Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 09:49
(Рубрика «Точка зору»)

Сто років тому, з початком Першої світової війни, почався процес краху Російської імперії. Власне, цей процес навряд чи можна назвати історичним феноменом: ХХ століття взагалі було часом краху імперій. Російська імперія відрізняється від інших хіба що тим, що процес її зникнення з політичної карти світу розтягнувся на ціле сторіччя – і в певному сенсі продовжується і сьогодні.

Справді, хто зараз згадує про Австро-Угорщину: території, які входили до її складу, давно вже незалежні держави, більша частина з яких зустрілася в Європейському союзі? А Великобританія, що нагадала про свій імперській статус хіба що під час війни на Фолклендах? А от у Росії все ще живуть «збиранням земель», «нашим Кримом», все ще намагаються дивитися на сусідів не як на сусідів, а як на географічне непорозуміння...

Чому? Напевно, тому що при владі в Росії – чекісти на чолі з Путіним. Це найпопулярніше пояснення. Сьогодні до такого пояснення вдається ліберальна інтелігенція, завтра, коли черговий імперський цикл підійде до кінця, про це буде говорити чи не кожен перехожий на вулицях Москви чи Петербурга. Я навіть знаю цю формулу – «Путін попутав». А вчорашні апологети режиму будуть зніяковіло говорити, що вийшло, звичайно, не дуже добре, але зате який заряд енергії!

Ні, справа не в Путіні. Не в Миколі II. Не в Керенському. Не в Леніні. Не в Сталіні. Не в Хрущові. Не в Брежнєві. Не в Горбачові. Не в Єльцині. Справа в тому, що, якщо Росія хоче вижити, їй потрібно зрозуміти: суспільство, яке продовжує жити мріями про територіальну експансію і підміняти цими мріями реальні політичні й економічні реформи, приречене на нескінченне ходіння по колу навколо імперського дуба. Історики підтвердять, що ніякого роздратування з приводу імператорського рішення вступити у війну в 1914 році в суспільства не було – навпаки, був патріотичний підйом.

Нікому навіть в голову не приходило, що війну можна програти, що вона погіршить становище Росії і призведе до її краху. У результаті режим дійсно було повалено, але Тимчасовий уряд вирішив продовжувати війну, резонно вважаючи, що зрада союзників може в ще більшому ступені погіршити становище країни. Так при владі без особливих проблем опинилися популісти з їхнім «Декретом про мир» – що стало ще одним кроком до розпаду. Те, що більшовикам вдалося відновити територію зниклої держави, – не стільки їхня заслуга, скільки наслідок перемоги у війні Антанти і зникнення тих імперій, які їм протистояли. Для цього відновлення більшовикам довелося вести справжні колоніальні війни: в Україні, на Кавказі, потім у Балтії та Фінляндії, що теж сприймалося з величезним ентузіазмом, в тому числі і великою частиною еміграції.

Згадати суспільне невдоволення через будь-яке принципове рішення влади читачеві буде не так вже просто.

Радянсько-німецький пакт про ненапад? Хотіли запобігти війні.

Війна з Фінляндією? Хотіли відсунути кордон.

Окупація балтійських країн? Ну це взагалі все наше.

Придушення угорського повстання і «Празької весни»? Ми їх звільнили, а вони …

Афганістан? Там завтра були б американці.

Крим? Там завтра були б «бандерівці» і американці, і взагалі Крим наш.

Керувати такою країною – насолода, зефір у шоколаді. Можуть, звичайно ж, знести пам’ятник, навіть винести з Мавзолею, але це ж буде потім і виключно з твоїм зображенням або опудалом. А поки живеш і рухаєш стрілки на карті в потрібному напрямку – схвалять усі, якщо, звичайно, не програєш і не заведеш країну в безвихідь. Втім, розсьорбувати наслідки руху стрілок можеш вже не ти, а твій невдалий наступник із черговою родимою плямою. А твої постарілі піддані, згадавши про втрачену велич, тільки зітхнуть крадькома і змахнуть непрохану сльозу. Так, попутав. Був культ, але ж була і особистість. Їм не звикати.

Віталій Портников – київський журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода

(Передрук із Російської редакції Радіо Свобода)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Віталій Портников

    Співпрацює з Радіо Свобода з 1991 року. Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG