Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 22:27
БЛОГИ

Маріам Драгіна

На вокзалі в Сімферополі зустрічають журналісти. Роблять сюжет про коробку з листами від вдячних українців, яку взялася передати у військові частини: «Стрічку зніми! Небезпечно!».

Непомітно підходить Олексій – голова прес-центру Міністерства оборони. Йому передаю обладнання для стрімів, яке він тут же відправляє по всьому півострову. Інформації мало. Подій багато. З Олексієм їдемо в сімферопольську військову частину на вулицю Калініна. Там пропонують ночівлю. Усюди порядок. Зустрічають офіцери з автоматами. Охоче розмовляють. Останні тижні військовослужбовці перебувають у постійній бойовій готовності, але виглядають дуже спокійними. Кажуть, російські солдати і спецтехніка з цієї частини виїхали нещодавно, мабуть, зміна варти. Запрошують зробити сюжет про привітання жінок із 8-м березня. Посилаюся на справи. Їх і правда багато. Офіцери помітно засмучені. «Нам би когось, хто буде весь час з нами, так і безпечніше, і всю правду розповісте, раптом що».

Їду далі. По місту ходять дружинники з червоними пов’язками. Біля більшості частин чергують озброєні люди без розпізнавальних знаків.

Поки всередині українські військові вітають жінок із наступаючим святом, зовні стоять російські солдати і спецтехніка, ще одним кільцем їх замикають представники місцевої самооборони з георгіївськими стрічками, немов озброєні солдати потребують прикриття.

Стає ясно, чому засмутилися офіцери. Люди із зовнішнього світу приїжджають рідко.

Мій маршрут Сімферополь – Феодосія – Керч. Всю дорогу таксист говорить про політику. Крим зараз – це поле правового свавілля. Ніхто до кінця не знає походження людей, які переховуються у формі самооборони, козаків і солдатів. Багато активістів «самооборони» говорять з російським акцентом. Приїжджають на автомобілях із російськими номерами. Без сорому погрожують розправою Заходу, бандерівцям і мені, якщо виявлюсь журналістом. Погрози – перше, що чую біля військової частини у Феодосії. По периметру встановлені російські прапори. Намети з буржуйками. БТР-и. Бачу матерів військовослужбовців, які намагаються передати синам їжу. Їх не пускають «зелені чоловічки» – активісти носять камуфляж – і «ввічливі люди», – так в Криму називають російських солдатів. Однак українські військовослужбовці, проходячи кілька постів, виходять до них і таки отримують передачу.

У частину не пускають. Але вдається поговорити з офіцером Першого Феодосійського батальйону морської піхоти – Анатолієм Мозговим. Він уміло ігнорує вигуки напівп’яних «зелених чоловічків». Стверджує, що і два БТР-и, і військові, що оточують частину, представляють російські війська. «Ми будемо стояти до кінця, давали присягу українському народу», – каже Анатолій. Бойового духу українським військовим в Криму не позичати.

Втім, місцеві теж розходитися не збираються. Більшість опитаних мною до кінця пояснити, чому прийшли, не можуть. Однак вважають владу Києва «не легітивною», так і говорять. На питання, про яку владу мова, відповідають: «Ну, Турчинов або хто у вас там на Україні президент». У кожній розмові протиставляють Україну та Крим. Стверджують: «Ми за повну автономію і незалежність». «Від Росії теж?» – запитую. «А це зовсім інша справа. Ми росіяни». Свою позицію підкріплюють гучним «Росія!». Ненавидять Захід, при цьому, вірять, що відбудеться курортний сезон, і кличуть на літній відпочинок. Ненавидять Януковича, вважаючи, що він усіх зрадив, але домовленостей з Путіним це не стосуються. Ненавидять майданівців, які «розгромили столицю», але в Києві ніколи не були.

Поговорити вдається, тільки представившись незалежним режисером. Вимагають паспорт, начебто за пропискою можна визначити наміри.

Поки їду в Керч, нещадно б’ють журналістів у Севастополі. Колеги звідти кажуть, після приїзду Аксьонова стали нападати, розбивати техніку.

Біля першої ж військової частини Керчі на дев’ятому кілометрі на нас кидається невелика група в камуфляжі. Дихаючи перегаром, погрожують «різати бандерівців». Називають себе «казаками». На штанях одного з дружинників і cправді майоріють характерні лампаси.

Поки дружинники відволікаються на таксиста, який встигає сховатися в машину, підходжу ближче, але знову не потрапляю всередину. Через паркан спілкуюся з військовими. Коли представляюся журналістом з Києва, офіцери починають посміхатися, охоче відповідають на запитання. Кажуть, що почуваються впевнено та ні в чому не мають потреби. Знову повторюють уже почуте у Феодосії «Будемо стояти до кінця!».

У військовій частині Будмістечка щастить більше. Від групки ще більш агресивних «зелених» рятує озброєний морський піхотинець. Охоче пускає всередину. Проводить по території, знайомить з офіцерським складом, навіть дозволяє забратися на БТР.

Сутичок між російськими та українськими солдатами поки не було. У Керченській морській піхоті розповідають, що росіяни на контакт не йдуть. Мені і ще кільком журналістам влаштовують щось на зразок прес-конференції. Завершується вона словами одного з морських піхотинців про те, що ніякого зв’язку з генералами та політиками немає. Військові залишені самі на себе. При цьому ні деморалізації, ні заворушень. Горезвісне «стояти до кінця» звучить знову і знову. Цього разу від жінки-офіцера, яка додає: «якщо треба буде, озброїмося камінням і палицями, ми давали присягу».

На словах «коли дивишся через оптику на двоюрідного брата, а він дивиться на тебе, але не можеш навіть посміхнутися, бо видно тільки одне око», хочеться вимкнути камеру. При цьому ніхто не сумує. Українські військові впевнені у своїй правоті. Радіють будь-яким словами підтримки з Києва та інших міст, які не втомлююся передавати.

Місцеві активісти, що підтримують Майдан, не високо оцінюють кількість однодумців, кажуть, тільки п’ята частина населення проти об’єднання з Росією. До неї відносять кримських татар і свідомих українців, які здебільшого представляють собою «диванну сотню».

Більшість радіє нещодавньому відімкненню українських телеканалів, мовляв, від них стільки нервів, та й брешуть усе. Ось «Крим» – інша справа. Подивишся, і відразу якось спокійніше». Місцеві патріоти кажуть: «У референдумі нам не залишили вибору». Варто відзначити, саме вони організували колосальну підтримку частин, регулярно постачають солдатам провізію, новини. Безстрашно ходять на мітинги, щоразу отримуючи порцію ненависті і насильства з боку дружинників. Після рішення про референдум дехто всерйоз думає про необхідність міграції.

Всі роки незалежності Крим був наданий самому собі і російській пропаганді. Місцеві українці вважають, що він втрачений. Схоже, якщо Київ і далі мовчатиме, висловлюючи, подібно Заходу, всього лише «глибоку стурбованість», так і станеться. Одне ясно точно: сезону не буде.

Із частини повертаюся з квітами. Восьме березня ж.

Міріам Драгіна – поетеса, журналістка, громадська активістка

Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG