Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 12:38
Громадянська війна – річ недобра. Трапляється, під час неї близькі люди опиняються в різних таборах і готові вбивати один одного. Бо така «логіка» цієї війни. А ще громадянська війна – це знецінення людського життя. І рани після такої війни довго не гояться. Бо ж воювали не з чужими – зі своїми.

У Сальвадора Далі є чудова й водночас страшна картина «Передчуття громадянської війни» (1936). На ній дві химерні істоти вхопилися одна за одну. Вони ніби борються. І водночас – зливаються в якійсь потворній єдності. В Іспанію, батьківщину Далі, якраз у 1936 році прийшла громадянська війна. І, як це часто буває в таких війнах – не без втручання зовнішніх сил. Мали свою громадянську війну і Сполучені Штати Америки. Зрештою, й інші народи.

Громадянські війни, попри їхній негатив, іноді сприяли консолідації націй. Народи часто робили висновки, переживши ці війни. Так, генерал Франко, який став переможцем у громадянській війні в Іспанії, прагнув примирити переможців і переможених. Навіть спільний пам’ятник всім, хто загинув у цій війні, наказав воздвигнути.

Чи є подібний пам’ятник в Україні? Ми ж пережили не одну громадянську війну. І чи зробили ми з цих війн висновки? Радше, ні.

Особливості українських громадянських воєн

Нашою першою великою громадянською війною можна вважати Хмельниччину. Чомусь «забуваємо», що в цій війні і з одного, і з іншого боку воювали українці один проти одного. Так, на полі Берестецької битви «козацькому» війську, яке складалося з українців і татар, протистояло «польське» військо, де добру половину становила українська шляхта на чолі з українцем Яремою Вишневецьким. Скажете: Ярема став запроданцем, прийняв католицизм. Але ж є свідчення, що Богдан Хмельницький прийняв іслам. Як би не було, і в одному, і в іншому випадку зовнішні сили (Польща, Туреччина, Кримське ханство) використовували українців, кинувши їх у вир кровопролитної війни, яка мала наслідком страшну руїну.

Щось подібне ми мали у 1918–1920 роках. Зовнішні сили (більшовицька Росія, Росія білогвардійська, Німеччина, Австро-Угорщина, Антанта, Польща) перетворили Україну на криваве місиво. В яких тільки арміях українці не воювали, ідучи один на одного!

Холодна громадянська війна

А що маємо сьогодні? Ніби є своя держава. Хоча, насправді, вона ніщо інше, як продовження квазі-держави під назвою УРСР. Маємо малоефективні державні інституції, які здатні вирішувати хіба що тактичні завдання (наприклад, «правильно» провести вибори, аби «правильні» люди лишилися при владі). Маємо дезорієнтовану політичну еліту, яка не знає, що будувати й куди рухатись – у Євросоюз чи союз євразійський. І маємо такий же дезорієнтований народ, який вчора ладний носити якогось політичного лідера на руках, а завтра кричати: «Розіпни його!»

Реально ми вже не один рік у стані холодної громадянської війни, де Схід протиставляється Заходові, «москалі» – «бандерівцям», російськомовні – україномовним, і т. д., і т. п. Робиться це, звісно, не без зовнішнього впливу. Пригадайте хоча б те, що номінальні автори сумнозвісного закону «Про засади державної мовної політики», який викликав минулого літа велике збурення в українському суспільстві, отримали нагороди в Росії. І яка гарантія, що холодна громадянська війна, котра поки що ведеться на полі інформаційному, не перетвориться на гарячу війну? Події 18 травня в Києві, коли так званий «антифашистський» мітинг був протиставлений мітингові опозиції, коли на опозиційному мітингу чинилися провокації з бійками, засвідчили, що до цього не так і далеко.

Треба розуміти: Україна не була, не є і не буде однорідною. І не можна зробити так, щоби всюди «бил Данєцк», як і не можна перетворити Україну на суцільну Галичину. Перед початком нашої писемної історії на українських теренах існували три слов’янські археологічні культури – Празько-Корчацька (Закарпаття, Буковина, Галичина, Волинь і Київське Подніпров’я з продовженням аж до Ельби на захід), Пеньківська (Поділля, Центральне Подніпров’я й Полтавщина) та Колочинська (Лівобережна Київщина, Чернігівщина, Новгород-Сіверщина з «російськими» Брянщиною та Вороніжчиною, а також Слобожанщина). Скажете: передання старовини глибокої. Не зовсім так. У кінці ХІХ століття видатний історик Володимир Антонович, учитель Михайла Грушевського, вважав, що українці поділяються на три групи, локалізуючи їх у тих регіонах, де раніше жили представники названих археологічних культур. При цьому він вказував на ментальні відмінності між цими групами. Так що «генетично» українці не є чимось одним. А додайте до цього участь в українському етногенезі неслов’янських елементів – половців, татар, припонтійських греків, євреїв тощо. До речі, існували навіть козацькі старшинські роди єврейського походження. Додайте ще сюди неоднорідну географію України (ліс-лісостеп-степ), яка теж так чи інакше впливає на світосприйняття людей. Так що відмінностей між українцями достатньо. І можна «гратися» з ними. Інше питання, чи потрібно це робити. А якщо таке робиться, то кому воно на руку?

Не варто абсолютизувати ці відмінності, робити з них трагедію. Держави з такою територією і такою численністю населенням, як Україна, не творилися на цільній етнічній основі. Візьмімо співмірні нам Іспанію, Італію, Францію, Англію чи Німеччину. У них не менше відмінностей, ніж у нас! Але вони існують як національні держави. Не будемо ходити далеко на Захід. Візьмімо сусідню Польщу. Дехто уявляє її як абсолютно однорідну. Насправді, це не так. Є тут відмінності між півднем і північчю, між сходом і заходом. Є тут навіть окремі субетноси, наприклад, кашуби, гуралі, шльонзаки, є й численні національні меншини (українці, білоруси). І все ж Польща демонструє відносну однорідність. Коли ж я питаю поляків, чому так є, вони відповідають: нас консолідує польська культура. Те саме можуть сказати німці, французи, італійці…

Ми, на жаль, цього сказати не можемо. За роки незалежності українські правителі так і не спромоглися створити відносно цілісний інформаційний та культурний простір. Не спромоглися й запропонувати ідеї, які б сприяли консолідації населення України. У ліпшому випадку наші зверхники нічого чи майже нічого в цьому плані не робили. У гіршому – навпаки, сприяли дезінтеграції України. Особливо це помітно зараз. Іноді навіть здається: якщо Україна не розпалася, то всупереч діянням наших державних мужів, що сидять на київських пагорбах.

Хотілося б закінчити ці міркування на оптимістичній ноті. Сказати, що ніякої громадянської війни в Україні не буде. Бо ж народ у нас мудрий. І толерантний. І що ми подолаємо «тимчасові» труднощі. Бо ж земля в нас багата й люд працьовитий. І заживемо ми щасливо та дружно в Євросоюзі чи в союзі євразійському – кому який більше подобається.

Однак, спостерігаючи засідання Верховної Ради, де майже половина залу істерично кричить до своїх опонентів «Фашисти!» (чим не театр абсурду?); переглядаючи наші політичні телешоу на кшталт «Шустер-лайф», де, здається, вже ніхто не чує своїх опонентів, а лише самого себе; дивлячись матеріали з «гарячих» виборчих дільниць – розумієш: оптимізм зникає. Залишається діяти в традиційному для українців дусі – вибудувати собі «крайню хату» і сховатися в ній.

Правда, недавно від одного депутата-свободівця почув я нову інтерпретацію концепту «крайньої хати»: «Моя хата з краю – першим удар приймаю». Здається, щось у цьому є. Боюся, «крайні хати» зазнають якщо не першого, то, принаймні, найдошкульнішого удару. Принаймні, в нашій історії таке вже не раз траплялося.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Петро Кралюк – український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG