Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 20:40
Мабуть, ніде ви не зустрінете такої кількості пам’ятників, як на центральній площі македонського Скоп’є. А слід мати на увазі, що ця столиця маленької балканської держави нараховує всього півмільйона мешканців. Зрештою, й сама площа зовсім невеличка – таку в Україні має кожен райцентр. Але жодне наше маленьке містечко не може похвалитися двадцятиметровою кінною статуєю Олександра Македонського, навколо якої у кожному закутку встановлено ще з десяток пам’ятників.

Не буду приховувати: перші кілька хвилин у столиці Македонії мені здавалося, що мером міста є збожеволілий скульптор, який усюди норовить поставити якийсь свій витвір. Або шизофренік-патріот, який вважає, що завдяки кам’яним скульптурам візуально збільшується кількість маленького македонського народу. Пізніше мені спало на гадку, що якийсь тамтешній аналог української «Сім’ї» просто має бізнес, пов’язаний із бронзою чи спілкою скульпторів. Щось на кшталт українських «вишок Бойка» – мовляв, якась офшорна фірма, зареєстрована на безхатченка, за грубі гроші виконує замовлення на виготовлення й встановлення пам’ятника, а прибуток осідає у кишені міського голови чи президента.

Жодна з версій себе не виправдала. За кілька днів до відвідин столиці Македонії я взяв участь у міжнародному поетичному фестивалі «Струзькі вечори поезії», який відбувається над Охридським озером. І справжній масштаб македонської схильності до увіковічення зрозумів саме в старовинному й прекрасному місті Охриді. Там держава будує грандіозний освітній центр імені святого Климента – з богословським відділенням, сучасною бібліотекою й кільканадцятьма факультетами. Амбіції високі – за задумом цей центр має стати найкращим на Балканському півострові. А за кількасот метрів від фундаменту університету повним ходом триває реконструкція античного амфітеатру. Неподалік ремонтують древню православну церкву. Уся країна перетворена на майданчик з історичної реконструкції.

А все тому, що Македонія має проблеми з усіма своїми сусідами. Навіть назва країни не є прийнятною для Греції, яка має однойменну провінцію. Не кажучи вже про Олександра Македонського, якого у Скоп’є вважають найвидатнішим македонцем, а в Греції на таке нахабство злісно плюються. Бо вважають македонців не окремою древньою нацією, а невдалою сумішшю греків, турків, болгар, албанців і сербів. Із Болгарією проблеми подібні, адже в Софії македонську мову вважають діалектом болгарської, а самих македонців – невдячними сербізованими болгарами. Із Сербією Македонія не поділила православну церкву – і македонську автокефалію не визнають у православному світі. З албанцями справа дійшла аж до збройного конфлікту і небезпеки повторення «косовського» сценарію у деяких македонських регіонах.

Тож зрозуміло, що в умовах такого жорсткого тиску з усіх боків молода македонська держава прагне утвердитися в своєму існуванні, переконати оточуючих у своїй «справжності», древності, історичності. У центрі Скоп’є величезний пам’ятник Філіпу Македонському дружньо махає рукою ще більшому пам’ятнику Олександру Македонському, поруч сидить пам’ятник царю Самуїлу, стоять Кирило й Мефодій, святий Наум, навпроти якого пам’ятник святому Клименту, поруч площею «розбіглися» скульптури різних революціонерів, на мості – понад 20 фігур історичних діячів. І все це на маленькій площі, оточеній всього п’ятиповерховою, зовсім не грандіозною забудовою. Бо й частину самих македонців треба переконати, що вони – македонці, і пам’ятники мають у цьому допомогти.

Cхожість ситуацій у двох країнах

Ми обговорювали це та інше з відомим македонським поетом Ніколою Маджіровим, раз у раз дивуючись схожості ситуацій у наших країнах. У них болгарська п’ята колона, в нас – російська, їхню мову дехто вважає діалектом – і в нас є різні пітекантропи, котрі говорять, що українською можна тільки співати й анекдоти розповідати, їхню церкву називають розкольниками – а нашого патріарха взагалі оголосили єретиком, нашу доблесну історію приписують собі сильніші країни-сусіди – і македонське минуле своїм вважають інші держави. Так, справді дуже багато спільного. І муляє тільки одне незручне питання, яке поставив Нікола. Мовляв, ще можна зрозуміти скрутне становище малесенької бідної країни, в якій живе півтора мільйони македонців, але чому у вас, у безкінечній 45-мільйонній Україні такі ж проблеми? Та й справді: чому?

Відповіді у мене немає, зате тепер я точно знаю, що якщо встановити на центральних площах усіх українських міст пам’ятники Мазепі, Петлюрі, Шухевичу й усім тридцяти героям Крут, то це навряд чи це допоможе вирішити наші негаразди. Адже клопоти не з скульптурами, які часто бувають прекрасними й величними – проблеми в нас із живими людьми. Уявімо, що замість Леніна біля київської Бесарабки постане пам’ятник Мазепі – невже люди навколо нього, наприклад, одразу заговорять українською?

Андрій Любка – письменник

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Андрій Любка

    Андрій Любка – український поет, прозаїк, есеїст. Автор книжки оповідань та трьох збірок віршів, лауреат літературних премій «Дебют» та «Київські лаври». Твори перекладені на понад десять мов, окремими книжками виходили в Австрії та Польщі. Живе в Києві.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG