«Жодної секунди не шкодувала»: як Анна з Умані стала хасидкою

Умань і хасиди – це нескінченна суперечлива історія, де є місце і конфлікту, і взаєморозумінню, і постійним взаємним звинуваченням. Уманчани працюють на місцевих хасидів, а хасиди – на уманчан. За тиждень святкувань Єврейського нового року – Рош га-Шана, що відзначається протягом двох днів у вересні, і ті, й інші можуть зібрати з паломників свій річний дохід. Піком загострення пристрастей стає саме цей період: медіа починають наповнюватися сценами шаленств, скаргами на сміття й переповнені паломниками вулиці. Але потім усі дійові особи далі живуть собі спокійно, стиха нарікаючи один на одного.

«Вони думають, що вони тут господарі», – скаржиться один із уманських таксистів на центральній площі, озвучуючи «голос народу». Представник хасидської громади Хайм Хазін йому заперечує: «Ми живемо тут вже багато років, але все одно іноді відчуваємо себе чужими».

Та Анна Проценко чужою себе не відчуває – ні серед хасидів, ні серед інших мешканців Умані. Ми зустрічаємось на вулиці Пушкіна, яку місцеві називають «Нова Умань». Своєю домівкою цю вулицю вважають хасиди, що проживають у місті постійно. Саме тут розташована їхня найбільша святиня – могила цадика Рабі Нахмана.

Анна паркує свій білий «Нісан Жук» і вітається зі мною за руку. Оператору просто привітно посміхається і пояснює: «Нам не можна торкатись чоловіків». На вулиці спокійно, лише туди-сюди бігають діти, бавляться м’ячем, намагаються розбити вітрини, але напевно, їх все ж забронювали на такі випадки.

Анна Проценко живе в Умані все своє життя, тут працює психологинею в міській лікарні та «Клініці, дружній до молоді». Жінка прийняла юдаїзм у серпні 2019-го. Процес проходження гіюру, саме так називають цей обряд хасиди, тривав два роки.

«Я хочу відразу сказати, що юдаїзм – це дуже складно. Коли я вперше прийшла до рабина, щоб обговорити своє бажання пройти гіюр, це була п’ятниця перед шабатом, він відразу запитав: «Чому? Які в тебе є причини, щоб це зробити? Що ти хочеш від цього? Ти можеш жити за християнськими заповідями – їх набагато менше. В той час як у євреїв цілих 613», – розповідає Анна.

Все її дитинство минуло на Пушкіна. Її батько – корінний уманчанин, матір – переїхала сюди з Луганщини. На Рош га-Шана їхня сім’я часто приймала у себе хасидів. Анна каже, якби знала – почала би проходити гіюр значно раніше, адже з входженням в юдаїзм почала розуміти, наскільки це її релігія.

До нашої розмови на вулиці долучається Хайм Хазін. Він власник готелю-ресторану і декількох сувенірних крамниць. Саме у нього на кухні Анна працює машгіхою – наглядачкою за кашрутом. Її завдання – слідкувати за кошерністю страв та контролювати роботу кухарів. Тривалий час вона вивчала усі тонкощі цієї справи у рабина. Він довірив їй роботу на кухні всього через через 2 місяці після проходження гіюру.

«Є багато таких, хто хоче пройти гіюр, тому що у них наречений, або наречена євреї. Анна не робила цього, щоб вийти за когось заміж чи бо закохалась у когось. Вона сама потягнулась до цієї релігії. А в юдаїзмі – це найправильніша мотивація», – наголосив Хайм Хазін

Коли людина приходить до рабина просити дозволу пройти гіюр, він тричі їй відмовляє. Перераховує десятки причин, застерігає від складних правил та безлічі заборон. Тим, кого це не зупиняє, дозволяють почати обряд входження в нову релігію.

«Я жодної секунди не пожалкувала, що пройшла гіюр і прийняла юдаїзм. Коли я вперше прийшла до рабина – він у той же день покликав мене на шабат до себе додому. Такого ще не бувало з жодною дівчиною в Умані, яка б хотіла змінити віру. Я ніби зараз цей день пам’ятаю», – Анна зупиняється і обережно витирає сльози, щоб не зачепити макіяж, а потім продовжує: «Для мене це була така радість, справді. І ось кожен день, який я тут проводжу – такий визначний. Я обожнюю те, що роблю, і те, в чому живу».

Мама Анни померла до того, як дочка стала хасидкою, але підтримувала її в усьому. Навіть першою читала книги з юдаїзму, які донька приносила додому. Анна каже, що батько спокійно прийняв її вибір, бо завжди приятелював із євреями: «Любить приходити до мене в гості і казати: “Де тут в тебе що, розказуй, щоб я не зробив тобі, не дай Боже, некошерну кухню”».

Друзі також поважають правила життя Анни, розповідає її подруга Марина Яцюк: «Коли вона приходить у гості, бере зі собою свій посуд, свою їжу, тому що в нас страви не кошерні, крім деяких фруктів. Ми вже до цього звикли. Також я знаю, що від вечора п’ятниці до вечора суботи вийти з нею на зв’язок неможливо – у Ані шабат і для неї це святе».

Ми говоримо про це саме у п’ятницю і поспішаємо на кухню одного з готелів-ресторанів, де без Анни не починають основні процеси приготування до шабату. Зараз там готують їжу для великої сім’ї власника закладу Хайма Хазіна. Поки що відвідувачів у ресторані немає через карантин.
Ми спускаємося сходами вниз, Анна впевнено крокує ковзкою плиткою, вдягає маску та ховає своє довге чорне волосся під чепчик. На кухні стоїть гострий аромат часнику.

Карантин суттєво скоротив прибутки закладу Хайма, тож Анна приходить на кухню не щодня, а коли є така необхідність. Звичний для неї день завжди розпочинався із ранкового запалювання вогню. На кошерній кухні лише юдей або юдейка можуть це зробити.

Нас зустрічає шеф-кухарка пані Люба. Вона не хасидка, але працює на цій кухні вже 5 років. До цього впродовж року вчилась готувати єврейські страви у місцевого рабина. Пояснює, як усе відбувається: «Аня приходить вранці на роботу, ми місимо тісто, чекаємо на неї, вона газ вмикає, ставить м’ясні страви на вогонь, робить Афрашат Хала – молиться, і, звичайно, всю зелень перевіряє».

Анна теж проходила спеціальне навчання у рабина. Машгіхою вона стала восени 2019 року, перед єврейським новим роком. Найперше правило – суворе розділення молочних і м’ясних продуктів. Кожен продукт ретельно перевіряють на чистоту. Якщо хоча б в одному яйці є кров – його без роздумів викидають у смітник. Крупи та зелень перевіряють на спеціальній лампі, перебираючи кожен листочок та зернинку.

«Коли я перевіряю крупу, то через два тижні зобов’язана ще раз її передивитись, тому що в ній знову можуть бути жучки», – Анна знову клеїть наліпку та переходить до найінтимнішого обряду – молитви над тістом для хали. Це хліб, який обов’язково є на столі у кожної єврейської сім’ї під час шабату. Він не має вираженого смаку, і однаково добре смакує, як з варенням, так і з м’ясом.

Анна закриває очі та шепоче молитву над тістом. Потім відриває один шматок і викидає його. З решти формує невеликі кулі та ставить їх на деко. Люба ж тим часом продовжує готувати м’ясо. За правилами воно теж має бути кошерне, тобто тварина чи птиця повинна бути вбита релігійним євреєм за правилами шхити (з повагою і співчуттям).

Поки випікається хліб, у Анни є час перепочити і розповісти про наболіле: «В нашому місті, на жаль, дуже багато антисемітів, це проблема. Вони не знають, як усе відбувається всередині нашої громади. Траплялося, наприклад, говорили: “Ці хасиди, жиди-жиди”, і так далі. Але коли сюди потрапляли – змінювали свою думку: “Та ви ж не такі ж, ви хороші, ви чуйні, ви допомагаєте один одному, ви допомагаєте тим, хто цього потребує”».

Хайм згадує випадки, коли таксисти відмовляються від поїздки, побачивши, що пасажир – хасид. Можуть хамити в крамницях. У одному з уманських торгових центрів у відділі дитячих іграшок була табличка «Паломникам вхід заборонено». Тому хасидам зручно компактно жити на вулиці Пушкіна, де у них свої крамниці, кафе і навіть своя швидка допомога.

Натомість в уманчан є свої аргументи. Вони звинувачують хасидів у неохайності, мовляв ті забивають каналізацію, змиваючи туди сміття. Нарікають на хасидських дітей, які можуть вкрасти щось із прилавку або плюнути в перехожого. Надзвичайники чекають на єврейський Новий рік із острахом, для них це гаряча пора, бо вже доводилося виїжджати на квартири, де хасиди в кімнатах або на балконі смажили шашлик. Орендодавці мають свій клопіт: здають квартири хасидам на Рош га-Шана, потім переробляють повністю ремонт, а вже наступної осені знову здають помешкання паломникам.

Увесь негатив з обох сторін зазвичай сконцентрований саме на осінній новорічний час. По буднях Пушкіна нічим не відрізняється від інших вулиць Умані, крім як вивісками на івриті. Ніхто тут не смажить м’ясо на балконах, не нападає на людей іншої віри, а самі хасиди обходяться без капітальних ремонтів щороку.

Ми з героїнею тим часом продовжуємо готуватись до шабату. Як тільки в п’ятницю зайде сонце, юдеї не можуть робити нічого аж до заходу сонця суботи. Буквально нічого. Анна вмикає світло вдома в п’ятницю в обід і може вимкнути його лише в суботу ввечері. Під час шабату не пліткують, не обговорюють проблеми на роботі чи в особистому житті – лише моляться, читають Тору, їдять та говорять про духовні речі.

«Шабат – це такий відпочинок, перезарядка. Я би всім радила і завжди раджу своїм колегам – на вихідні вимикайте телефони, просто відпочивайте. Хтось, наприклад, вишиває, як моя подруга, в цьому знаходить перезавантаження. А я знаходжу в шабаті. Він для мене щось дуже особисте, святе», – захоплено розповідає Анна.

Попри роботу психологом, Анна каже, що не має вигорання. І в цьому їй теж допомагає релігія. По завершенню усіх справ на кухні і до шабату Анна їде на роботу. Спершу до Уманської міської клінічної лікарні, де веде консультації онлайн через карантин. Далі – йде до «Клініки, дружньої до молоді», що за кошти UNICEF надає психологічну допомогу підліткам. Її керівниця, Владислава Володимирівна, пам'ятає Анну різною: і неформалкою, яка бунтувала проти вчителів, і тихою дівчинкою. Нова зміна її не дивує: «Її віросповідання не впливає на роботу, мене як керівника це задовольняє. З іншого боку, це розширює спектр клієнтів, адже до неї також можуть приходити ті, чиї релігійні цінності вона знає і розуміє».

Щоденним ритуалом для Анни є відвідування могили Рабі Нахмана – найзаповітнішого місця для паломників. Тут вона отримує свою щоденну перезарядку. На територію ми заходимо через окремий вхід для жінок. Потрібно закрити оголені плечі та ноги. У приміщенні з блискучою білою плиткою порожньо, лише дві маленькі дівчинки читають молитви. Тож розмова заходить про хасидських жінок. Анна відходить так, щоб її було видно у повний зріст, і каже: «Ось вам приклад релігійної дівчини». На ній чорна шкіряна сукня із золотистими ґудзиками, яка закриває коліна і шию. Довгі підфарбовані вії та ніжно рожева губна помада.

«Якщо казати про дуже релігійних жінок – у них має бути закрито все по зап’ястя та до кісточок на ногах, щоб ніхто нічого не бачив. Якщо брати мене як приклад – релігійну, але не дуже строго – я закриваюсь так, щоб не було видно ліктів, колін та ключиць», – каже Анна.

Під час шабатньої трапези жінки сидять окремо від чоловіків, але запалювання шабатніх свічок та випікання ритуального хлібу – хали – це виключно жіночий обов’язок. Після заміжжя жінка повинна покривати голову. Як вона це робитиме – залежить від домовленості з чоловіком. Це може бути хустка або перука. Анна поки незаміжня, тому може вільно показувати усім своє довге чорне волосся.

Анна підходить до могильної плити Рабі Нахмана, оглядається на дівчаток, які не надто задоволені тим, що їм заважають молитись.

«Ідея нашої віри в тому, що треба радіти кожному дню. Треба дякувати Всевишньому за кожен прожитий тобою день. І щоразу робити все для того, щоб жити краще. Людина не повинна зневірюватись. Вона має бути духовно наповнена і звичайно дотримуватись усіх правил, які пообіцяла не порушувати».

Ми нарешті залишаємо в спокої дівчаток і виходимо на вулицю. Анна поспішає до заходу сонця ввімкнути світло вдома, прощається і просить вибачення, що дозволила собі сльози. Її білий «Нісан» віддаляється від нас, і ми залишаємось сам на сам із цим маленьким Ізраїлем на Пушкіна, який у вересні може вперше за десятки років залишитися без десятків тисяч паломників з усього світу.

Текст: Алла Васьковська

Фото та відео: Ярема Мединський