Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 17:57

Чи погубить Україна Росію?


Московський патріарх Кирило і президент Росії Володимир Путін, 1 лютого 2013 року

Московський патріарх Кирило і президент Росії Володимир Путін, 1 лютого 2013 року

Нині чинний російський президент, здається, висловився в тому сенсі: мовляв, розпад СРСР – найбільша геополітична катастрофа ХХ століття. Щось є у цьому. Але передусім це була катастрофа для Росії. І не тому, що вона втратила європейські Балтійські країни чи «союзні республіки» своєї азійської частини. Найбільшою втратою стали «рідні» республіки – Білорусь і особливо Україна.

«Геополітична катастрофа»

Очевидно, «найбільша геополітична катастрофа» мала не одну, а низку причин. І далеко не останньою був прагматизм радянського, точніше московського, істеблішменту. Уже на початку 80-х років ХХ століття було чітко видно неконкурентність радянської економіки, застарілість технологій, які вона використовувала. Не даремно «керівна й спрямовуюча сила», комуністична партія, взялася за проведення таких собі економічно-ідеологічних кампаній. То боролися за трудову дисципліну, то за «прискорення». Однак результат не був вражаючий. Економіка й далі сповзала в прірву. Єдине, що рятувало ситуацію – експлуатація і експорт природних ресурсів, передусім нафти й газу. Але вже й цих ресурсів не вистачало. Треба було «скинути баласт». Власне, «скиданням баласту» і став розпад СРСР. Російська Федерація лишилася майже з такими колосальними природними ресурсами, що й СРСР, але практично з удвічі меншим населенням. Інші ж республіки, здебільшого ,отримали неконкурентні підприємствами й голодний енергетичний пайок. Серед них і Україна.

Власне, Україна наприкінці ХХ століття в економічному сенсі для Москви не була цікавою. Це вам не довоєнний період, коли на початку 1941 року вона давала 38% зерна, 57% прокату, 63% вугілля, 84% цукру від загальносоюзного виробництва. До речі, в цьому ж році з України на схід, переважно в Росію, було вивезено близько півтори тисячі підприємств, які вже ніколи не були повернуті.

Проте «скидання баласту» не врятувало Росію. Кошти від експлуатації природних ресурсів пішли не стільки на модернізацію економіки чи вирішення соціальних завдань, скільки на збагачення «нових росіян», які переважно вивозять капітали за кордон. «Процвітання» зачепило столичні міста, Москву й Петербург. Щодо російської «глибинки», то вона й далі лишається в стані занепаду.

Навіщо Україна потрібна Росії?

Росія після розпаду СРСР зустрілася з новою-старою проблемою – нестачею трудових ресурсів. Черпати ці ресурси з російської «глибинки» – справа майже безнадійна. За часів СРСР вказана проблема вирішувалася командно-адміністративним методом. Незадіяні трудові ресурси планово перекидалися в потрібні місця. Тепер же планова економіка наказала довго жити.

Зараз складається така ситуація, що нестача трудових ресурсів у Росії вирішується значною мірою за рахунок азійських регіонів колишнього СРСР, де висока народжуваність, високе безробіття і водночас низький рівень життя. Більше того, ще одним трудовим резервом Росії стали китайці, особливо в районі Далекого Сходу. Сьогодні Москва, Петербург, інші великі міста Росії все менше стають «слов’янськими» і все більше «азійськими». Прилив сюди азійського населення створює чимало проблем. Адже культурно і ментально воно є «чужим» для росіян. Ця «чужість» породжує напруження, веде до конфліктів. Зрештою, руйнує російську ідентичність, яка все менше стає слов’янською і православною.

Звісно, проблему з трудовими ресурсами Росія могла б вирішувати за рахунок Білорусії й України. У цих «братніх» країнах низький рівень заробітних плат, високе безробіття. Але тут, передусім в Україні, все таки є певна альтернатива. Активні українці заробляють на прожиття не тільки і не стільки в Росії, скільки в Євросоюзі. Тому євроінтеграція цих країн для Москви є вкрай небажаною.

Росія вже взяла під опіку Білорусь, яка стала закритою для Європи. Зараз близько мільйона білорусів працює в Росії. Білоруська економіка залежить від російської. Але ціна цієї опіки є немалою – близько 5 мільярдів доларів щорічно за рахунок знижки на газ. Це допомагає якось утримувати економіку Білорусі на плаву і вирішувати питання соціальні.

На черзі Україна. Думаю, вище російське керівництво керується не примітивними ідеологемами, які озвучують їхні «бійці невидимого фронту» типу Кисельова, Задорнова чи патріарха Кирила. Воно знає, що насправді Росію створили руси-українці, які слов’янізували угро-фінську Володимиро-Суздальщину, що навіть після створення слов’янізованої Московії-Росії її функціонування значною мірою забезпечувалося українською міграцією. Навіть сьогодні вихідці з України трудяться не лише на «ударних олігархічних будовах» Підмосков’я, а й у державних структурах, на поприщі російської науки, культури тощо. Україна була й залишається людським донором Росії. Без України Росія ризикує втратити і «слов’янське», й «православне» обличчя. Чи не через це останнім часом маємо настирливе пропагування та насадження в Україні «русского мира», «каноніческого православ’я» і ефемерних «слов’янських цінностей», що, зрештою, зводиться до примітивної ідеї: не йдіть українці в Європу, ідіть до нас, у Росію.

Правда, за «дружбу і братство» зараз треба плати. Як зазначалося, ціна «дружби» з Білорусією вартує Росії 5 мільярдів доларів щорічно. А Україна ж не Білорусь – вона в п’ять разів більша! І їй треба хоча б 25 мільярдів. А враховуючи запущеність її економіки, деградацію інфраструктури, високий рівень корупції – то ще більше. Цього року Росія обіцяє дати Україні 15 мільярдів доларів кредиту і ще кілька мільярдів «подарувати» за рахунок знижки на газ. Зрозуміло, російські гроші не підуть на модернізацію промисловості й сільського господарства. Їх банально «проїдять», закривши дірки в бюджеті, частину вкрадуть. Наступного року Україна знову потребуватиме дотації. І, певно, ще в більших розмірах. Чи готова буде Росія знову надати кредити, скинути ціну на газ? Чи не обернеться така «благодійність» для неї катастрофою? Можливо, навіть катастрофою геополітичною – як і розпад СРСР.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Петро Кралюк – український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG