Україна робить цивілізаційний вибір між Європою і Нігерією?

Європейський союз ніколи не вимагав від України узаконити одностатеві шлюби, наголошує координатор програми «Гендерна демократія» Фонду Генріха Белля в Україні Анна Довгопол. На її думку, ця відверта маніпуляція потрібна нинішній владі, щоб відволікти увагу людей від реальних проблем із економікою, правами людини, законністю. А тому що ідеї толерантності в Україні серед політиків назагал не є популярними, нетолерантність до сексуальних меншин є лише одним з проявів загальної нетолерантності в суспільстві, вважає експерт.

– Чому антиєвропейський прапор в Україні набрав кольорів веселки?

– Я б не сказала, що ця тема вже стала прапором проти активістів Євромайдану. В Україні дуже активно обговорювалося питання не тільки асоціації з Європейським союзом, а також лібералізації візового режиму. Тобто щоб українці їздили без віз в Європу, потрібно виконати низку умов, які Європейський союз ставить всім без винятку країнам. Один з цих законів, про який ідеться, – це необхідність введення антидискримінаційного законодавства, яке, зокрема, забороняло б дискримінацію на підставі сексуальної орієнтації в трудовій сфері. Зауважую, у трудовій сфері. Це – той максимум, який Європа може вимагати. Це один з тих двох законів, які не були прийняті. Законопроект був винесений на голосування, але потім знятий, тому що депутати зрозуміли, що більшості він не набере.

– І міський голова Харкова Геннадій Кернес, і колишній прем’єр-міністр України Микола Азаров говорили про те, ніби від України вимагають узаконення одностатевих шлюбів. Чому ця тема стала таким плідним ґрунтом для політичних спекуляцій?

– Ні про яку легалізацію одностатевих шлюбів, звичайно, не йшлося. Законопроект говорив лише про заборону дискримінації і лише у трудовій сфері. Політики, які говорили про щось більше, або проекту не читали, або відверто наші політики цим спекулювали для того, щоб роздути суспільну істерію: от, нам Європа хоче нав’язати нібито не природні для нас стосунки – хоча це неправда, тому що гомосексуальні стосунки існували і існують завжди і в усіх спільнотах. Так вони роздували цю істерію, оскільки в Україні рівень гомофобії досить високий, як один з прикладів взагалі нетерпимості до багато чого інакшого.

– Чому в Україні не соромно виступати за дискримінацію?

– Мені самій, якщо чесно, це також дуже дивно. Певно, не соромно тому, що активізувався консервативно-релігійний дискурс. Тому що з «інакшого», з геїв та лесбійок або, в іншому контексті, з євреїв чи з людей з іншим кольором шкіри роблять ворога. Кажуть: «Ось цей ворог. Ось вони в усьому винні». Тому що таке враження, що всі проблеми, які у нас є, від геїв та лесбійок. От якщо їх не буде в нас, то ми заживемо прекрасно, у нас будуть міцні гетеросексуальні сім’ї. Це дуже зручний інструмент, щоб відвернути увагу від проблем, які впливають на ту ж саму сім’ю.

– Європа пішла шляхом лібералізації і одностатевих стосунків, і шлюбів, аж до зрівняння їх у правах на усиновлення дітей. З іншого боку, є недавній досвід Нігерії, де не лише законодавчо ці стосунки заборонили, але і почали втілювати цей закон, саджаючи гомосексуальних жінок і чоловіків у тюрму. Чи це випадковість, що нині Україна почала рухатися в бік Нігерії, а не в бік Європи?

– Мені здається, тут варто говорити про державну політику, про так званий «цивілізаційний вибір», як зараз модно говорити, про те, куди Україна рухається як держава. Події Євромайдану показали, що ми стоїмо на лезі чогось гострого, і нас притягують в обидві сторони. З одного боку в нас – так звана прогресивна Європа. А що в нас стоїть з іншого боку? Росія, російські закони і дуже різкий наступ на права людини. Якщо ми будемо рухатися в бік нашого східного сусіда, то це означатиме для нас… десь так, десь шлях до Нігерії.