Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 10:57
(Рубрика «Точка зору»)

80 років тому Степан Бандера був призначений крайовим провідником ОУН і крайовим комендантом УВО на західноукраїнських землях. Це стало закономірним результатом усієї попередньої діяльності цієї у той час молодої (1909 року народження), але надзвичайно енергійної, ділової і харизматичної особистості, чия відданість українській справі не викликала сумнівів ані у друзів, ані у ворогів. Активний учасник «Пласту» (і його дитячих, і юнацьких, і дорослих формацій), діяч студентського руху, член підпільної ОУН… Він справив своїми якостями велике враження на лідера ОУН й УВО полковника Євгена Коновальця, тож у 1932 році Бандера стає заступником крайового провідника, у грудні того ж року – виконувачем обов’язків провідника, а в середині 1933 року – самим крайовим провідником, фактично – другою людиною у всій організації.

Сьогодні, коли на українських націоналістів та особисто на Степана Бандеру знову намагаються, як то кажуть, «навісити всіх собак» і показати борців за свободу України бездумними зарізяками та зграями бандитів, варто згадати ті обставини, в яких формувалися особистості цих націоналістів, та ранні етапи боротьби Бандери та його генерації за волю своєї країни.

На якому ґрунті зріс український радикальний націоналізм?

Галичина на той час із відсталої австрійської провінції з етнічним домінуванням поляків, з території, основну масу населення якої польські шовіністи зневажливо називали нацією «попів та хлопів», уже перетворилася на український П’ємонт, вогнище національного духу, де відбувалися активні процеси національного самоусвідомлення. Значну роль у підготовці таких процесів протягом XIX століття відіграла національна релігійна інтелігенція. Хоча в її середовищі було чимало представників так званого москвофільства, ідеології орієнтації на Російську імперію, проте було значно більше народовців – ідейних предтеч українського націоналізму, які вважали українців окремим цілісним народом, а не відгалуженням російського етносу, як думали їхні опоненти з москвофільського табору.

Галицький поет Василь Пачовський навіть написав вірш «Сфінкс Європи», що став для народовців програмовим:

Та мій дух, хоч вами клятий,
Вічно бодрий, все завзятий,
Не полягне й не умре,
Аж Росію розідре:
Так на двоє, так на двоє,
Москва то є, а ми – то є.

Народовці здобули історичну перемогу над москвофілами на теренах Галичини, після чого москвофільство існувало там як абсолютно маргінальна течія. Саме до народовського напряму галицької релігійної інтелігенції належав батько Степана панотець Андрій Бандера. Коли постала Західно-Українська Народна Республіка, він зголосився добровільно до Української галицької армії, де став капеланом.

Щоб зрозуміти, у якому духовному середовищі виховувався і формувався майбутній провідник українських націоналістів, варто прочитати рядки літописця ОУН-УПА Петра Мірчука:

«Тоді-то, десятилітнім хлопцем, Степан Бандера вперше побачив захопливу велич відродження нації. Він бачив, з яким святковим піднесенням духа, з якою увагою і побожністю підносили українські селяни вгору синьо-жовтий прапор, символ відновленої на західноукраїнських землях 1 листопада 1918 року української держави, з якою рішучістю присягали вони бути вірними і добрими громадянами української держави й захищати її своїми грудьми перед всяким ворогом. Бачив, як охоче ставали українські селяни в ряди української армії й відходили на фронт, як мужньо приймали розлуку, може, і назавжди, із своїми мужами українські жінки, з гордістю пояснюючи своїм дітям, що їхній батько йде воювати за Україну. Ця зворушлива і велична картина відродження країни, відновлення української державності врізалась глибоко в молоду душу Степана Бандери, як і багатьох інших його сучасників, та витиснула свою печать на його духовності».

А потім були довгі роки важкого для українців панування переможного польського шовінізму. Саме в Галичині в 1920 році колишні (проте самі вони не вважали себе колишніми) старшини армії УНР та Української галицької армії створили Українську військову організацію – УВО, попередницю ОУН. Ними керували біль поразки й нестримне прагнення за будь-яку ціну вибороти державну незалежність для свого народу.

Однією з найголовніших причин поразки національно-визвольних змагань 1918–1921 років вони вважали нездатність Центральної Ради й урядів УНР до ефективної роботи в умовах гострого протистояння з боку зовнішніх і внутрішніх супротивників. Нескінченні чвари й інтриги депутатів Центральної Ради, демагогічна балаканина, безвідповідальність тощо переконали військовиків у тому, що тільки організація, збудована на активному жертовному патріотизмі («Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї») та на залізній армійській дисципліні, здатна повернути українцям утрачену державу. Ці засади стають ідейно-етичною основою ОУН, що виникла 1929 року.

Партизанська боротьба проти окупантів та її розголос

Під керівництвом Бандери ОУН на Галичині активізує традиційні вже пропагандистські кампанії і розпочинає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади. Зокрема, у 1934 році бойовик ОУН Григорій Мацейко у Варшаві вбив польського міністра внутрішніх справ, генерала Броніслава Пєрацького, відповідального за державний терор проти українців під час так званої «пацифікації». Після цього проти Бандери та його соратників відбувся судовий процес, що справив величезний вплив на свідомість як українського, так і польського суспільства. Зокрема, польське видання Wiadomości Literackie 15 грудня 1935 року опублікувало статтю Ксаверія Прушинського, де говорилося:

«Ті люди вбили, бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким способом вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова «український», протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як про «гайдамаків», сьогодні соромляться того дурного баналу… 17 років товкмачили нам, що поширювання, навіть з допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним із поширюванням польськості, прищіплюванням любові до Польщі. А ось тут ці люди, хоч знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи… Вчили нас, що ціла та «Україна» є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, твором якої вона була. А тим часом – це та «Україна» своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх, неспокійних часів… Треба, щоб усі в Польщі застановилися над загадкою тих контрастів. Звідомлення з процесу друкують всі щоденники в Польщі. Треба, щоб ми довгою чергою пройшли попри лаву обвинувачених, щоб заглянули глибоко в очі цих хлопців. Це мусіло бути щось важливе, коли уклад взаємин двох сусідніх народів і роль держави зуміли знищити в цих людей захоплення молодістю й життям і замість того зродити думку про вбивання та самопожертву… Це не хлопчики, що не мали грошей на кіно й на горілку. Це хлопець, в душі якого вкорінилась щороку пригадувана ненависть листопадових днів, горда погорда до польської «вищості» і до заперечування йому навіть права на національне ім’я».

А орган польських народовців Prosto z mostu надрукував статтю «Справа найважливіша з важливих», у якій наголошувалося:

«Ми, польські народовці, маємо обов’язок найголосніше казати про те, що існує український народ, що він живе і бореться за своє право на життя. Саме ми мусимо розуміти й цінити героїчне зусилля українського народу, який протягом сотень років не має своєї державності, що його русифікують, полонізують, роздирають, а він завжди триває. Хай українських націоналістів буде тільки жменька, проте напруження жертовності, посвяти й героїзму тієї жменьки таке наявне велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю».

На цьому судовому процесі Степана Бандеру було засуджено до смертної кари, яку замінили довічним ув’язненням. Під час німецько-польської війни 1939 року він вийшов із польської в’язниці й очолив революційне крило ОУН. Та це вже була інша доба, і діяв у ній уже інший Бандера – той, що вже стояв на краю смерті і пройшов випробування тюрмою.

Мазепинці, петлюрівці, бандерівці…

Як відомо, ідейно-політичні опоненти визвольних змагань українців були схильні ототожнювати цю боротьбу за державну незалежність з найбільш яскравими та символічними постатями національного опору. Тому протягом майже двох століть прихильників усамостійнення України називали мазепинцями, на початку XX століття – петлюрівцями і з половини минулого століття й до наших днів – бандерівцями.

У сучасному українському суспільстві писати про Бандеру важко, бо склалися два дискурси, що існують незалежно один від одного. Перший притаманний патріотичному українському середовищу, де Степан Бандера – легендарний лицар нації без страху й докору, другий поширений у тих колах, де до державної незалежності України ставляться вельми стримано, принаймні – не сприймають її як найвищу цінність.

Можна одразу ж зазначити, що послідовні прихильники самостійності України сприймають Степана Бандеру однозначно позитивно. Супротивники своє ставлення до самостійності переносять також на особистість лідера революційної ОУН.

Проте в Україні вже виникає, хоча й не дуже швидко, тенденція формування науково-об’єктивного дискурсу щодо Степана Бандери і того громадсько-політичного руху, тієї ідеології та політичної практики, символом яких він став. Звісно, все це відбувається нелегко, адже ще живі традиції радянського агітпропу, що вважав за краще апелювати не до розуму і здорового глузду людини, а до підозри, страху й упередженості.

Упередженість формувалася величезною і всеохопною пропагандистською машиною, так само як і підсвідомий страх перед таємничою і жахливою силою, що називалася «бандерівці». Про цих людей майже півстоліття поширювалися відомості, що нагадували серіал-трилер, такі собі фільми жахів про патологічних садистів-вурдалаків, які своєю жорстокістю й звірствами перевершували гестапівців і навіть слідчих НКВС. Немає ліку жахалкам, що їх невтомно продукував агітпроп (і, до речі, продукує й зараз, однак уже з меншим успіхом, оскільки втрачено можливість терору проти інакодумців та тих, хто сумнівається у правдивості пропагандистської продукції), де на тлі «жахливих бандерівців» їхні вороги зі складу НКВС-МДБ-КДБ автоматично розглядались як «світочі гуманізму і людинолюбства».

Але, попри все це, в історії українського народу постать Степана Бандери у політичному сенсі й дотепер залишається живою та спричиняє безліч дискусій, що припиняться лише тоді, коли в Україні буде досягнуто остаточного консенсусу щодо її державної незалежності. Принаймні, і сьогодні Степан Бандера є найяскравішим символом української державної самостійності в її найбільш безкомпромісній формі.

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG