(Рубрика «Точка зору»)
Українським можновладцям знадобилось 23 роки та анексія Криму для того, щоб визнати кримських татар корінним народом. «Україна гарантує захист та реалізацію невід’ємного права на самовизначення кримськотатарського народу у складі суверенної і незалежної Української держави», – говориться у заяві парламенту. До цього в експертному середовищі були сотні висновків та пропозицій щодо необхідності захистити кримських татар та інші меншини, проте їх ніхто не чув.
«Доки грім не гряне, мужик не перехреститься». Ця фраза дуже чітко описує державну політику толерантності та протидії дискримінації.
Ще один приклад. Багато років провідні міжнародні структури та українські правозахисні організації вказували на проблему дискримінації в Україні і відсутність відповідного законодавства. Просили: прийміть базовий антидискримінаційний закон.
Громадські активісти та активістки навіть розробили декілька проектів такого закону – бери, парламенте, готовим та ухвалюй. Проте тільки вимога «ззовні» у вигляді Плану дій з лібералізації візового режиму (підписаний у 2010 році) активізувала цей процес. Адже однією із основних вимог цього плану було «ухвалення всеохопного антидискримінаційного законодавства, яке рекомендоване моніторинговими органами ООН та Ради Європи для забезпечення ефективного захисту від дискримінації». Так, 4 жовтня 2013 року набрав чинності Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Проте зроблено це було поспіхом, «аби вважалось». Саме тому цей закон отримав низку критичних зауважень від міжнародного товариства та вітчизняних експертів.
«Вінстон Черчілль одного разу сказав: можете судити про цивілізацію по тому, як вона ставиться до ув’язнених. Я думаю, ви можете судити про цивілізацію по тому, як вона ставиться до меншин», – зауважив нещодавно відомий британський актор та письменник Стівен Фрай.
Як оцінити тоді цивілізованість нашої держави? Де, всупереч Конституції, релігійні громади мають не повідомляти, а просити дозволу провести мирне зібрання? Держави, де законодавець через власні упередження не хоче передбачити «сексуальну орієнтацію» як ознаку, по якій заборонена дискримінація?
Українським можновладцям та суспільству в цілому варто зрозуміти: наша держава дуже велика. І це привід усвідомити, що на нас лежить відповідальність за комфортне співіснування багатьох людей на певній території. При цьому важливо розуміти одну річ: кожна людина має десятки ідентичностей. Ви бачите перед собою жінку, але це не лише жінка. Хто вона ще? Вагітна, людина з інвалідністю, «східнячка»? Поряд з вами сидить хлопець. Разом із цим він може бути україномовним геєм і католиком.
Тож висновок настільки ж очевидний, як і складний. У кожного з нас є «домашня робота» – навчитись поважати одне в одному людську гідність. Перестати звинувачувати в складних явищах певні соціальні групи. Проблеми втрати цінності «традиційної сім’ї» – це не «заслуга» 2-10% геїв та лесбійок, які є в будь-якому суспільстві. Проблема відсутності «середнього класу» – це не наслідок «жидо-масонської» змови.
Питання міжкультурного діалогу, формування толерантності, протидії та захисту від дискримінації для України не менш важливі, ніж тема оборони від зовнішніх ворогів. Більше того, ці питання є запорукою національної безпеки. Недаремно міжнародна спільнота розглядає права людини, в тому числі меншин, як один із вимірів безпеки. Так, Організація з безпеки та співробітництва в Європі поруч із політико-військовим та економічно-екологічним «кошиками» визначає людський вимір, тобто права людини, як основоположний.
Політика держави щодо протидії та захисту від дискримінації має перетворитися з «принципу гасіння пожеж» на комплекс профілактичних дій. Державі пора перестати дивитись на проблему дискримінації крізь пальці, як на якесь «залишкове» завдання.
Досить чекати на грім.
Назарій Боярський – співголова Коаліції з протидії дискримінації в Україні, координатор освітніх програм Центру громадянських свобод
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
