Останнім пам’ятником культури, що був зруйнований в радянській Україні за ініціативою влади, стала Стіна пам’яті на київському Байковому цвинтарі. Твір міг стати однією з візитівок міста, але був залитий бетоном як чужий для радянського мистецтва. Настоящее Время поговорило з одним з авторів знищеної роботи, митцем Володимиром Мельниченком про цю історію, яка триває вже півстоліття та нещодавно отримала своє продовження. В статті вперше публікуються розсекречені документи КДБ про Стіну пам’яті.
Київський митець Володимир Мельниченко спочатку не хотів братися за проєкт київського крематорія.
Від роботи на об’єктом послідовно відмовилися всі архітектурні майстерні Києва: за словами митця, в архітекторів, що пережили війну, така споруда викликала асоціацію зі злочинами нацистів. «Ніхто не хотів залишити своє ім’я як автор такого об’єкту», – згадує він.
Мельниченко, разом зі своєю дружиною та постійною співавторкою Адою Рибачук, відмовилися з тієї ж причини. Але незабаром змінили рішення та погодилися допомогти з оформленням об’єкту.
Пропозиція разом працювати над створенням першого в Києві крематорія з’явилася у 1967 році від архітектора Авраама Милецького. Вони вже мали досвід співпраці: Милецький проєктував, а Мельниченко та Рибачук створювали в українській столиці інтер’єр Палацу піонерів і школярів та Центрального автовокзалу. За Палац піонерів Милецький отримав Державну премію СРСР.
Надихатися митці вирішили народними похоронними обрядами та спеціально влаштували експедицію туди, де вони ще збереглись, – в Карпати.
За проєктом на території найвідомішого київського цвинтаря, Байкового, повинен був з’явитися цілий комплекс – Парк пам’яті. Туди входив в тому числі кремаційний корпус та зали прощання, а також Стіна пам’яті – меморіал довжиною у 213 метри і висотою від 4,5 до 16 метрів, який митці вирішили покрити барельєфами загальною площею 2 тисячі квадратних метрів. В проєкті чергувалися два десятки композицій, об’єднаних загальною темою життя та смерті: «Ікар», «Прометей», «Любов», «Мистецтво», «Оборона Батьківщини» та інші.
Архітектурні та мистецькі рішення авторів Парку пам’яті спрямовувались на те, щоб люди, які прийшли сюди прощатися з близькими, змогли легше перенести втрату.
У 1968-у проєкт був затверджений. Кремаційний корпус був відкритий у 1974 році, напівкруглі зали прощання – у 1975-у. Автори називають ці будинки нестандартної форми «Храмом неба».
Залишалося спорудити Стіну пам’яті.
Основою для меморіалу повинна була стати підпірна стіна, встановлена для укріплення ґрунту навколо Парку пам’яті. За задумом авторів, інженерна споруда повинна була стати мистецьким твором, який за своїм змістовим навантаженням мав стати головним в усьому комплексі.
Спочатку митці за допомогою зварювання створювали металевий каркас барельєфів, а потім лили на нього бетон.
Готові сірі фігури повинні були розмалювати за допомогою енкаустики – стародавньою технологією, яка передбачає використання кольорів у поєднанні з бджільним воском. Крім того планувалося створення басейну на підніжжі стіни, в якому відображався би весь твір.
Масштабність проєкту та перші відгуки, в тому числі й з-за кордону, вказували на те, що Парк пам’яті та його авторів чекає заслужене визнання.
Комплекс, який створювався на Байковій горі, викликав похвалу й деяких мешканців високих кабінетів, що було зокрема важливо на той час. Найвпливовішим був голова Київського міськвиконкому, тобто столичний мер – Володимир Гусєв. Він прийняв Мельниченка і Рибачук і порадив звертатися в разі тих чи інших проблем.
Незабаром втручання високопоставленого опікуна дійсно знадобилося. Першим «дзвіночком», що віщував майбутні проблеми, стала стаття кандидата архітектури В. Костіна, що вийшла у 1975 році в московській «Будівельній газеті», – в ній твердилось, що в проєкті Парку пам’яті «з ніг на голову поставлені принципи формування радянської архітектури, перекреслена будь-яка раціональність її основ». Костін також зазначав, що рішення про будівництво меморіального комплексу ухвалювалось без широкого громадського обговорення.
«Коли ми отримали статтю, то не звернули на неї увагу, думали, що це дрібниця, – згадує Володимир Мельниченко в інтерв’ю. – Це була п’ятниця, на вихідних ми відпочивали, а в понеділок прийшли на будову і побачили, що там немає жодної людини. Ми зрозуміли, що все серйозно».
Митці одразу пішли до Гусєва. Той дав зрозуміти, що матеріал в такій газеті – недобрий сигнал. І першопричина не в самій статті – вона лише означала, що проєкт не до душі комусь у владі.
«Гусєв очима показує у вікно, на Печерськ (район, де знаходилися будівлі керівних органів республіки – НВ), і каже: «Звідти підтримки не чекайте», – розповідає Мельниченко.
Зрозумівши, що доля проєкту буде вирішуватися не на місцевому, українському, рівні, Мельниченко, Рибачук та Милецький на 19 днів вирушили в Москву. Вони відстоювали свій проєкт в Центральному НДІ теорії та історії архітектури, Державному будівельному комітеті СРСР та інших інстанціях, розмовляли з авторитетними архітекторами та мистецтвознавцями. В Київ автори поверталися з солідним стосом документів в підтримку Парку пам’яті.
Спочатку здавалося, що це допомогло: роботи на Байковій горі відновилися. Але надалі загроза, що завершити стіну не дадуть, нагадувала про себе. Всі наступні роки автори продовжували їздити до Москви в спробах захистити своє творіння.
Приктично весь інший час Мельниченко та Рибачук проводили на будові стіни. За словами Володимира, чим більше вони поринали в роботу, тим сильніше було усвідомлення того, що Стіна пам’яті – найголовніший твір в їхньому житті.
Що конкретно не подобалося владі в Стіні пам’яті? КДБ, посилаючись на думку «оперативних джерел з числа компетентних спеціалістів» (тобто митців чи мисецтвознавців, що співпрацюють з спецслужбами), зазначають, що автори, «дотримуючись поширених на Заході формалістичних абстрактних течій в образотворчому мистецтві, створили ансамбль, що пропагандує культ смерті та суперечить принципам соціалістичної моралі та етики, радянській дійсності, революційним та трудовим традиціям нашого народу і викликає у людей, що його відвідують, відчуття приреченості, безвихідності, песимізму, невіри в сенс життя». (ПРИМІТКА: Тут та надалі наводяться цитати з двох присвячених Стіні пам’яті записок, що датуються 23 листопада 1981 року та 16 квітня 1982 року. Орфографія та пунктуація документів збережені)
Зауваження стосується всього комплексу, але, як підкреслюється в документі, більше за все питання викликали саме барельєфи стіни. «Оперативні джерела», враження яких цитує КДБ, не шкодують барв: «концтабір», «хаотичне переплетіння деформованих людських тіл», «накопичування трупів», «заперечливий емоційно-психологічний вплив на радянських людей», «грондіозна (так в документі – НВ) провокація, що кидає заклик нашому суспільному устрою».
В наш час в пресі озвучується (щоправда без посилань на джерела) ще одна версія, згідно з якою вищевказані претензії лише привід для гоніння. Насправді керівник Української РСР Володимир Щербицький, приїхавши в Парк пам’яті і побачивши барельєфи, нібито вирішив, що зображення людей мають «єврейську зовнішність», зокрема «неслов’янські носи». Згідно з цією гіпотезою, перший секретар був переконаним антисемітом, що й визначило долю твору.
Можливо, справа була не в особистих упередженнях Щебрицького, а в особливостях політики тих часів – але ця версія не позбавлена логіки. В рамках політики, яку часто називають «державним антисемітизмом», Радянський Союз перешкоджав еміграції своїх громадян єврейського походження до Ізраїля, плямував «сіоністів» і підтримував арабські країни в близькосхідному конфлікті. Офіційний дискурс вилучав пам’ять про Голокост як окреме явище. На радянських пам’ятниках, в тому числі в Бабиному Яру, не було згадок про страчених євреїв – лише про «радянських громадян» та «мирних мешканців».
Тому припущення, що партійні боси розглядали в барельєфах Парку пам’яті «сіоністичну диверсію», не виглядає неправдоподібним. Особливо легко в це повірити після прочитання десятків знайдених в архівах повідомлень КДБ Щербицькому про те, що в черговому магазині виявлені сережки чи іграшки із зображенням шестикутної зірки.
Володимир Мельниченко уточнює: їм доводилося стикатися зі звинуваченнями в тому, що під видом Стіни пам’яті був створений меморіал в честь жертв Бабиного Яру.
Про «єврейську» версію нагадує і КДБ:
«На думку оперативних джерел, зображення на барельєфі фігур з типовими єврейськими рисами обличчя, а також те, що один з авторів (Милецький – НВ) є євреєм за національністю сприяло поширенню серед певної частини населення припущення про нібито навмисне створення цією групою стіни, аналогічній так званій «стіні плачу» в Єрусалимі, що символізує «не тільки минулу славу євреїв, але й спільність їхніх задумів». Негативно налаштовані елементи розповсюджують також чутки про те, що саме цими обставинами пояснюється знищення панно».
Крім того, Володимир Щербицький був відомий як палкий гнобитель будь-якого вільнодумства в мистецтві та літературі. Саме його багато хто вважає ініціатором масових арештів української інтелігенції на початку 1970-х і переслідування режисера Сергія Параджанова, який мешкав у Києві.
Наприкінці 1981 року робота над Стіною пам’яті доходила до фінальної стадії. Митці вже думали про фарбування барельєфів.
Тим часом 23 листопада голова КДБ УРСР Віталій Федорчук направив Щебрицькому доповідну записку «Про ідейно-мистецькі огріхи, допущені під час проєктування та будівництва меморіально-похоронного комплексу в м. Києві». В ній цитувалася та сама стаття «Будівельної газети» 1975 року і відмічалося, що «автори проєкту меморіалу та зацікавлені в його спорудженні установи належним чином не відреагували» на викладену в ній критику.
Резолюція першої особи республіки, адресована іншим секретарям ЦК з позначкою «Терміново», оголошувала: «Прошу розглянути. До остаточного рішення припинити роботи. Подати висновки, пропозиції, в тому числі про притягнення винних до відповідальності. Термін виконання – 15 днів».
Незабаром, на початку грудня 1981-го, чиновники отримали анонімного листа. Невідомий стверджував, що автори Парку пам’яті задумали весь проєкт заради свого збагачення, відійшли від затверджених шкіців та заробили 2 мільйони рублів. Лист був формальним приводом, щоб розпочати розправу та призупинити роботи.
Вже 10 грудня комісія Міністерства культури Української РСР рекомендувала ліквідувати Стіну пам’яті як «не відповідну приципам соцреалізму».
Почався останній раунд багаторічної боротьби за меморіал. Оскільки авторам вже не раз натякали, що всі проблеми походять від Щербицького, вони не мали сумнівів, що й остаточне рішення ухвалюватиме він. Переконати першого секретаря і врятувати стіну намагалися корифеї української науки і культури – голова Академії наук Борис Патон, кардіохірург Микола Амосов, поет Микола Бажан.
В документах КДБ говиться, що Рибачук і Мельниченко писали президентові Академії наук УРСР Патону, а Милецький (в записці відмічено, що головний архітектор – безпартійний єврей) «тривалий час розмовляв з цього питання (збереження Стіни пам’яті – НВ) з головним редактором Української радянської енциклопедії Бажаном».
Однак всі зустрічі, перемови, засідання не принесли результатів. Навколо Парку пам’яті поставили загорожу, авторів перестали пускати на територію, барельєфи закрили спочатку листами фанери, а пізніше металевими сітками.
А 21 березня 1982 року Стіну пам’яті почали заливати бетоном. Виконувати таке завдання відправили тих самих робітників, які до цього будували стіну. До травня твір, на який у митців пішло стільки років, був похований під 950 кубометрами бетону.
Ада Рибачук згодом згадувала: «Коли знищували наші рельєфи, я років десять не відчувала колір, світ для мене став чорно-білим».
Хтось з агентів повідомив КДБ, що мисткиня навіть збирається здійснити демонстративне самоспалення, якщо не вдасться відновити роботу. Володимир Мельниченко, проте, каже, що нічого такого насправді не було.
В записці, що датується квітнем 1982 року (три тижні після початку знищення стіни), чекісти доповідають про реакцію київських діячів мистецтва на те, що трапилося.
Якщо вірити документу, багато колег вітали рішення влади. Наприклад, скульптор Едвард Кунцевич заявив, що ліквідація Стіни пам’яті «повинна служити гарним уроком митцям, які стоять на невизначених ідейних позиціях».
Ім’я Кунцевича вже зустрічалося в документах архіву СБУ. В справі київської мисткині Таїсії Жаспар, заведеній на початку 1950-х років, він фігурує як агент МДБ з псевдонімом «Символ».
В списку митців, які, за твердженнями КДБ, схвалили знищення стіни, були й імена найближчих друзів Володимира Мельниченко – Олексія Захарчука та Ернеста Коткова.
«Особливо про Коткова я не міг подумати, – каже Мельниченко, впізнавши імена людей, що підтримали знищення його роботи. – До того ж він добрий митець і теж зазнавав критики».
«Разом з тим, окремі представники з числа мистецької інтелігенції <…> вважають, що створений Рибачук і Мельниченком твір за задумом та за мистецьким втіленням не мають собі рівних в монументальній скульптурі і співчувають, що він не був завершений», – констатується в записці КДБ.
Ті небагато людей, хто встиг побачити ще не завершену роботу, були вражені. Киянка Ніна Світлична наткнулася на Стіну пам’яті випадково, просто йдучи Байковим цвинтарем у 1981 році.
«Це космос. Жодне фото, фільм не передають тієї енергетики», – розповідає вона в інтерв’ю.
Автори Стіни пам’яті не втрачали надії колись знову побачити плід своєї праці. З технічної точки зору, був шанс відновити роботу. А ось влада переглядати своє рішення не збиралась. В КДБ писали, що запроваджують заходи «своєчасного розкриття і запобігання можливих провокаційних дій з боку Рибачук і Мельниченка, а також нейтралізації деяких негативно налаштованих їхніх прибічників». Робилося це «за оперативними можливостями», а також разом з адміністрацією Спілки архітекторів УРСР.
Відкрито говорити про те, що сталося на Байковій горі, стало можливо лише за часи Перебудови. У 1988-у в пресі з’явилась стаття про стіну, а український режисер Ізраїль Гольдштейн зняв про неї документальний фільм. Чиновники в ті часи були змушені реагувати на публікації – і для авторів комплексу знову почався період походів на засідання всіх можливих комісій.
Володимир Мельниченко згадує, як один з членів комісії Міністерства культури запропонував замість оригінальних сюжетів відобразити на стіні щось нове – «декоративне».
«Ада запитала: «А що декоративне треба зробити?» Нам відповіли: «Щось – хрестики, нолики, палички, риски – ви краще знаєте, що зробити».
Мисткиню така пропозиція зворушила і обурила. Зустріч закінчилася нічим – дозволу на відновлення стіни не дали. Милецький остаточно змирився з поразкою. Мельниченко та Рибачук після цього ніколи не розмовляли з колишнім співавтором. У 1991 році архітектор виїхав до Ізраїлю.
Володимир Мельниченко розповідає, що через протистояння навколо Стіни пам’яті їхні відносини з Милецьким погіршились: за його словами, архітектор фактично став на бік чиновників, які виступали проти їхньої роботи. При цьому Милецький, як стверджує митець, запевнював всіх, що Мельниченко і Рибачук його підманули, вирішивши зобразити на Стіні пам’яті «зовсім не те, що передбачалося первісним проєктом». Як уточнює Мельниченко, це неправда – всі роботи велися згідно з затвердженими ескізами.
Поговорити про це з самим Милецьким вже не вдасться: він помер у 2004 році. Ось що писав архітектор у своїй книзі «Напливи пам’яті»:
«Незважаючи на десятиліття спільної і подекуди успішної роботи, незмірне шанолюбство призвело до банального кінця – до злоби і банальної брехні Ади Рибачук. Прямим наслідком цього стала повна відсутність нових тем, робіт і тиражування раніше виконаних зі мною відомих споруд і проєктів, безглузде приписування собі головної ролі в їхньому створенні, замість мистецтва роками потрачені зусилля на шельмування мого імені».
Після розпаду СРСР Мельниченко і Рибачук не залишали спроб врятувати свою роботу, з’явилася інша проблема: на відновлення стіни просто не було грошей. Київська влада навіть надавала кошти щороку, але того вистачало лише на ремонт крематорія і залу прощання.
У 2010 році Ада Рибачук померла – але 88-річний Володимир вважає, що вона незримо присутня під час створення ним нових робіт, і ставить на них подвійні ініціали: АРВМ.
Нову надію на відновлення Стіни пам’яті приніс лише 2018 рік: перший фрагмент барельєфів нарешті був звільнений від бетону. Це голова жінки з композиції «Оборона Батьківщини», що присвячена подіям Другої світової. Ініціаторами висунулися організатори фестивалю Kyiv Art Week. Мельниченко керував роботами і виступив на презентації фрагменту, що відбулася в рамках фестивалю.
На цьому історія не завершилась – ідею підхопили інші люди. Восени 2019 року вийшов документальний фільм Ксенії Кравцової «Шелест кроків», присвячений творчості Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Після прем’єри до авторів підходили глядачі, переконані, що відродження Стіни пам’яті потрібно продовжувати, і готові допомогти грошима. Кравцова, працюючи над «Шелестом кроків», подружилася з Мельниченком і вже після фільмування почала заходити в гості до його майстерні. Так народилася ідея створити Фонд збереження культурної спадщини Ади Рибачук і Володимира Мельниченка (або Фонд АРВМ). В лютому 2020 року організація була зареєстрована. Засновниками були члени знімальної групи, сам митець і його друзі.
Перше завдання, яке ставить собі фонд – профінансувати і організувати відновлення «Оборони Батьківщини» повністю. Це 120 квадратних метрів – тобто десь двадцята частина всієї стіни.
«Цей фрагмент знаходиться в центрі стіни. І ми плануємо, що його відкриття дозволить показати масштам всієї роботи, грандіозність задуму, – пояснює кураторка проєкту Оксана Грушанська. – Тому що аналогів такої роботи не існує – це мав бути найбільший арт-об’єкт в Європі».
Процес «оживлення» барельєфів – трудоємний і дорогий. Спочатку робітники повинні відбійним молотком знести зовнішній шар бетону. Потім – зрізати металеву сітку.
Третій етап – найважчий: потрібно буде охайно видалити залишки «зайвого» бетону, не пошкодивши при цьому барельєф. Все це буде відбуватися під керівництвом Мельниченка. Відновлене зображення пофарбують, як було заплановано з самого початку.
За підрахунками, роботи з відновлення «Оборони Батьківщини» обійдуться в два мільйони гривень (70 тисяч доларів). За півтора місяці з початку збирання коштів вдалося зібрати 20 тисяч.
Коли фонд оголосив старт кампанії, одними з перших прийшли пожертви з міста Нар’ян-Мар. Річ у тім, що в молодості Ада Рибачук и Володимир Мельниченко декілька разів їздили до Ненецької національного округу в Росії – спочатку на переддипломну практику, а потім шукати натхнення. Про жителів далекого краю Володимир досі згадує с особливим теплом. Півтори сотні робіт, написаних під враженням від Півночі, Рибачук і Мельниченко подарували Нар’ян-Мару, після чого місто зробило їх своїми почесними громадянами. Зараз онуки північан, які подружилися з київськими митцями, вирішили таким чином допомогти їм.
«Володимир сказав, що якщо він побачить відкриту «Оборону Батьківщини», це надасть йому сил дожити до відновлення й інших ділянок стіни», – пояснює Оксана Грушанська.
Друга мета фонду – створення в майстерні Мельниченка арт-простору, в якому можна буде влаштовувати вистави молодих митців, лекції, перегляди фільмів.
Текст: Едуард Андрющенко
Ілюстрації: Любов Мойсеєнко
