Путінський режим – потужне гальмо України, що відволікає і забирає час, людей і ресурси. Через агресію Путіна в країні «воєнний» бюджет та інші проблеми. Втім, не лише в України, нагадує інтернет-видання «Хвиля». Прифронтові держави змушені озброюватися і попит на танки в Європі різко зріс. США, що почали в 2013 році скорочувати військовий бюджет для покриття держборгу, змінюють політику. Путін дав поштовх гонці озброєнь і розбудив заколисану довгим миром Європу, яка чверть століття заощаджувала на арміях. Причина агресивності режиму Путіна і подібних йому режимів у їхній внутрішньої нестійкості. Вони можуть бути стабільними лише оголосивши війну сенсом існування держави. Інакше, будучи закритими у своїх кордонах і зосередженими на собі, режими приречені на стагнацію і деградацію. Щоб стати ще раз президентом, Путіну потрібна саме глобальна «Холодна війна». Він вважає себе господарем ситуації і переконаний, що завжди зможе тримати її під контролем. Але він, оголосивши війну проти України, уже допустив помилку, властиву всім тоталітарним режимам. Відтак Росія наближається до вибору: або демонтаж тоталітаризму власними силами, нехай навіть у стилі Хрущова, або його проведуть ззовні, переконаний дописувач «Хвилі».
Причини невтішного становища на Донбасі та в Криму треба шукати в Києві, стверджує дописувач сайту «Тиждень.ua». Адже за 23 роки незалежності в центрі не було жодної патріотичної влади, що могла б запропонувати альтернативу проблемним регіонам і з необхідною жорсткістю її реалізувати. Зусиллям Москви офіційний Київ увесь цей час на Донбасі навіть не спробував протистояти, віддавши той край на поталу проросійським олігархічним силам, які, перетворили його на свій могутній плацдарм. Саме зі згоди Києва Донбас перетворився на таку собі державу в державі, мало контрольовану центром, з абсолютною владою олігархічного клану. Про те, як влада може сьогодні виправити ситуацію, йдеться в статті «Чи такий безнадійний Донбас?».
Дописувач «Української правди» нагадує слова біблейського проповідника Екклезіаста про те, що «всьому свій час, і час усякій речі під небом: час народжуватися, і час помирати; час убивати, і час лікувати; час руйнувати, і час будувати; час розкидати каміння, і час його збирати». Автор статті погоджується, що коли час вже відійшов, не варто робити те, чого не встигли зробити. Принаймні тоді його потрібно робити вже якось інакше. Був час, коли можна було вирішувати проблему сепаратизму на Сході України шляхом збройної АТО. І настав час, коли цю проблему можна вирішувати шляхом правового унормування статусу цієї території, економічним шляхом, через угоди з сепарованою територією та шляхом безпосередніх домовленостей з Росією. Кожна нова ситуація потребує нових підходів. І старі підходи в новій ситуації дуже рідко спрацьовують. Україна обрала президента, парламент та уряд, щоб перевести справу Майдану у правове русло. Тож чи варто перетворювати нині парламент на Майдан? Адже він дієвий тому, що має свої принципи і правила роботи, які відрізняються від принципів і правил роботи революції на вулиці. Дописувач погоджується, що бюджет недосконалий і можливо його доведеться ще не раз змінювати. Що безліч речей зроблена неправильно і недостатньо. Деолігархізація все ще не відбулася, соціально незахищеним верствам населення доведеться затягнути пояси. Все це так. Але це початок реформ. Саме цим шляхом треба йти. Адже парламентський шлях революції кращий, ніж вуличний. Бо є час майдану, і є час парламенту.
