставинах з різницею всього в кілька місяців. В даний час вважається, що причиною цих вбивств була професійна діяльність тих співробітників Радіо Свобода.

«Ми були налякані до смерті, – розповідала Рудник про свій перший рік в Мюнхені, – боялися навіть вночі пройти через парк. Це було дійсно неймовірно. Але у мене був контракт, і я ніколи не думала про звільнення».

Під час своєї роботи на Радіо Рудник висвітлювала найважливіші події другої половини XX століття: Угорське повстання, Празьку весну, падіння Берлінської стіни, тощо. За свій 41 рік роботи в компанії вона піднялася кар'єрними сходами, зайнявши спочатку посаду продюсера, а потім помічника проєктного менеджера, а на пенсію вийшла в ранзі продакшн-менеджера Російської служби.

У 1962 році після знаменитої втечі з СРСР до Галини Рудник завітала донька Йосипа Сталіна Світлана Аллілуєва, яку вона знала ще з дитинства. Аллілуєва запропонувала Радіо Свобода книгу своїх мемуарів. Ці трагічні спогади під назвою «Двадцять листів до друга» Рудник зачитала у прямому ефірі.

Журналісти Білоруської служби Радіо Свобода: Галина Рудник (ліворуч), Володимир Цвірка (посередині) і Барбара Вежбалович. Мюнхен, 1960 рік.
Журналісти Білоруської служби Радіо Свобода: Галина Рудник (ліворуч), Володимир Цвірка (посередині) і Барбара Вежбалович. Мюнхен, 1960 рік.

Цей віраж долі – один з багатьох, які Рудник пережила за свою тривалу кар'єру на Радіо Свобода, що почалася в Мюнхені в 1954 році та закінчилася переїздом компанії до Праги в 1995 році.

«Галина Рудник довгий час була для мене прикладом. Я нею дуже захоплювався», – каже Богдан Андрусишин, друг Рудник, який нині обіймає посаду заступника директора Білоруської служби Радіо Свобода. Сьогодні він зайнятий перекладом «Перелітних птахів» англійською мовою.

«Вона сильна, рішуча і в свої 85 років залишається одним з найбільш проникливих людей, яких я знаю», – розповідає Андрусишин.

У 2011 році Рудник з нетерпінням чекала свого першого з моменту еміграції повернення до Білорусі. До того моменту вона не була на батьківщині понад півстоліття. Крім презентації своєї книги в Мінську, Рудник сподівалася відвідати могилу улюбленого дідуся в рідному Бобруйську. Вона також хотіла зробити значну благодійну пожертву в місцевий дитячий будинок, де, якби не улюблена тітка, вона безумовно опинилася б, коли залишилася без батьків.

Рудник не повірила своїм вухам, коли їй без будь-якої на те причини не дали білоруську візу. «Я так розлютилася, що й уявити важко, – ділилася емоціями вона. – Я більше ніколи туди не повернуся».

«Світ ламає кожного, і багато хто потім тільки міцніші на зламі», – писав Ернест Гемінґвей в книзі «Прощавай, зброє». Згадуючи цей уривок зі знаменитого роману, друг Рудник Богдан Андрусишин розмірковував: «Можливо, саме труднощі на початку її життєвого шляху привчили Галину до неминучих складнощів та розчарувань, з якими ми всі стикаємося. Це дало їй мудрість берегти синів, яких вона обожнює, друзів, яким вона віддана, роботу, в яку вона вірить, і професійну місію, до якої вона як і раніше залишається небайдужою.

Галина Рудник померла в Мюнхені у вересні 2017 року.

Ян Новак-Єзьоранський

«Великий маяк надії» у «найтемніші години комунізму»

Ян Новак-Єзьоранський, легендарний борець польського руху опору, продовжував боротися за свободу своєї країни, допомагаючи заснувати Польську службу Радіо Вільна Європа (RFE). Коли Польща після Другої світової війни потрапила до рук приведеним до влади Радянським Союзом комуністів, Ян Новак-Єзьоранський, легендарний борець польського опору, продовжував боротися за свободу своєї країни, допомагаючи заснувати Польську службу Радіо Вільна Європа. У своїх мемуарах він писав: «Відбудова почуття спільності була першою і найголовнішою метою нашої радіостанції. Підтримка надії була її другою метою».

Перша програма Польської служби Радіо Вільна Європа вийшла в ефір з Мюнхена 3 травня 1952 року, а Новак тоді виступив зі зверненням. Пізніше у мемуарах він описував важливість цієї місії: «У найтемніші роки сталінізму, всевладдя спецслужб, репресій, атмосфери секретності та спотворення історії, Радіо Вільна Європа дало полякам відчуття, що хтось десь знає правду і говорить правду; що злочини режиму будуть названі, а винні покарані».

Його аудиторія включала папу Івана Павла ІІ, який одного разу сказав, що він слухав Єзьоранського, коли щоранку голився. Єзьоранський очолював Польську службу до 1975 року.

Ян Новак-Єзьоранский, легендарний учасник польського опору, продовжував боротися за свободу своєї країни, допомагавши заснувати польську службу Радіо Вільна Європа (РСЕ).
Ян Новак-Єзьоранский, легендарний учасник польського опору, продовжував боротися за свободу своєї країни, допомагавши заснувати польську службу Радіо Вільна Європа (РСЕ).

Народився Здіслав Єзьоранський у 1913 році. Ян Новак – це був його псевдонім. Він вперше прославився, працюючи в польському підпіллі під час Другої світової війни, коли був емісаром і їздив між Лондоном, Стокгольмом та Варшавою, щоби лобіювати союзників-лідерів на підтримку та організацію опору. Під час Варшавського повстання 1944 року він контролював англомовні трансляції з Варшави.

У 1982 році він написав книгу про свій досвід воєнних часів під назвою «Кур'єр з Варшави». У передмові до книги колишній радник президента США з національної безпеки Збігнєв Бжезінський зазначив, що Новак- Єзьоранський стикається з незліченною кількістю небезпек і, як правило, він «у кроці від гестапо». Новак- Єзьоранський сказав, що ризикував своїм життям «багато-багато разів», і додав, що вважає це дивом, що пережив свої підпільні подорожі з Варшави до Лондона.

Після того, як Новак-Єзьоранський вийшов на пенсію, він переїхав із дружиною до США, де працював національним директором Польсько-Американського конгресу, а згодом став консультантом у Раді національної безпеки під час правління адміністрації Джиммі Картера, допомагаючи протягом 1990-х років досягти інтеграції Польщі до НАТО.

У 1996 році він отримав Президентську медаль Свободи від Білла Клінтона, який під час церемонії сказав: «Протягом 25 років він був домінуючим голосом на Радіо Вільна Європа, великим маяком надії, який провів стількох людей крізь найтемніші години комунізму».

«Прихильність Новака до демократії ― це натхнення для всіх американців, і цю прихильність все ще відчувають у його рідній Польщі», ― сказав Клінтон.

Після переїзду до Сполучених Штатів Новак припускав, що вже більше ніколи не побачить свою рідну Польщу. Однак у 1989 році рух «Солідарність» скинув комуністичний режим, а в серпні того ж року він тріумфально повернувся і вітали його у Польщі як героя.

Він повернувся до Варшави назавжди у 2002 році. У січні 2005 року він помер коли йому був 91 рік. Згадуючи Новака, колишній президент Радіо Свобода Томас Дайн заявив, що він був «чудовим лідером. Він був великим польським патріотом. Він зробив польське відділення Радіо Свобода діамантом у короні».

Діяльність Новака як борця руху опору висвітлюється у польському фільмі «Кур’єр», прем'єра якого відбулась у березні 2019 року у Національній оперу у Варшаві.

Автори: Руслан Тарасов, Емілі Томпсон, Френк Ксонгос, Марія Щур

За матеріалами Радіо Свобода та Голосу Америки

Переклали: Тетяна Савчук і Давид Аксельрод

Редактор: Ростислав Хотин