Всі процеси на шахті – і над, і під землею – контролюються з адмінбудівлі. На одному з поверхів ми заходимо до просторої кімнати – диспетчерської. В одному кінці приміщення стоїть величезний заокруглений стіл із телефонами й паперами. На протилежному боці, прямо навпроти – мапа у всю стіну.

Тут видно і клітку, в якій ми кілька годин тому спускалися під землю, і забійМісце роботи шахтаря, тобто кінець виробки, де відбувається вибивання породи., в який ми лазили, і вентилятори, які ганяють повітря під землею, і збагачувальний завод. Загалом – абсолютно всі елементи шахти, які в конкретний проміжок часу або працюють, або простоюють.

Біля мапи стоїть чоловік. Йому вже за шістдесят. Це диспетчер виробничої служби Михайло Тимошенко.

«Під час зміни диспетчери організовують роботу шахти. Бо ж вугілля треба добувати так, аби підприємство працювали ефективно і безпечно. Аби кількість спусків шахтарів дорівнювала кількості підйомів. У нас на шахті, для організації роботи й контролю, застосовується Уніфікована система диспетчерського контролю та контролю роботи обладнання і технічних процесів», – пояснює Тимошенко.

Якщо спробувати обійти ремонтні цехи – обов’язково потрапиш на лісопилку, яка розташована віддалік основних будівель. Ще на підходах до неї добре чути звук циркулярної пили і деревини, яку розрізають на частини: щось піде на укріплення тунелів у шахті, щось – на інші виробничі потреби.

Працюють тут кілька жінок. Вони раз у раз закидають деревину на конвеєр, розрізають і сортують її. Згодом її заберуть.

Неподалік від нас проїжджають вантажні вагони – скоро у них засипатимуть вугілля.

Цехи заводу зустрічають тишею. Лише протяги гуляють між конвеєрними стрічками. На вікнах видно осілий вугільний пил. Тут він всюди – на стінах, склі, машинах, підлозі. Особливо на підлозі. Поки йдеш, виникає відчуття, що ти десь на поверхні Місяця – чоботи лишають глибокі сліди у м’якому, сіро-чорному пороху. На другому поверсі заводу пилу трохи менше. Й світліше. Посеред величезного приміщення кілька конвеєрів. Тут сортується все добуте в шахті вугілля.

«На заводі ми збагачуємоПроцес обробки вугілля, під час якого відділяють сортове вугілля від домішок і порожньої породи. Існує мокре і сухе збагачення. При мокрому вугілля відділяється від домішок у рідині за рахунок різної з ними густини. При сухому збагаченні замість води використовують пісок. вугільну масу. Добуте вугілля після скіпового ствола опиняється у бункерах, звідки потрапляє до нас, просіюється і розділяється на класи. Дрібне вугілля одразу транспортується у силосні бункери. Середнє опиняється на збагачувальній фабриці – там ми відділяємо вугілля від породи. Великі шматки відбирають вручну одразу на транспортері. І це вугілля також відправляється в бункери», – пояснює директор технологічного комплексу поверхні Олександр Кулик.

Приміщеннями фабрики котиться гуркіт. Оживають конвеєри. Вугілля потрапляє у збагачувальні установки. У величезній фабриці зависає чорний туман, крізь який пробивається сонячне проміння. Люди перетворюються на розмиті силуети. В сусідньому приміщенні жінки за допомогою палиць відсортовують шматки породи й великі шматки вугілля, які потрапляють до них на конвеєр. На першому ж поверсі конвеєрні стрічки переганяють відібране й збагачене вугілля до силосних бункерів, що неподалік залізничних колій.

На вулиці дме сильний вітер. На залізничних коліях стоять вантажні вагони, в які із силосних бункерів висипається чорний пісок – вугілля, підняте з-під землі по скіповому стволу і збагачене й посортоване на місцевому заводі. За процесом наглядає двоє людей – вони стоять на спостережному пункті. Коли вагон завантажений – він під’їжджає до них і чоловіки присипають вугілля піском. Проте вітер все одно підхоплює дрібний вугільний пил, крутить його і відносить в сторону терикона неподалік.

Приміщення лампової чимось нагадує старі радянські лікарні: всюди кахлі, потьмянілі від часу й всюдисущого вугільного пилу. У холі стоїть постійний гуркіт і скрип: відчиняються двері, у спеціальні віконечка раз по раз гупають лампи з акумуляторами й рятувальне спорядження, яке дозволяє дихати під землею киснем і протриматися до підходу рятувальників. Або ж пробратися до виходу самим. Неподалік віконечок із стіни стирчать крани. До них час від часу підходять шахтарі і наповнюють пластикові пляшки – у сотнях метрів під землею питної води немає.

Дорогою до лампової можна почути потужний грюкіт – це цехи, в яких ремонтують обладнання шахти. У великому ангарі, який тягнеться на десятки метрів у довжину, ширину й висоту, стоїть різна машинерія.

Посередині приміщення троє чоловіків гупають кувалдою по шестернях, намагаючись чи то розібрати механізм, чи то навпаки – зібрати його назад, загнавши всі деталі на свої місця. Луна від ударів заповнює все приміщення.

«Тут ремонтують «забійне обладнання»: комбайни, редуктори, насосні станції, системи ВСП – винесену систему подачі для вугільних комбайнів. Частину обладнання ми ремонтуємо тут, частину відправляємо на капітальний ремонт на заводи в інші міста. Обладнання ламається доволі часто, так що робота в цехах є кожного дня. Правда, зараз тут працює 19 людей. А колись їх було 60», – пояснює виконувач обов’язків начальника цеху з ремонту забійного обладнання Денис Гра.

Ми йдемо до скіповоїПідйомний саморозвантажувальний короб, що рухається за допомогою каната по жорстких напрямних пристроях; застосовується для піднімання корисних копалин на поверхню башти – місця, де вугілля підіймають з-під землі.

Певно, ця будівля найвища серед усіх – її висота близько 80 метрів. Всередині встановлені три машини – дві з них підіймають вугілля, ще одна – породу. Приміщення, в якому вони стоять, більше за ангар, з якого ми спускалися під землю. В різних його кінцях облаштовані дві кімнати. Окрім них у приміщенні – жодних стін. На десяток метрів вгору здіймаються захисні кожухи величезних механізмів, які здатні втримати вантаж у 15 тонн. Чути вже знайоме дзеленчання. Натужно гудуть мотори.

«Я на шахті працюю… з 1983 року. Машиніст скіпового підйому з 1990-го. Ми підіймаємо вугілля і породу на поверхню. Розвантажують їх під нами, на кількадесят метрів нижче. Вугілля ми вивантажуємо на фабрику, після чого воно потрапляє у залізничні вагони. А породу – на терикон. На цій же шахті у мене працював чоловік, але загинув. Я от лишилася», – розповідає Світлана Бабанова.

Ми сидимо у її кімнатці, де стоїть пульт підйому. У жінки під руками два важелі, за допомогою яких вона керує процесом. З вікна своєї кімнати у величезному приміщенні вона бачить хіба що кожухи найближчої машини, яка підіймає вантаж. З вікон, які ховаються за металевими монстрами, видно околиці: навколишні поля, залізницю, дорогу, Донецьк.

Добратися до клітки можна двома шляхами – поверхнею, повз скіповий ствол (яким нагору підіймають вугілля та породу) і залізничні колії, або ж підземним коридором. Більшість обирає прогулянку по землі. До ангару з «ліфтом» під землю ведуть окремі рейки, які впираються у зачинені ворота. Праворуч – прочинені у темряву двері. І нагадування про заборону куріння. Ми заходимо в ангар, у якому міг би спокійно запаркуватися кар’єрний самоскид. В одному з кінців приміщення видно великі ворота, які виводять надвір. На протилежному боці – залізна решітка й три ліфти, які опускають людей під землю. В приміщенні дзеленчить дзвоник, зі стволу шахти чути потужний гуркіт, риплять троси. Клітка починає підйом з-під землі.

За п’ять хвилин клітка з’являється на поверхні, знову дзеленчить дзвоник. За залізною решіткою видно перемазані вугіллям, стомлені обличчя шахтарів. До решітки підходить жінка, яка керує підйомом. Вона перевіряє, чи повністю зупинився ліфт, після чого випускає людей.

Їхнє місце займаємо ми. З гуркотом зачиняється залізна решітка. Знову дзеленчить дзвоник. Ми повільно опускаємося вниз.

«Їхати недовго – хвилини три. Звісно, можна було попросити, щоб нас спустили швидше. Прокатали з вітерцем, так би мовити», – жартують шахтарі.

Ліфт пришвидшується. Раптово закладає вуха. За межами клітки видно хіба що кріплення, встановлені у стволі. В певний момент до гулу повітря у вухах додається новий звук – дзюрчання води. Однак розгледіти, звідки й куди вона тече – не вдається. Клітка уповільнюється. Знову чути гуркіт. Під ногами з’являється світло. Ми неквапливо в’їжджаємо у яскраво освітлений тунель. Перед нами відчиняють залізну решітку.

Ми стоїмо у своєрідному тупику – перед нами лише генератор і обвалена порода. Поруч, в стіні тунелю, вхід у виробку. Залізти туди можна хіба що ставши на коліна – його висота трохи більше метра. Всередині працює ремонтна бригада.

«Пласт вугілля вирубує комбайнГірнича машина для вибивання породи. Після цього вугілля по конвеєру підіймають наверх. Коли комбайн завершує роботу – за ним зсувається лава. Тобто залізні кріплення, секції кріплень, які тримають породи, аби нам з вами на голову нічого не завалилося. Ці секції потім монтують наново і комбайн продовжує працювати», – розповідає про свою роботу Євген Мельников.

Повз нас пробігає щур. Чи щурі. У темряві, яку розрізає хіба проміння ліхтарів, їх можна лише почути. Високий писк віддаляється тунелем. Шахтарі на гризунів, здається, уваги не звертають. Пропонують підняти нас до електровоза по конвеєрній стрічці – кажуть, що час від часу самі так роблять: «Головне правильно лягти і можна їхати», – жартують вони. Втім, ми відмовляємося і йдемо вгору на своїх двох.

Перед нами чергове відгалуження одного з підземних коридорів. На цей раз це проходка – тунель, який готують для видобутку вугілля. Він поки що короткий – трохи більше сотні метрів у довжину. І не надто широкий – десь до 5 метрів. В кінці стоїть комбайн. Металева махіна займає всю вільну площу. Попереду в нього бурильна установка, яка сантиметр за сантиметром пробиває породу. Вдягаємо респіратори, які до того без діла бовталися на шиях. Шахтарі прикриваються комірами курток.

Підземний коридор заповнює несамовитий гуркіт і скрегіт – машина починає лупати скалу. За секунди повітря перетворюється на біле молоко. Роздивитися щось поперед себе неможливо – якщо витягти вперед руку, пальців майже не видно. Навіть потужні ліхтарі не завжди можуть пробитися крізь таку завісу. Білий силікатний пилМінеральний пил (силікати – це солі кремнієвих кислот), який викликає у шахтарів тяжке професійне захворювання – силікат легенів. осідає на одязі, техніці, очах. За хвилину все завершується. З комбайну до нас спускається Дмитро Хоришко – бригадир прохідників. Людей, які власне пробивають землю заради видобутку вугілля.

«Ми з вами приблизно за 4,5 км від ствола з кліткою, в якій вас спускали. Ну а це прохідницький забій. Ми тут за допомогою комбайну метр за метром пробиваємо породу, ставимо металеві укріплення, які тривають стелю. Робота у нас… пильна. І важка. Працювати доводиться в респіраторі й окулярах. Я от 21 рік уже на проходці і до сьогодні все було добре. Єдине що у нас зараз забагато пилу. Поки у нас не працює система зрошення – так вона хоч трохи прибиває пил», – розповідає Дмитро.

Входимо до «карети» – невеличкого залізного вагончика, який чимось схожий на трамвай: зверху над ним електричні дроти, знизу – рейки. Ми вмощуємося на сидіння – дерев’яні лави. Місць для пасажирів – необхідний мінімум. Дзеленчить дзвоник. Вагон рушає пологим спуском в темряву, ще глибше.

Розмовляти під час руху проблематично – залізний транспорт немилосердно гуркоче. Але спуск триває недовго. Щоправда, на цьому переїзди не завершуються – з тунелю із «каретою» перебираємося до електровоза. Власне, це він має привезти нас до виробки. Як і «карета», він виглядає максимально просто і функціонально – мотор, прикритий зверху кожухом, лавка для машиніста, колеса. Аналогічно просто виглядає й «вагон» для пасажирів – коробка жовтого кольору із дерев’яними лавками всередині. Втім, на відміну від «карети», тут є сякі-такі дверцята. Вантажимося всередину, електровоз рушає. Гасимо ліхтарі, їдемо у повній темряві. Транспорт гуркоче, розганяючи луну тунелем. Чути, як десь іззовні дзюрчить вода. Часом у повітрі можна відчути запах метану. Втім, він швидко зникає.

«Під землею, логічно, є вода. Але її краще не пити. В шахті всю воду спускають на найнижчу точку – 620 метрів. І вже звідти ми її відкачуємо на поверхню. Так простіше і дешевше», – пояснюють шахтарі, які трясуться із нами у вагоні.

Йдемо недовго – хвилин з п’ять. В обличчя постійно дме прохолодний вітер. Часом чути, як в сусідніх тунелях щось гуркоче…

Ми ж йдемо до “лави” вузьким проходом. Праворуч від нас транспортна стрічка, по якій до колій електровоза підіймають добуте вугілля. Ліворуч – труби із технічною водою і стиснутим повітрям. Час від часу чути, як воно шипить. В сотні метрах попереду працює генератор. От, певно, і всі підземні звуки. Ну, хіба ще можна додати шурхіт пилу під ногами. За кількасот метрів добираємося до виробки…

Шахтарі пораються на виході з тунелю. Тягнуть генератор, перекидають породу на транспортну стрічку. Пояснюють – зазвичай шахтарські бригади незмінні. І там можуть десятиліттями працювати одні й ті ж люди.

«Це важливо – ми маємо знати одне одного. Ти маєш довіряти людині, поруч з якою працюєш. Є люди, які під землею працюють 20 років. І в одній і тій самій бригаді. Це вже як сім’я», – говорять вони.

На годиннику майже перша дня. Ранкова зміна підходить до завершення. Вибираємося із шахти тим самим шляхом – на електровозах і “кареті”. На поверхні шахтарі йдуть до лампової – здавати своє приладдя. На під’їзді наступна, денна зміна.