(Рубрика «Точка зору»)
Якщо хочете дізнатися про те, які пристрасті насправді вирують у міжнародній політиці, посадіть поруч прем’єрів чотирьох країн, близьких партнерів і нібито друзів, і дайте змогу модератору чи комусь з аудиторії поставити невідрежисоване запитання про Україну. Ефект цілком може перевершити будь-які інтерв’ю, прес-конференції і дебати, коли кожен говорить поодинці. На Форумі глобальної безпеки у Братиславі, де конфлікт України з Росією був топ-темою, саме так і зробили: поруч сиділи польський прем’єр Дональд Туск, угорський – Віктор Орбан, словацький – Роберт Фіцо та їхній чеський візаві – Богуслав Соботка. «Вишеградський квартет» у повному складі та на найвищому представницькому рівні.
Про вибір між перемичками та магістралями
Всі вони говорили багато правильних слів про потребу підтримати Україну, про потребу військових та енергетичних гарантій для Центрально-Східної Європи. Роберт Фіцо навів цифру, що не може не втішити Україну: 16-17 мільярдів кубічних кубів газу вона зможе отримувати в рамках реверсних поставок із Угорщини, Словаччини та Польщі. Якби ще зрозуміти, як вдалося отримати таку суму. За контрактом, який словацький газовий оператор Eustream підписав з «Укртрансгазом», маскимальний обсяг реверсу зі Словаччини може сягнути 8 мільярдів на рік, але це найоптимальніший сценарій. Може бути й менше в реальності. Крім того, повна правда про цей реверс є такою, що Словаччина має незадіяні потужності магістральних трубопроводів, але Україні запропонували не їх, а перемичку, за однією з версій, щоб не дратувати «Газпром», а отже, Росію. Eustream має довготермінові контракти з російським монополістом. Із магістральних трубопроводів Словаччини Україна могла отримувати й 10 мільярдів на рік, і перемичок не потрібно було б добудовувати. Але що ж поробиш: перемичка – так перемичка.
Ще кілька мільярдів кубічних метрів газу у формі реверсу Україна зможе отримувати з Угорщини та Польщі, але звідки все ж таки назбирується аж до 17 мільярдів кубів на рік, не до кінця зрозуміло. Зрештою, ця історія не про реверс.
Про виклики для Європи, Україну, Китай та «альянси-невидимки»
Модератор дискусії попросив Віктора Орбана все ж таки уточнити, що він мав на увазі, коли у нещодавньому своєму виступі в національному парламенті, заявив, що угорська меншина в Україні повинна отримати автономію, подвійне громадянстві й всі інші можливі права. Угорського прем’єра навіть прямо запитали: чи вимагає він для угорців в Україні щось подібне до того, що Кремль для російськомовних на сході й півдні цієї країни. І ось тут Орбан перевершив усе, що говорив з цього приводу донині, відповівши: мовляв, немає гарантій, що в Україні після виборів встановиться демократична влада, тим часом українська держава слабка й там немає плану розвитку економіки. І, зрештою, це такий головний біль для ЄС, і їм, європейцям, доведеться за все це платити. За цих обставин він вважає за потрібне попіклуватися про майбутнє 200-тисячної угорської меншини в Україні й вимагати для неї гарантій усіх прав, хоча й правові механізми їх забезпечення українські угорці повинні визначати самі. Далі, зал принишк в очікуванні сакраментального слова «референдум», але воно не прозвучало. На щастя.
Ще Віктор Орбан додав, що виступає за збереження економічної співпраці з Росією, бо без цього ЄС не зможе конкурувати з Китаєм. І до чого тут Китай, власне?
Він сказав: «Якщо ми маємо відмовитися від лицемірства, то повинні називати речі своїми іменами». Перед цим Туск закликав позбутися лицемірства в стосунку до України, визнавши, що головна проблема – це агресія Росії, а не «політична криза в Україні». Цей чарівний евфемізм європейської дипломатії. Зрештою, угорський прем’єр неделікатно виніс Україну просто за дужки Європи: Україна – це виклик для Європи, мовляв, не лише Росія є викликом. Зовнішній виклик.
Після таких пасажів угорського політика залишалося б тільки сказати: тоді така Європа – це виклик для України, а не лише Росія для неї виклик. Але ситуацію врятував Дональд Туск.
Віктору Орбану він порадив не повторювати меседжі «головної лінії російської пропаганди» і не подавати ситуацію так, нібито винний в усьому «український націоналізм, а не політика Росїі» в цьому регіоні, де, крім Криму й Донбасу, є й інші «крими» й «донбаси» з двадцятилітнім стажем: Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я. Отак Орбан долив масла у вогонь, а Туск зірвав аплодисменти аудиторії.
Корінь зла шукають там, де він закопаний, а не де з нього варять отруйні настоянки, щоб вбивати. Віктор Орбан пішов проти цієї очевидної логіки. Чому? Екс-радник Путіна Андрій Ілларіонов переконує, що Путін досягає неабияких успіхів у вибудовуванні альянсів усередині континентальної Європи. До якогось моменту вони можуть залишатися «невидимками», але в один день раптово чи й очікувано ці «шапки-невидимки» накриють з головою. Путін не збирається конфліктувати з усіма й скрізь, макіавеллівське правило «поділяй і владарюй вповні діє. Але Орбана все ж таки можна поважати принаймні за те, що він вирішив навіть не приміряти овечої шкури. У нього інший стиль, інша політична лінія, лінія ще одного потенційного об’єднувача, цього разу – «поділеної нації угорців».
Про момент народження нового лідера
Ще можна було говорити про те, що на цьому подіумі, де Орбан із Туском так собі напівдипломатично фехтували аргументами й контраргументами, можна було спостерігати те, що називається «живим моментом» народження справжнього регіонального лідера в нових умовах. Коли зовсім не так далеко, за якусь тисячу кілометрів, уже де-факто утвердилася й почала діяти за своїм інфернальним планом реальна неототалітарна імперія з відповідним ідеологічно-пропагандистським супроводом, готова перетнути зі своїми військами всі священні кордони, одні мають усі шанси закласти основу для лідерства, інші – для безславності й ганьби. Той, хто не боїться ризикувати, зокрема й власним добробутом, і першим визнає, що статус-кво, який усі ще так панічно намагаються втримати, вже не існує, тобто першим каже «наш король-то голий», от той першим і отримує шанс не лише вижити, але й піти вперед.
Що буде з тими, хто ризикувати відмовляється, переконує себе в тому, що його король точно ніколи не буває голим і шукає корінь зла в стакані з отрутою, а не в землі, де він росте, покаже час. В усій цій історії для України гарна новина, що нинішня польська правляча еліта ризикувати не боїться. І високочолі міжнародні експерти переконують, що Україні потрібно рішуче вибудовувати системний союз саме з такими країнами, як Польща, зокрема й створювати спільні бойові підрозділи.
До речі, а як поводилися після слів Орбана про невдаху-Україну Богуслав Соботка та Роберт Фіцо? Вони в принципі мовчали.
Про хороші новини для України
Взагалі ж, в європейських дискусіях про Україну акцент, не в останню чергу завдяки «любим друзям Путіна», яких в Європі чимало на всіх щаблях політико-бізнесового паноптикуму, поступово зміщується з мужності й подвигу Майдану на слабкість та недієспроможність України як держави. Чим більше говорять про слабкість тимчасового уряду, непідготовленість армії, зраду й саботаж міліції на Донбасі, в Одесі, Харкові, тим менше згадують і навіть хоч якось тримають у голові тихий подвиг просмалених майданним димом людей із відмороженими пальцями та ногами, вчинений останньої зими. Частина з цих людей ніколи не повернеться додому й ніхто ніколи вже їх не дочекається. За логікою Віктора Орбана, і цей подвиг – це теж «виклик для Європи». Як прикро, що ті, хто повторює «генеральну лінію» російської пропаганди про провал України як державного проекту, не зважають на вік держави: наразі їй всього лише три місяці, 23 роки до цього були не проукраїнською увертюрою, коли погані музиканти розладнали більшість інструментів.
Ще одна хороша новина для України. Експерти стверджують, що початковий план Путіна з дестабілізації України охоплював 12 регіонів. Вагомих і тривких результатів вдалося досягти лише в двох із них: Донецькій та Луганській областях. Навіть угорські політики констатують, що Україна зуміла вижити. Тепер їй треба відбутися як максимально функціональній, самодостатній державі. На жаль, сховатися від жорстокого світу в монастирі може лише індивід. Держави в ченці не записуються. Якщо вони з цією жорстокістю мати справу не готові, то все, що їм можуть запропонувати: відстійник життя й цивілізації під назвою «failed state» або якийсь новий інваріант деюгославізації. І Захід за ними не заплаче, хіба що тільки ті, хто ризикував заради їхнього порятунку.
Крім того, якщо Україна програє свій бій за себе, то це означатиме, що сучасний світ не терпить подвигів і ризиків. Він для тих, хто мовчить, або, що гірше, повторює «генеральну лінію російської пропаганди».
Жанна Безп’ятчук – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
