Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 14:55
(Рубрика «Точка зору»)

Мене дивує, що на території Історичного музею офіційно заборонено гуляти з собакою і сидіти на газонах (пам’ятаю, як колись мене з моєю книжкою і по-берлінськи кинутим поряд зі мною на траві велосипедом буквально ледь не за ногу стягувала «з газону» охорона, і таки стягнула, натиснувши на жаль: «Дєвушка, єслі ви нє уйдьотє, нас уволят!»), зате спокійно стоїть зелений паркан з відкушеним шматом території (реставрація колись оголошувалася, ага). Що за парканом, котрим огороджено периметр фундаменту Десятинної церкви коїться, з висоти зросту пішохода не видно. Зате з балкону редакції журналу, що в будинку поряд, чудово видно, що той древній фундамент, котрий ми благоговійно розглядали в студентські роки під склом, повиколупувано сяк-так із землі й скинуто грудою каміння на купу в кутку «зеленого периметру».

Мене дивує, чого дідусь-кобзар там же, під липою Петра Могили, співає дуже тихо, і що п’яні гопники (о, так, часи середньовіччя тут іще тривають) зупиняють його спів, аби обговорити процес українського державотворення, зокрема, одну фразу, котра їх дратує:«на Вкраїні милій». «Ех, – зітхають сентиментальні гопники, – да гдє ж та Україна, нєт єйо!» Тут же, намагаючись поставити крапку після його риторичної спроби питання, з усіх мікрофонів гучно лунає російська православна служба. Про архітектурну цінність цієї подібної на буковельський кіоск-зруб церкви я промовчу. Мабуть, такий храм дуже пасував би Мценскому уєздові, але що він робить у столиці вже 20 років як незалежної від імперії держави?

Мене дивує, що унітаз міністра охорони здоров’я Богатирьової коштує чотири тисячі умовних одиниць, а балкон сумнозвісного дитячого санаторію в Євпаторії потребував ремонту вже кілька років. Дитячі оздоровчі заклади – не рок-зірки, щоб на них звертали увагу лише після фатальних випадків.

Мене дивує, що просто під Верховною Радою, головним законодавчим органом держави, автівки (депутатів? помічників? коханок? тих, хто під шумок «примазався» до безкоштовної парковки?) паркуються в два екстра ряди, створюючи щоденні затори й аварійні ситуації. При цьому з протилежного боку вулиці даішники сумлінно штрафують тих, хто не вписався у свій ряд на повороті чи не протер номерний знак від пилюки.

Мене дивує, що пес-зна-який держслужбовець вважає, що має право будь-коли наказувати вимикати світлофори, ставити «регулювальників», аби блокували вуличний рух. Мене дивує, що в держслужбовця вистачає нахабності вважати свій час важливішим за час тисячі автомобілістів. Що йому глибоко покласти на те, що хтось не встигне на літак, на когось у цей час в дитсадку чекають діти, а на виклик не встигає швидка.

Мене дивує, що в країні, де катастрофічно не вистачає місць у державних дошкільних закладах, хтось ще пащекує про необхідність щосили розмножуватися, рятувати популяцію українців і палити на вогнищах тих, хто толерує переривання вагітності. А що робити, скажімо, матері-одиначці, що не може вийти на роботу, бо бабуся ще не на пенсії, а в садок не змогли влаштуватися? Виживати на державну допомогу? Так вона лише до трьох років. Мене дивує, як на неї вдалося вижити до цього часу...

Мене дивує, що в центрі Києва, столиці України, ми зі знайомою в півголоса обговорюємо рідкісну можливість віддати дітей в суто україномовний садочок, в якому справді всі говорять українською, а не «как палучіцца, дєті же всє дома па-русскі». Ми вишукуємо певні номери телефонів, адреси, явки і паролі, так, наче ми, щонайменше, діаспора, а щонайбільше партизани у себе в країні. «Київ — система криївок» (Андрухович ще бозна-коли таке сказав).

Мене дивує, що при масовому невдоволенні умовами життя в Україні вуличні протести з будь-якого приводу настільки не масові. Мене дивує, що люди настільки не впевнені у своїх силах і досі не зрозуміли простої речі: проти ста тисяч людей, зібраних в одному місці, не зможе встояти жодна армія.

Мене дивує, що в країні, де задекларована гласність і свобода слова, до прийомних «слуг народних», вищих держслужбовців, не можна заходити з диктофоном чи телефоном. Мене дивує, що нікого не бентежить вже сама презумпція того, що звучатимуть не зовсім чемні, законні й прозорі речі.

Мене дивує, що в Україні, де рівень нещасності зашкалює, й при тому, скільки разів озвучувався простий рецепт щастя – допоможи ближньому, так мало людей приходить на благодійні концерти та інші заходи доброї волі. І так багато людей страждає через те, що їм не вистачає головної пострадянської бутафорії – «статусності». І що вони готові влізати в кредити й відмовляти собі в простих речах, як то свобода, подорож, безхмарність сумління, аби лиш мати щось більше-дорожче-новіше і «саатвєтствавать». (Ех, не натішуся тому, з яким жахом дивилися на мій мобільний телефон колеги-телевізійники, і як в’їдливо питалися «статусні білявки», коли ж то я вже «раскашелюсь на нармальний ай-фон». Що ж, замість купити собі п’ятий ай-фон, я вшосте з’їздила в Непал...)

Дивуватися – прекрасна дитяча здатність. Без подиву в житті важко й нецікаво. Дивуватися можна небові в калюжах на міському асфальті, посмішці дитини, зморшкам на лиці старого, наче мапі, за якою можна простежити хід його власної історії. Дивуватися феноменальній вірності собаки, нетлінності дружби, смакові доброго вина і свіжого хліба, наче куштуєш їх вперше. Дивуватися зоряному небові в горах, пісням тибетських бабусь, таким подібним на українські. Дивуватися геніальному віршеві, чудово зіграній ролі, блискучому винаходові. Дивуватися природному ходові речей, що відновлюється без огляду на чужорідне втручання.

Нас дивує така велетенська кількість речей... Як би хотілося дивуватися головно речам приємним і вічним.

Ірена Карпа – письменниця

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG