Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 16:49

Перша світова війна. Загиблі українці, але нічийні пам’ятники


(Рубрика «Точка зору»)

Рівно 100 років тому почалась Перша світова війна. Хоча насправді вона розпочалась раніше – 28 червня 1914 року терористичним актом у Сараєві. Там молодий боснійський серб Гаврило Принцип серед білого дня на очах сотень людей розстріляв престолонаслідника Австро-Угорської імперії Франца Фердинанда і його дружину Софію.

Трохи більше ніж місяць відділяє 27 червня і 1 серпня 1914 року – день офіційного виголошення війни, але в дійсності між ними пролягає прірва. Австро-Угорщина, яку один великий австрієць – письменник Роберт Музиль – назвав «імперією оперет, другорядною, але не злою імперією», до Сараєва жила у вдало і, здавалося, назавжди налагодженому ритмі, може, не оперети, але гучних маршів родини Штраусів, які не давали Відню втратити крок.

Так було до 28 червня, того дня Гаврило Принцип розстріляв цю ілюзію, правда, думка про те, що світ стоїть на порозі Першої світової війни, з’явилася в небагатьох головах. Про жертви війни теж мало хто думав, хоча вже 14 серпня 1914 року розпочалася кількаденна, одна з перших, найбільших у Європі, битв на Цері, в якій полягло 16 з половиною тисяч сербських вояків і 18 з половиною австро-угорських.

Українців у Першій світовій загинуло близько мільйона. Минуло століття від початку Першої світової війни, та українська історична наука і досі не має точних даних стосовно кількості її жертв – не тільки з точністю до десятків, але навіть до тисяч загиблих, поранених чи тих, хто пропав безвісти. І досі в історії Першої світової (і Другої світової війни, на жаль, теж) без належної шани і скорботи бездумно розкидаємось сотнями тисяч і мільйонами жертв на обох боках фронту.

У складі російської імперської армії воювало близько 4 мільйонів українців, у лавах австро-угорського війська близько 700 тисяч, близько мільйона з них ніколи не повернулись до рідного дому, їх могили розсіяні повсюди в Європі – на землях нинішньої Австрії, Німеччини, Польщі, Словаччини, Румунії, Білорусі, України, Сербії, Росії, України…

Нинішня Чеська Республіка – місце останнього спочинку тисяч українців, особливо щедро засіяна українськими похованнями північна Чехія. Першим у тодішній Чехословаччини в 1923 році був відкритий пам’ятник жертвам Першої світової на військовому цвинтарі в місті Німецьке Яблонне, що неподалік Ліберця (нині Яблонне в Под’єштєді). Його звели на кошти української громади, на стелах дбайливо вивели імена вояків. Нині імена не прочитати, час замітає сліди, так само, як поросли бур’яном могили вояків навколо пам’ятника, залишились тільки ледь помітні горбочки.

Подібна доля пам’ятника воякам-учасникам Першої світової війни і в місті Терезин. Імен загиблих уже не прочитати, на щастя, збереглись архівні записи, відтак і через 100 років знаємо імена ветеранів тієї далекої Першої світової: Михайло Столярчук, Іван Лаган, Онуфрій Бучок, Василь Григорощук, Роман Бойчук…

На краю військового цвинтаря міста Ліберец зусиллями тодішньої української громади в 1927 році був становлений пам’ятник воякам Української бригади. Над проектом пам’ятника працював Василь Касіян, і досі його образ матері з діточками над тілом убитого воїна вражає. Пам’ятник ще веде свій нерівний бій з часом, могилам навколо не пощастило, і горбочків часто не розшукати.

Забутих, неприбраних, нікому не потрібних українських поховань у Чехії, на жаль, багато. Своїх ветеранів Першої світової війни чехи згадують, болісно, що про українські могили забули. На місце непопулярної чи навіть більше – непотрібної радянській історії теми Першої світової – прийшло нехтування національною пам’яттю, традиціями, героями.

Особливо боляче про це згадувати у дні війни в Україні. Знову гинуть українці, вже сотні віддали своє життя за нас. У жодному разі не можна допустити, щоб в Україні з’явились нові могили невідомого героя. Безпам’ятство, забута історія Першої світової війни та її героїв привели до Другої світової і забувати цього не можна.

Потрібно знати імена усіх героїв України, знати всі поховання, усі пам’ятники. Адже пам’ять, перефразовуючи Томаса Джеферсона, це мов дерево свободи, тільки що полите нашою кров’ю.

Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG