Доступність посилання

ТОП новини

Росія-Україна: ретроспекції у майбутнє. Як усе починалось…


(Рубрика «Точка зору»)

Коментуючи російсько-грузинський конфлікт, директор Інституту Росії Василь Лаптійчук 19 серпня 2008 року завбачливо попереджав: «Тема ворожнечі між Росією й Україною поки що – вічна. Вона триватиме аж до створення таких умов, за яких агресор, посягнувши на Україну, неминуче зазнає поразки. У російському Генштабі вже є детальні карти всіх військових об’єктів в Україні, котрі підлягають знищенню в перші ж години конфлікту, є плани окупації регіонів та блокування й знищення українських військових частин. Є можливість перекрити наш ефір і заповнити його російським мовленням. Власне, на наших очах відгодовуються штатні й позаштатні зрадники з числа громадян України. У Кремлі вже готові зразки відповідних заяв про «захист російських громадян» для Заходу».

Чи були зроблені висновки? Так отож. Нинішній розвиток подій в Криму змушує думати, що імперський характер Росії, ірраціональні думки й вчинки її лідерів – це вже щось зі сфери патології. Політичної та медичної. Зробімо невеличкий екскурс у недалеке минуле, аби переконатися в слушності цього діагнозу. Зрозуміти, як усе починалось…

«Эта страна может жить только при экстремальных ситуациях: от диктатуры к анархии и снова назад к диктатуре. Никто не может сказать: кто придет после Ельцина. Но в одном я уверен: это будет диктатор», – так змалював у 1992 році майбутнє Росії в інтерв’ю журналові «Штерн» колишній начальник 1-го Головного управління КГБ СССР Леонід Шебаршин.

Того ж таки року російський політолог Леонід Радзіховський висловився ще різкіше: «Сверхагрессивность НацРоссии очевидна. Она явно провоцирует насилие, разжигает абсолютно дикие инстинкты». Згадаймо гасла біля Білого дому в Москві: «Ельцин, заставь хохлов накормить Россию!»...

У нових геополітичних реаліях газета «Известия» взялася формувати громадську думку: «…крупномасштабная российско-украинская война все еще кажется невозможной. Но политические равновесия не вечны, и тем более не вечны политики»; «вероятность боевых действий между членами Содружества совсем не исключена».

Коли Україна заявила про своє природне право мати національне військо, «Независимоя газета» у жовтні 1991 року опублікувала інтерв’ю з першим віце-прем’єром України Костянтином Масиком, який заявив: «Єльцин обговорював з військовими можливість ядерного удару по Україні». Реакція Бориса Єльцина: «Я обговорював цю можливість з військовими, і для неї немає технічних можливостей».

Військовий експерт Віктор Литовкін дивувався: «Зачем Украине такая военная мощь? С кем она собирается воевать, если вокруг нее нет ни одного государства, представляющего ей военную угрозу?».

Більш ніж промовиста фраза тодішнього лідера опозиції в російському парламенті Сергія Бабуріна у розмові з надзвичайним і повноважним послом України в Росії Володимиром Крижанівським: «Либо Украина вновь воссоединится с Россией, – либо – война. И если не произойдет новое воссоединение, конфликты между Украиной и Россией будут всегда».

Анатолій Собчак: «Нельзя допустить, чтобы Украина создала армию, иначе она пустит ее в ход. Это угроза для человечества».

Помовчимо. Українських вояків Москва цінувала. «Юноши из Украины составляют основу нашей армии, – констатував маршал Моїсєєв у грудні 1990 року на сесії українського парламенту. – Им прежде всего доверяем сложнейшую боевую технику, которая принадлежит к стратегическим ядерным силам. Значительную часть офицерского корпуса составляют также украинцы, поскольку характеру этого народа присущи такие черты, как честность, ответственность, талантливость, хозяйственность, доброта, забота о людях. В трудную минуту на них можно всегда положиться».

Сьогодні саме ці якості демонструють українські вояки в Криму, про який «Собеседник» 1992 року писав: «Россия справедливо считает Крым своим – потом и кровью многих поколений русских людей полита дорога к нему и он сам. <...> А пока что украинские власти делают одну ошибку за другой, раз за разом ставя ножку на югославскую тропинку: объявили и Крым, и Севастополь своими... Кто и с кем готовится воевать? <…> Итак, если Россия не отступится от Крыма, между нею и Украиной в самом недалеком будущем начнется вооруженный конфликт. Это очевидно».

По-солдафонському прямолінійно просторікував тодішній міністр оборони Росії генерал Грачов: «Если будут ущемлены честь и достоинство русского населения в любом регионе, не только в Чечне, мною будут приняты самые решительные меры, вплоть до ввода войск для недопущения дискриминации, нападок и других хулиганских выпадов по отношению к русскому населению».

По суті справи, ця заява є мілітаризованою інтерпретацією думки Бориса Єльцина: «Россия должна обязательно влиять на положение русскоязычного населения в других странах».

Із заяви депутата Кримської Верховної Ради Олександра Круглова: «І якщо українське керівництво у своїй засліпленій впертості справді перетворить Україну в самостійну іноземну державу і виведе її із СНД, Росія неодмінно все це собі поверне». Цей же Круглов у газеті «Крымские новости» (27.05.1992) почав марити, що Росія поверне собі не тільки Крим, але й «одеські, миколаївські, херсонські, криворізькі, харківські та інші землі і багато іншого, що споконвіку належало їй».

Через два десятиліття цю шизофренічну маячню взявся втілювати у життя сучасний кремлівський диктатор, якого колишній держсекретар США Гілларі Клінтон порівняла з Адольфом Гітлером, усупереч логіці та міжнародним домовленостям. А сталося це і тому, що всі ці роки в Україні брутально порядкувала НЕУКРАЇНСЬКА влада: належним чином не фінансувалося військо, не був демаркований кордон із Російською Федерацією, інформаційний простір був залишений непризволяще, РНБОУ ніяк не зважилося прийняти стратегічно важливу ухвалу про існуючу загрозу з боку Росії, натомість був прийнятий недолугий Закон про громадянство і суперечнивий Закон про мову, по суті саботувався вступ до НАТО…

У світі поважають сильного і багатого. Кожна нація захищає власні інтереси. А «уряди скоріш за все гинуть від брехні». Принаймні так твердив англійський історик і філософ Томас Карлейль. Чи знає про це новий український уряд? Тож боротьба триває. За справжню українську Державність і справжню Незалежність.

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»,
кандидат філологічних наук

У тексті збережено виділення, зроблені автором

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • Зображення 16x9

    Олег Романчук

    Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка, член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів. За першим фахом – радіофізик. Від 1993 року – шеф-редактор (засновник) журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум». Лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року «за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства». Лауреат міжнародної літературної премії 2009 року імені Дмитра Нитченка. Лауреат конкурсу українського фонду Воляників-Швабінських за навчальний посібник «Системний аналіз у журналістиці». Лауреат обласної премії імені В’ячеслава Чорновола 2012 року за публіцистичну збірку «У пошуках універсуму». Автор книги публіцистики «Перезаснування України» (2013), навчального посібника «Соціальна інформатика» (2016).

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG