Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 10:29
(Рубрика «Точка зору»)

Найпопулярніший різновид мистецтва наразі – кінематограф, конкурувати з ним може хіба поп-музика. Але, на відміну від пісень, саме фільми є своєрідними «меседжами», які спрямовані до масового глядача. Кінострічками можна виховати людину, ціле покоління, народ. Саме тому кожна держава намагається підтримати свій кінематограф, адже він – спосіб формування системи цінностей, передачі історичних знань, виховання патріотизму, зрештою, престижу країни. І – найголовніше – дуже прибутковий бізнес. Здається, це зрозуміла й Україна.

Досить поетичного кіно!

Ще кілька років тому, коли я організовував покази українських фільмів для ужгородських студентів, хтось кпинив: «Та досить з нас уже поетичного кіно! Воно геніальне, але час його минув 30-40 років тому. Покажіть щось нормальне!».

Для таких жартів існувало серйозне підґрунтя – за час незалежності українське кіновиробництво майже зникло, а те, що з’являлося, масовому глядачу, тобто пересічному українцеві, не подобалося. Та й не бачив він, чесно кажучи, цих фільмів, бо зникла інфраструктура – кінотеатри залишися тільки у великих містах.

Минулого року несподівано про українське кіно почали говорити знову. Вперше на широкі екрани потрапив фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», відбувалися прем’єрні покази, обговорення, фільм став медійною подією і піонером, за яким пішли наступні стрічки.

Бо в 2013 році вже презентовано (або буде презентовано до кінця року) ще кілька повнометражних фабулярних і – даруйте за жарт – непоетичних фільмів. Маю тут на увазі передусім стрічки «Іван Сила», «Ломбард», «Поводир, або квіти мають очі», «Тіні незабутих предків», «Толока», «Синевир», «Параджанов», «Зелена кофта». Вісім фільмів!

Кожен із цих фільмів може стати подією, кожен особливий і по-своєму цікавий – «Іван Сила» (режисер – Віктор Андрієнко), наприклад, знятий для українського підлітка, який нарешті зможе виховуватися на власних героях. Знято його на основі пригодницької книжки Олександра Гавроша (до речі, колумніста «Радіо Свобода»), а ту, в свою чергу, написано за біографією уродженця закарпатського села Білки Івана Фірцака, найсильнішої колись людини світу. «Поводир» Саніна – історична драма про розстріляних радянською владою українських бандуристів. «Зелена кофта» (режисер – Володимир Тихий) – трилер про пошуки хлопчика в київському спальному районі. Цей фільм напередодні прем’єри робить собі незлецьку світову кар’єру – його показано на кількох міжнародних кінофестивалях, між якими покази в основних конкурсних програмах фестивалів у Варшаві та Сан-Себастьяно. «Ломбард» Любомира Левицького – чи не перший український гангстерський фільм. «Синевир» – перший український 3D фільм жахів. Загалом ситуація в українському кінематографі схожа на прорив, правда ж?

ТойХтоПройшовКрізьКінотеатр

Але прориву може й не статися, якщо глядачі не підуть на ці фільми до кінотеатрів. Спонсори не підтримуватимуть українські фільми в майбутньому, якщо не побачать у цьому свій інтерес. Бренди не проплачуватимуть (а значить – не співфінансуватимуть) свою рекламу в кадрах, якщо не будуть впевнені, що її побачать мільйони українців. Вихід, здавалося б, простий – просто піти в кінотеатр і проголосувати за український фільм гривнею.

А втім, не всі на це готові. Нещодавно з’явилася новина, що «Іван Сила» тримається в десятці найпопулярніших фільмів в Україні. Стрічка на той момент заробила 74 тисячі доларів. Хіба це гроші? На той же російсько-шовіністичний «Сталінград» українці витратять в рази більше, чим лише заохотять сусіда продукувати «ура-патріотичні» фільми й надалі. «Іван Сила» – перша ластівка українського кіно, яке може виховувати свого глядача (культивує українського героя). І цей фільм профінансований державою, що не може не радувати. Добрий почин, який варто продовжувати.

Кажуть, що Бернард Шоу свою першу книжку видав за власні гроші. Але книгарні не хотіли брати її в продаж, оскільки не знали автора. Тоді письменник почав обходити книжкові магазини, скрізь запитуючи: «А у вас є книжка Бернарда Шоу?», потім всівся за телефон і знову ці ж книгарні обдзвонив, змінюючи тембр голосу. Наступного разу всі магазини не просто закупили книжки письменника, а й виставили їх на найкраще місце у вітрині.

Вочевидь, щось подібне має здійснити й український кінематограф. Прийти до свого глядача. Бо, наприклад, ще за три дні до прем’єри мукачівський кінотеатр (найближчий до рідного села Івана Сили) відмовлявся ставити стрічку у репертуар. Мабуть, вважаючи, що не зможе на ній заробити. А виявилося навпаки – зал був заповненим вщерть.

Тому не гайте часу – ідіть дивитися українське кіно! Питайте в кінотеатрах, розповідайте друзям, поширюйте інформацію у соцмережах. Адже добре кіно можливе лише тоді, коли у нього є свій глядач.

Андрій Любка – письменник

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Андрій Любка

    Андрій Любка – український поет, прозаїк, есеїст. Автор книжки оповідань та трьох збірок віршів, лауреат літературних премій «Дебют» та «Київські лаври». Твори перекладені на понад десять мов, окремими книжками виходили в Австрії та Польщі. Живе в Києві.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG